— Я прожила на світі шістдесят чотири роки і навчилася бачити людей наскрізь. Особливо таких, як ця Аліна — дівчинка з петитом акули. Коли мій син Андрій, успішний програміст, привів її в нашу квартиру і сказав: “Це моє кохання”, я ледь не вдавилася кавою.
Світлана Петрівна була жінкою старої вчительської гарту, але з дуже гнучким і хитрим розумом. Як колишня завуч школи, вона твердо знала: щоб контролювати дисципліну в класі, треба перш за все знати, що шепочуть на останній парті. Коли син оголосив про весілля, вона не купувала сервізи чи постільну білизну. Вона витратила майже всю свою багаторічну “заначку” — значну суму, яку роками відкладала на новий італійський гарнітур — на найдорожчу, найсучаснішу систему повної автоматизації житла.
— Андрійку, сонечко, — солодко, майже медово співала вона на новосілля, — ви ж у мене молоді, прогресивні, цифрові. Негоже вам у двадцять першому столітті за шторами вручну бігати чи за світлом у коридорі стежити. Ось вам мій весільний дарунок — система “Оберіг”: датчики руху, розумна система освітлення, голосове керування. І все це через хмару виведено мені на планшет. Навіщо? Ну як же! Щоб я могла “дистанційно допомогти”, якщо ви раптом забудете вимкнути праску або якщо в крані прокладку прорве, поки вас немає вдома.
Аліна, ця «дівиця з великими амбіціями», лише вдячно і трохи сором’язливо посміхалася, навіть не підозрюючи, що Світлана Петрівна щойно добровільно встановила в їхньому сімейному гніздечку справжній цифровий концтабір із цілодобовим наглядом. Андрій був у повному захваті від іграшки — як справжній технар, він днями налаштовував складні сценарії: «Прихід втомленого господаря», «Романтична вечеря під джаз», «Максимальна економія енергії».
А Світлана Петрівна, повернувшись до своєї самотньої, холодної квартири, заварила міцного чаю, вмостилася в кріслі і тремтячими від азарту пальцями відкрила додаток на планшеті. Її очі заблищали цинічним, переможним вогником. Вона чекала на бруд. Вона була на сто відсотків впевнена: щойно Андрій поїде у перше ж відрядження, “розумний дім” зафіксує чужі кроки в передпокої, зайві витрати води в душі серед ночі або таємні телефонні розмови про те, як швидше обібрати і кинути “цього лоха-програміста”.
Минув місяць, потім другий. Життя Світлани Петрівни перетворилося на божевільний, безперервний реаліті-серіал. Вона майже перестала дивитися новини, політичні ток-шоу чи серіали про кохання, бо її власний планшет показував значно реальніші і пронизливіші речі. Вона стежила за Аліною з маніакальною, хворобливою прискіпливістю, записуючи кожен нюанс у спеціальний зошит.
О 07:00 Аліна вставала. Датчик на кухні миттєво сповіщав: увімкнулася кавоварка.
— Ага, п’є мою дорогу арабіку, — невдоволено бурчала Світлана Петрівна, фіксуючи час активності. — Чому вона так довго затрималася на кухні? Хтось прийшов через чорний хід? Вона вмикала мікрофон на максимум і вслухалася в шум води та шкварчання сковорідки. Жодних чужих чоловічих голосів. Лише тихе мурчання кота та ритмічний звук терки для моркви.
О 19:00, коли Андрій часто затримувався на роботі, Світлана Петрівна буквально прикипала поглядом до екрана камери у вітальні. Аліна, яка офіційно була в декреті з маленьким Матвійчиком, сиділа на дивані з ноутбуком на колінах.
— Дивись-но, виглядає багатого коханця в соцмережах! — переможним, отруйним шепотом казала Світлана сама собі. — Або шукає юридичні лазівки, як переписати майно на свою маму з провінції! Але Аліна, як виявилося через підслухані розмови по телефону, зовсім не шукала коханців. Вона працювала. Працювала віддалено, щоб не втратити свою професійну кваліфікацію і мати власну копійку, якою вона часто допомагала чоловікові закривати дрібні борги по кредитах, про які Світлана навіть не знала. Більше того, коли Матвійчик нарешті засинав, ця “акула” Аліна займалася волонтерством — координувала збори на дорогі ліки для дітей з багатодітних та малозабезпечених родин.
Одного разу система тривожно сповістила: «У вітальні зафіксовано підвищену вологість і рух». Світлана Петрівна мало не впустила чашку з гарячим чаєм.
— Почалося!
Вона гарячково, збиваючи пальці, відкрила відеопотік. На екрані планшета Аліна стояла на колінах на підлозі і… завзято мила плінтуси старою ганчіркою. Вона плакала. Просто тихо, виснажено плакала, витираючи невидимий пил там, де його ніхто ніколи не помітив би. Світлана Петрівна завмерла, серце її неприємно тьохнуло. Вона так напружено чекала на бруд моральний, а побачила неймовірну чистоту — і в хаті, і, здавалося, в самій душі цієї дівчини.
Це щоденне стеження почало фізично виснажувати Світлану Петрівну. Вона стала дратівливою, у неї з’явилися темні кола під очима, вона майже перестала спати, бо щогодини перевіряла, чи не змінилася температура в дитячій кімнаті (може, Аліна спеціально морозить дитину? або, навпаки, занадто розбалувала її теплом?). Її зашкарублий цинізм зіткнувся з незрозумілою, болючою реальністю: Аліна виявилася не хижачкою, а просто неймовірно втомленою, самотньою у своїй боротьбі молодою жінкою, яка з останніх сил намагалася бути ідеальною дружиною для Андрія та хоч якось догодити його нестерпній, вічно невдоволеній матері.
