Я приїхав на дачу відпочити, спілкувався з сусідом, а через кілька днів мені повідомили, що його як півроку немає на цьому світі, а будинок виставлений на продаж.
Я приїхав на дачу в четвер. Не по картоплю і не в лазню — просто відпочити від людей, пожити кілька днів у тиші. Будинок дістався мені від діда. Півтори години від Києва, потім ще хвилин двадцять ґрунтовою дорогою. Нічого особливого: скрипуча підлога, ліжко з металевою спинкою, проводка, на яку краще зайвий раз не дивитися. Але інтернет ловить, чайник кип’ятить — і на тому дякувати.
У перший вечір я просто прибрав кухню, розклав речі, заварив чай і вийшов на ґанок. Було тепло, у повітрі пахло сухим листям. Вечір стояв тихий — навіть птахи, здавалося, говорили впівголоса.
Знизу біля хвіртки копирсався дідусь, худий, з довгою шиєю, мов у журавля. Хода в нього була дивна — наче він увесь час крадеться, навіть коли просто йде. Підняв голову, побачив мене.
— Ну що, таки приїхав? — кивнув.
— Приїхав, — відповів я.
— А то думав, хата так і стоятиме пустою. Бо якщо дім довго без людини, — хтось інший у ньому селиться.
— Миші? — припустив я.
Він усміхнувся кутиками губ.
— Це — найневинніше. А ще, вночі чув, хтось у ліс пішов. А таке, кажуть, добра не віщує.
Я промовчав. Дідусь повільно рушив уздовж паркану, міцно пригортаючи до себе пакет. Уранці його вже не було. Втім, нічого дивного. Місцеві встають рано — справ у них від світанку до смеркання.
Я працював: виніс ноутбук на веранду, розклав чернетки. Чув, як за парканом хтось ходить, стукає по залізу. Все, як має бути. Село живе своїм життям. Увечері знову вийшов на ґанок. Той самий дідусь сидів на лавці біля свого будинку — через ділянку від мене. Просто сидів, дивився в землю. Коли підвів очі, знову глянув у мій бік. Я кивнув — він відповів так само.
На третій день я збагнув, що його немає. Взагалі немає. Хвіртка — навстіж. Лавка — порожня. Жодного звуку. Жодного світла вночі. Жодного шороху. Спочатку я подумав — поїхав. Потім — що, можливо, захворів.
Але на четвертий день щось у всьому цьому стало лякати. Паркан відчинений. У дворі на стовпі висить жакет — акуратно, чистий. На сходах — чашка з недопитим чаєм. Я підійшов і постукав у двері. Тиша. Постукав сильніше — те саме. В домі через одну ділянку сиділа жінка середнього віку. Я підійшов до неї.
— Вибачте… той старий, що через паркан від мене, ви не знаєте, де він?
Вона глянула без жодного подиву:
— А що з ним?
— Його не видно вже кілька днів. Двір відкритий, усе ніби… покинуте.
Вона знизала плечима:
— Він завжди так. Тобто, буває. То в ліс піде, то до брата поїде.
— У нього є брат?
— Ну… казали, що був. Може, вже й нема. Вони давно не спілкувалися. А ви хто йому?
— Я з будинку Зуєвих. Онук. Тимофій.
Вона кивнула, ніби почула щось буденне.
— Зрозуміло. Ну, не хвилюйтеся. Він такий. Приходить. Йде. Потім знову повертається.
Увечері я пішов туди знову. Біля його дому було порожньо. Та тепер хвіртка була прикрита. Не замкнена — просто ніби хтось повернувся. Або хотів, щоб здавалося, ніби повертався. Я вже потягнувся за телефоном, щоб усе сфотографувати, але зупинився. Навіщо? Для кого? Показати комусь у Києві фотографію хвіртки і сказати: «мені здається, тут щось не так»?
Пізно вночі, коли я вже майже заснув, почув кроки. Тихі, неквапні. Хтось ішов стежкою між будинками. Не поспішав, не ховався. Просто… ішов. Я визирнув. Темрява. Лише лампа біля сараю висвітлює клаптик землі. Нікого. А вранці на моєму паркані хтось повісив дротяну петлю. Наче для дрібної дичини. Або як знак. Я не знав місцевих звичаїв. Але на випадковість це не було схоже.
Дорогою до магазину я зустрів підлітка, років п’ятнадцяти. Він стояв на зупинці, тримав у руці пакетик соку.
— Ви сусід діда Іллі? — запитав він.
— Так. А що?
— Я бачив. Як у його вікно вночі світили. Ліхтариком. Спершу думав — він сам. А потім світло раптом згасло. І все. З того часу — тиша.
— Коли це було?
— Днів три тому. Я мамі сказав — вона сказала не лізти. «У нас тут, — каже, — влізеш — сам винним будеш».
Він пішов, навіть не попрощавшись.
