— Я прожила з цією жінкою на одному майданчику тридцять вісім років. Ми разом ховали чоловіків, разом лаяли ЖЕК і разом чекали на онуків. Але я ніколи не думала, що причиною нашої ворожнечі стане не гроші, не чоловік і не спільна дача, а старий кришталевий салатник, який пахне минулим, якого вже не повернути.
Галина Петрівна та її незмінна сусідка Зоя Степанівна були тим, що в народі називають «нерозлийвода», хоча правильніше було б сказати — дві сторони однієї пошарпаної монети. Їхні долі переплелися тридцять вісім років тому, коли вони молодими жінками одночасно отримували ордери на квартири в цій панельній дев’ятиповерхівці. Ну, принаймні так здавалося сторонньому спостерігачу, який бачив їх щоранку на лавці. Насправді ж вони знали одна про одну абсолютно все, і ця обізнаність була їхньою найбільшою зброєю і найміцнішим клеєм водночас.
Вони знали, у кого який робочий тиск після чергової сварки з дітьми, хто скільки грамів цукру кладе в закрутки, щоб огірки не вибухнули, і чий зять знову прийшов додому «напідпитку», намагаючись тихо проскочити повз пильне око сусідок. Їхня дружба, якщо це можна було так назвати, трималася на двох залізобетонних стовпах: щирій взаємній допомозі (позичити цибулину чи десятку до пенсії) та нещадній, спільній ненависті до невісток, які, на їхню спільну думку, прийшли «на все готове» і абсолютно не вміють готувати справжній український борщ.
Великий конфлікт, який згодом увійде в історію під’їзду як «Кришталева ніч», спалахнув на ювілеї Галини. Солідні шістдесят п’ять років — дата, що вимагала не просто свята, а справжнього параду марнославства. Галя два тижні готувалася, вимиваючи кожен куточок своєї трикімнатної фортеці. На стіл було виставлено усе найкраще, що накопичувалося десятиліттями: легендарний сервіз «Мадонна» з перламутровим полиском, що сорок років припадав пилом у серванті «під склом», та головна сімейна реліквія — важкий, масивний кришталевий салатник з глибокою різкою, який дістався їй ще від покійної свекрухи.
Зоя Степанівна, як почесна гостя, прийшла зі своєю фірмовою «оселедцевою шубою», яку вона вважала вінцем кулінарного мистецтва.
— Ой, Галю, — сказала Зоя, з повагою роздивляючись сервірування і перекладаючи свій салат у той самий кришталь, — ти цей салатник бережи як зіницю ока. Такого скла зараз вдень із вогнем не знайдеш. Це ж справжній чеський кришталь, дзвінкий, чистий, а не той дешевий китайський пластик, що твій син-програміст тобі на кухню купив, думаючи, що ти стара і нічого не тямиш.
— Знаю, Зою, знаю, не вчи вченого. Він мені дорожчий за золото і за всі твої компліменти, — відказала Галина, витираючи рушником уявну пилинку і навіть не підозрюючи, що за якусь годину цей предмет гордості стане яблуком розбрату, яке розколе їхнє життя навпіл.
У самому розпалі святкування, коли гості вже перейшли від офіційних тостів до душевних пісень і завели третє коло «Червоної рути», стався інцидент, що зупинив час. Зоя Степанівна, вже трохи розпалена домашньою наливкою і намагаючись дотягнутися через увесь стіл до м’ясної нарізки, незграбно зачепила край салатника масивною виделкою. Пролунав тонкий, ледь чутний, але болючий звук «дзинь». Галина Петрівна, у якої на такі звуки за роки володіння дефіцитом був вбудований внутрішній радар, миттєво завмерла з піднятою чаркою.
На самому краю кришталю, на одній із граней, з’явився скол. Крихітний, ледь помітний оку пересічної людини, але для Галини він виглядав як розлом земної кори або тріщина на власному серці.