Більше того, Світлана Петрівна сама стала рабинею свого “подарунка”. Вона знала забагато. Вона чула, як Аліна розмовляла з мамою по телефону вночі, коли Матвійчик вередував через зубки:
— Мам, я так боюся Світлану Петрівну… Кожного разу, коли вона приходить, вона дивиться на мене так, ніби я вкрала її сина разом із гаманцем. А я ж просто Андрія люблю. Він такий розумний, але такий наївний у побуті. Я стараюся, працюю ночами, щоб у нас був хоч якийсь запас, щоб він не відчував тиску. Я хочу, щоб вона хоч раз просто посміхнулася мені як людині. Андрій каже, що вона просто “старої закваски”, але я відчуваю… вона бачить у мені лише ворога. Хижачку, яка “обкрадає” її сина.
Світлана Петрівна повільно відклала планшет на ковдру. Їй стало соромно? Можливо. Але спочатку їй стало невимовно страшно. Вона раптом усвідомила, що витратила величезну суму грошей і залишки власного здоров’я не на те, щоб викрити підлого ворога, а на те, щоб щодня бачити власну несправедливість. Система “Розумний дім”, створена для полегшення побуту, стала для неї кривим дзеркалом, у якому вона сама виглядала дріб’язковою, злою і неймовірно самотньою старою жінкою, що живиться чужим життям через камеру.
Але сталося те, чого Світлана Петрівна, при всій своїй фантазії, зовсім не очікувала. Система, яку вона задумувала як шпигунську пастку, дійсно спрацювала як ангел-охоронець.
Якось вночі, коли Андрій був у черговому відрядженні, а виснажена Аліна нарешті заснула після безсонної ночі з сином, планшет Світлани Петрівни почав несамовито, істерично пищати: «Критична тривога! Витік газу на кухні! Рівень небезпеки — червоний!».
Світлана Петрівна, яка в цей момент за звичкою знову “патрулювала” дім перед сном, миттєво зреагувала. Вона не стала одразу дзвонити Аліні — та спала як убита і могла просто не почути одразу мелодію телефону. Бо у Матвійка різалися перші зуби – звісно, вона була вимотана.
Світлана Петрівна сама, тремтячими пальцями через додаток, активувала розумний клапан, за який колись так шкодувала грошей — він перекрив подачу газу миттєво. Вона ж дистанційно відчинила всі вікна на провітрювання. Коли перелякана Аліна з дитиною на руках вискочила в коридор, небезпека вже фактично була ліквідована автоматикою та пильністю свекрухи-шпигунки.
Наступного дня Світлана Петрівна приїхала до дітей. Вона вперше за довгий час не дивилася на плінтуси, не шукала пил на шафах і не перевіряла термін придатності кефіру. Вона поклала на стіл свій планшет.
— Ось, — вона поглянула Аліні прямо в очі, і цей погляд був майже людським. — Я видалила свій доступ до вашої системи. Це ваш дім. І він справді виявився розумнішим за мене — він врятував вам життя. А я… я виявилася просто старою дурепою, яка хотіла контролювати те, що контролювати неможливо.
Аліна дивилася на свекруху великими, вологими від пережитого стресу очима.
— Світлано Петрівно, ви ж врятували нас… Не знаю, як і дякувати.
Але тут у розмову втрутився Андрій, який якраз повернувся з відрядженняі був у курсі нічних подій.
— Ну от бачиш, Аліно! — радісно вигукнув він. — Я ж казав, що мама просто турбується! Я тому і дав їй повний доступ до всіх камер і мікрофонів “з міркувань безпеки”, щоб вона могла наглядати за вами, поки мене немає. Я знав, що так буде краще!
У кімнаті нависла мертва, дзвінка тиша. Аліна повільно перевела погляд з Андрія на Світлану Петрівну. Її обличчя зблідло, а потім вкрилося червоними плямами обурення.
— Що ти зробив? — тихо, майже пошепки запитала вона чоловіка. — Ти дав їй доступ до камер? До мікрофонів? Ти дозволив їй підглядати за моїм життям, за тим, як я годую дитину, як я плачу, як я розмовляю з мамою? І ти навіть не запитав мене, Андрію? Тобі було “безпечніше”, щоб твоя мати стежила за мною, як за злочинницею?
Мелодрама миттєво перетворилася на сімейну катастрофу. Аліна почала збирати речі Матвійчика, вигукуючи крізь сльози, що не збирається жити в “цифровому акваріумі”, де власна сім’я не має права на приватність. Андрій бігав за нею, намагаючись пояснити, що він “хотів як краще”. Світлана Петрівна стояла посеред вітальні, почуваючись справжнім демоном, який зруйнував усе, що намагався врятувати.
Лише через три години запеклих суперечок, валідолу та взаємних звинувачень, подружжя змогло вийти на крихкий мир. Умова Аліни була непохитною, як скеля:
— Ми залишаємося разом тільки за однієї умови, Андрію. Сьогодні ж ти видаляєш усі акаунти матері з системи. Жодного її носа в нашому особистому житті! Ніяких дистанційних “допомог”. Ми будемо жити самі — зі своїми помилками, своїм брудом і своїм газом. Світлано Петрівно, ви врятували нас, і я вам за це вдячна до труни. Але відсьогодні ви — гостя в нашому домі, а не наглядач.
Світлана Петрівна мовчки кивнула. Вона йшла до ліфта, відчуваючи не образу, а неймовірну, майже забуту легкість. Її фанатичне стеження закінчилося. Вона більше не була цифровим цензором. Вона стала просто бабусею, яка, сама того не усвідомлюючи, зробила дітям дійсно чудовий подарунок — вона навчила їх цінувати довіру та право на власну територію. А планшет… планшет вона того ж вечора віддала сусідському хлопчику.
