—- Я прожила з ним сорок два роки. Сорок два роки я була “дружиною самого Віктора Степановича”. Я носила найкраще хутро, обідала в ресторанах, де офіціанти кланялися мені нижче, ніж іконам, і звикла, що мій голос — це лише відлуння його волі. Всі заздрили моєму “щастю”. Але в шістдесят п’ять я зрозуміла: я не хочу померти в цьому палаці, так і не дізнавшись, якого кольору стіни я люблю насправді». — Олександра Петрівна.
Дім Віктора Степановича був не просто будинком — це була фортеця. Три поверхи, мармурові сходи, садівник, що вистригав газони з лінійкою, і тиша, від якої закладало вуха. Олександра Петрівна, або просто Сашенька, як називав її чоловік перед гостями, була головною прикрасою цього інтер’єру.
Віктор був людиною «старої закалки». Він вважав, що жінка — це тиха гавань, де він, великий керівник, має відпочивати.
— Сашенько, навіщо тобі ці курси малювання? — питав він, м’яко, але непохитно закриваючи її альбом. — У тебе є все. Тобі нудно? Давай поїдемо в Ніццу.
І вони їхали в Ніццу. Потім у Карлові Вари. Потім у Дубай. Але в кожному готелі світу Сашенька відчувала одне й те саме: вона — валіза, яку Віктор Степанович бере з собою для престижу.
Він ніколи не бив її. Він ніколи не кричав. Він просто… забирав простір. Він вирішував, що вона буде їсти, з ким вона буде дружити і які квіти стоятимуть у її спальні. Навіть колір волосся їй підбирав стиліст, якого обрав Віктор.
Злам стався вівторкового ранку, зовсім буденно. Олександра випадково розбила свою улюблену тонку порцелянову чашку — єдину річ, що залишилася від її бабусі. Вона стояла над осколками, і сльози самі покотилися по щоках.
Віктор зайшов у кухню, глянув на безлад і роздратовано скривився.
— Олександро, не будь дитиною. Це просто старий хлам. Завтра поїдемо і купимо тобі сервіз від «Villeroy & Boch». Тільки не треба цих театральних сцен. Прибери тут і замов столик у «Прані», у нас вечеря з партнерами.
Він вийшов, а Олександра залишилася стояти. Вона дивилася на осколки і раптом побачила в них своє життя. Таке ж розбите, склеєне золотим клеєм багатства, але мертве. Вона зрозуміла: він не бачить її болю. Він бачить лише «непорядок» у своїй ідеальній системі.
Того вечора вона не пішла в ресторан. Вона вперше вимкнула телефон і пішла гуляти містом. Вона зайшла в звичайну кондитерську, купила найдешевше тістечко і просто дивилася на людей. Вони сварилися, сміялися, бігли під дощем. Вони були живими.
Наступного дня, поки Віктор був на черговому засіданні правління, Олександра зібрала дві валізи. Тільки одяг і книги. Жодних діамантів, жодних шуб, подарованих «за хорошу поведінку».
Вона заздалегідь, потайки, через далеку родичку, зняла маленьку однокімнатну «хрущовку» на околиці міста. Четвертий поверх без ліфта, протетерті шпалери в квіточку, старий холодильник, що гуркотів, як трактор.
Коли Віктор повернувся і побачив порожню шафу та записку: «Я пішла шукати себе. Не шукай мене», він спочатку не повірив. Він думав — це істерика, клімакс, каприз. Він приїхав через три дні, вирахувавши її через водія.
Він стояв посеред її крихітної кухні, і його дороге пальто виглядало тут як інопланетний корабель.
— Сашо, це смішно. Подивися на цей смітник! Тут пахне старістю і дешевим милом. Ходімо додому. Я пробачу тобі цей демарш.
— А я собі не пробачу, Вікторе, якщо повернуся, — спокійно відповіла вона, наливаючи чай у просту керамічну кружку. — Знаєш, що тут найпрекрасніше? Тут я чую тишу. Не ту твою мертву тишу в палаці, а свою власну. Я сама вирішила, що на підвіконні стоятиме герань, а не твої орхідеї.
Діти, дорослі й успішні, спочатку були в шоці.
— Мамо, тато ж тебе любить! Він дає тобі все! Що ти сусідам скажеш? Що ти в старості на самоті в злиднях опинилася? — дорікала донька.
— Сонечко, — усміхнулася Олександра. — Я була на самоті в злиднях останні сорок років. Тільки злидні ті були душевними, прикритими соболями. Зараз у мене на вечерю лише картопля в мундирах, але вона смачніша за твої трюфелі, бо я купила її на свої гроші — на свою маленьку пенсію, яку він колись забороняв мені навіть забирати з пошти.
Вона почала малювати. Спочатку несміливо, а потім — запійно. Її картини були дивними: багато неба, птахи і старі іржаві замки, що розсипаються в прах.
Віктор намагався діяти силою, погрожував перекрити всі рахунки (які він і так перекрив), обіцяв «стерти її в порошок». Але він не врахував одного: людину, якій нічого не потрібно, неможливо залякати. У неї вже не було страху втратити статус, бо вона знайшла щось набагато дорожче — власне ім’я.
Минуло два роки. Віктор Степанович знайшов собі іншу «Сашеньку» — молодшу на тридцять років, яка з радістю носила його діаманти і мовчала, коли він говорив. Він викреслив Олександру зі свого життя, вважаючи її божевільною.
А Олександра Петрівна… вона розцвіла. Виявилося, що в 67 років можна вперше закохатися в життя. Вона проводить майстер-класи для таких же жінок «золотого віку», вчить їх малювати свої мрії. У неї з’явилися подруги — прості вчительки та лікарки, з якими можна годинами обговорювати не ціну акцій, а смак домашнього варення.
Іноді вечорами вона сідає біля вікна своєї маленької кухні. Холодильник гуркоче, за стіною сусіди дивляться новини, а вона дивиться на зорі. Тепер вона знає: справжня розкіш — це не мармурова підлога. Справжня розкіш — це коли ти прокидаєшся вранці і точно знаєш, що сьогоднішній день належить тільки тобі.
Замок виявився іржавим. Достатньо було лише одного сильного поштовху, щоб він розсипався. І виявилося, що за дверима клітки — не прірва, а безмежне, яскраве і нарешті вільне життя.