— Ти що зробила? — голос Галини став холодним і гострим, як лід у морозилці, коли вимикають світло. — Ти мені річ зіпсувала, Зою. Єдину дорогу річ у цьому домі, яку я берегла більше за себе.
— Та Господи, Галю, не починай! — пирхнула Зоя, миттєво ховаючи власну ніяковість за бронею звичного цинізму. — Там того сколу — мікроскопом не побачиш, якщо не знати, куди дивитися. Це ж скло, Галю, звичайний пісок, воно має природну властивість битися. Тобі вже шістдесят п’ять, у тебе зуби в склянці на ніч стоять, а ти за якусь миску трусишся так, наче тобі її в труну класти збираються як головний скарб!
Ці слова стали не просто іскрою, а палаючим смолоскипом, кинутим у бочку з сухим порохом образи. «Труну»? «Миску»? Це було занадто для жінки, яка все життя терпіла злидні заради таких ось символів «красивого життя».
— Ах так?! — Галина підхопилася, скинувши на підлогу виделку. — Це для тебе «миска», бо ти крім гранчаків та щербатих тарілок у своєму житті нічого дорожчого не бачила! У тебе ж вдома все життя все шкереберть, усе побите, навіть совість твоя щербата! Забирай свою мазню майонезну і забирайся геть з моєї хати!
Зоя, не довго думаючи і не бажаючи залишатися в боргу, схопилася зі стільця. Вона вивалила залишки «шуби» прямо на святкову накрахмалену скатертину, схопила порожній салатник обома руками і з розмаху кинула його на дубову підлогу. Кришталь розлетівся на мільйон діамантових скалок, які, здавалося, ще хвилину дзвеніли в тиші квартири. — Тепер він ідеально цілий! — вигукнула Зоя з істеричним сміхом і вибігла в коридор, грюкнувши важкими вхідними дверима так, що сусіди з восьмого поверху подумали, ніби у когось вибухнув газ.
. Галина Петрівна, яка раніше була просто вибагливою та прискіпливою господинею, перетворилася на справжнього домашнього тирана. Вона почала вести дрібну, але виснажливу партизанську війну: висипала сміття зі свого відра прямо під поріг Зої, намагаючись робити це беззвучно о третій ночі.
Син Галини, заїжджаючи в гості, намагався втихомирити матір:
— Мамо, досить цього цирку! Я купую тобі новий салатник, почуй мене! Сучасний, німецький, у десять разів дорожчий і кращий за той радянський мотлох!
— Ти нічого не розумієш, синку! — кричала вона на весь під’їзд, щоб сусідка точно чула. — То був не мотлох! То був символ мого життя, моєї витримки! А вона його розтоптала, як мої молоді роки, як мої мрії! Вона завжди мені заздрила: моєму Петровичу, моїй чистій квартирі, навіть тому, що у мене штори в залі досі не вицвіли, а в неї — ганчір’я висить!
Колишні подруги перестали навіть кивати одна одній. Якщо вони випадково стикалися біля ліфта, повітря навколо ставало таким густим від концентрованої ненависті, що старий мотор підйомника починав істерично кашляти і зупинятися між поверхами. Зоя Степанівна, яка завжди мала язик як бритву, тепер коментувала кожен крок Галини на весь під’їзд, виходячи «покурити» на сходи:
— О, подивіться-но, поповзла наша «графіня» за хлібом. Дивіться, як ноги ледь тягне, а морда така горда, наче їй сама англійська королева винна п’ять рублів і не віддає вже сорок років! Дивись, Галько, не впади, бо кришталь у дупі задзвенить!
Ця холодна війна тривала виснажливі три місяці, висмоктуючи з обох жінок останні залишки сил, поки не трапилася справжня комунальна катастрофа. Вночі у будинку прорвало магістральну трубу гарячого водопостачання — якраз у перекритті над квартирами Зої та Галини. Окріп із іржавим відтінком лився зі стелі, заповнюючи коридори, псуючи шпалери та нові натяжні стелі, про які Галина так мріяла.
Галина Петрівна, перелякана і спросоння, вискочила в спільний тамбур. Зоя вже була там, відчайдушно намагаючись врятувати хоч якісь килими та взуття.
— Що, Галю, дочекалася кара небесної? — крикнула Зоя, несамовито відраховуючи прокльони на адресу ЖЕКу, сантехніків та всього білого світу. — Зараз твій дорогоцінний сервант і всі твої «Мадонни» попливуть за іронією долі разом із твоїм гонором!
Галина зупинилася і подивилася на Зою. Та була мокра до нитки, розхристана, у старій ситцевій нічній сорочці, з якої стирчали худі, покручені артритом коліна. І раптом у цьому окропі, що парував, Галя побачила не смертельного ворога, а таку ж саму самотню, втомлену від життя жінку, чиє мізерне щастя теж тоне в цій брудній воді.
— Та мовчи вже, дурна ти баба! — раптом крикнула Галина, кидаючи їй під ноги старе рядно. — Тягни ковдри з антресолей, будемо поріг затикати, бо до ранку плаватимемо обидві як русалки в болоті! Швидше, бо меблі розбухнуть!
Три години вони воювали з гарячою стихією пліч-о-пліч. Відра, ганчірки, швабри, нескінченні мати-перемати — це була справжня стара школа виживання в радянських реаліях, де розраховувати можна було тільки на себе і на сусіда. Коли воду нарешті перекрили і пара почала розсіюватися, вони обоє, знесилені, сіли прямо на мокру підлогу в тамбурі, спершись на холодну стіну.
— Знаєш, Галю… — важко дихаючи і витираючи обличчя брудною рукою, сказала Зоя, — я той салатник тоді не навмисно розбила. Я просто злякалася твоєї ненависті. Ти на мене так подивилася в ту секунду… наче я не подруга твоя, а бруд під твоїми ногами, який смів торкнутися твоєї святині. Я ж все життя старалася бути не гіршою за тебе, Галю. А воно все одно якось навскоси пішло. Чоловік пив як не в себе, син тепер тільки за пенсією заходить… Тільки й радості було, що до тебе на кухню зайти, пожалітися та телевізор подивитися. А ти зі своїм кришталем як з іконою…
Галина Петрівна замовкла, дивлячись на власні натруджені руки. Вона відчула, як густий, гіркий цинізм, яким вона обросла за останні роки самотності, дає глибоку тріщину — значно більшу, ніж на тому склі.
— А я, Зою, за той кришталь трималася, бо це було єдине, що в мене залишилося в пам’яті про «красиве». Петрович мій, царство йому небесне, за все спільне життя мені слова доброго не сказав, не обійняв ні разу просто так, тільки й того, що салатник цей на весілля подарував як відкуп. Думала — хоч річ збережу, щоб перед смертю подивитися і згадати, що я теж була молодою і «дорогою». А виявилося, Зою, що річ — то лише мертве скло, пісок розплавлений. А сусідка, яка з тобою лайно черпає о третій ночі — то жива людина.
Вони не стали обніматися чи плакати на плечі одна одній — це було б занадто «кіношно» і дешево для таких загартованих жінок. Галина просто мовчки дістала з кишені свого мокрого халата пачку валідолу, вичавила одну пігулку і простягнула Зої. — На, тримай. А то ще помреш зараз від злості чи від тиску, хто мені тоді нерви псуватиме і двері йодом мазатиме?
Наступного дня вони, трохи шкутильгаючи, разом пішли в найближчий господарський магазин. Але вони не пішли в відділ кришталю. Вони купили звичайний скляний посуд, дешевий і міцний, «щоб не шкода було розбити». І хоча вони продовжували за звичкою бурчати одна на одну через дрібниці, під’їзд нарешті зітхнув спокійно. Війна закінчилася, бо виявилося, що у спільній біді кришталеві замки розсипаються першими, залишаючи на поверхні лише справжнє людське тепло.