У магазині на дверях я помітив клаптик оголошення: «Будинок продається. Без посередників». І номер. Будинок — той самий. Діда Іллі. Той, де недопитий чай, жакет, хвіртка. Я подзвонив.
— Алло?
— Добрий день. З приводу будинку в селі.
— Уже продано, — відповів чоловічий голос. — Дуже швидко. Ми навіть толком не встигли розмістити оголошення.
— Перепрошую, а ви хто?
— Власник. Спадкоємець.
— Ви… родич діда Іллі?
— Так.
— А де він?
— Помер. Ще навесні. Ми просто не повідомляли — він так хотів.
— Розумію… — я замовк.
— А ви хто?
— Ніхто. Просто сусід.
Він поклав слухавку.
Увечері я знову вийшов надвір. Стояв біля свого паркану. Дивився на дім Іллі. Світла не було. Та за фіранкою у вікні — рух. Наче хтось просто пройшов. Не ховався. Я тихо повернувся додому. Замкнув двері. Засмикнув штори. І сів на табурет біля стіни. Тиша.
На ранок я прокинувся раніше, ніж хотів. Не від звуку. Від відчуття. Наче в хаті з’явилось щось чужорідне. Наче хтось дихає зовсім поруч. Я підвівся. Вийшов надвір. Дощ. Дрібний, колючий. Двір мокрий, земля чіпляється до підошви. Я пішов знову до дому діда Іллі. Уже не як спостерігач. Немов… мусив.
Хвіртка знову була прочинена. Жакета не стало. Зате на підвіконні стояла банка з огірками. Кришка не закручена. Розсіл каламутніє. Я постукав. Спершу тихо. Потім голосніше. Мовчання. Я взявся за ручку. Не замкнено. Відчинив двері. Обережно. Усередині — все було так, як і лишалося. Акуратно. Але не пусто. Пахло рибою й чимось різким — хріном, здається. Я ступив у дім.
— Ілля? — сказав я. Тихо, але наполегливо.
Відповіді не було.
У кутку стояв стілець. На ньому — сорочка. Свіжі складки, ніби її щойно зняли. На підвіконні — коробок сірників. Нова свічка. Я пішов на кухню. Там — нічого. Дім порожній. Я вийшов у двір, оглянувся. Поряд — старий сарай. Місцями підбитий латками, перекошений. Я зайшов усередину. Темно. Увімкнув ліхтарик у телефоні й роздивився. На підлозі — вхід у підвал. Я присів. Придивився ближче. І тоді почув. Шурхіт. Два короткі удари — ніби пальцями по дереву. Ще три. Потім — тиша. Я застиг. Прислухався. Кроків не було. Лише той звук — уривчастий, приглушений, низький.
Дверцята в підвал були дерев’яні. На них лежав камінь. Не важкий, але видно — поклали навмисно. Я зняв його. Відчинив. І тоді — почув…
— Є хто?..
Голос хрипкий.
— Ей! Хтось!..
— Я тут, — сказав я.
Пауза.
— Хто ти?
— Тимофій. Сусід. Ви — Ілля?
Знизу — тиша. Потім:
— Так. Допоможи.
Я посвітив униз. Сходи вели вглиб — саморобні, хисткі. Ні поручнів, ні опори. Я спускався повільно, тримаючись за стіну. Підвал був сирий, пахнув пліснявою й металом. На земляній підлозі — матрац. На матраці — людина. Він лежав, прикритий старим пальто. Босий. Сорочка з’їхала до горла. Руки зв’язані ременем.
— Діду Іллю? — тихіше спитав я.
Він трохи повернув голову.
— А хто ж…
Я присів, став розв’язувати ремінь.
— Хто це зробив?
Він кашлянув.
— Сусід із краю. Молодий. З матір’ю живе. Сказав: «Або їдь, або ми тебе закриємо». Я не повірив. А даремно.
— Навіщо йому це?
— Будинок. Земля. Спершу просив продати. Потім — погрожував. А потім просто прийшов. Чай приніс, начебто по-доброму… А в чай щось підлив. Прокинувся — тут.
— А вони що?
— Сказали: «Кричи — не почують. А якщо почують — удадуть, що ні». І знаєш… мали рацію.
Я допоміг йому підвестися. Він тремтів. Кульгував. Зверху я посадив його на стілець. Дав води. Він пив повільно. Потім глянув на мене.
— Я думав — усе… Дні рахував, а потім кинув. Коли ніхто не приходить — час уже нічого не важить.
— Я прийшов, бо все виглядало неправильно. Занадто все стало… дивним.
Він кивнув. Без здивування — спокійно. Наче чекав цього. Я довів його до свого дому. Поставив чайник. Викликав швидку. Сказав, що «впав у підвал». Без деталей. Поки лікар міряв тиск, Ілля дивився у вікно. Мовчки. Лише коли медсестра вийшла у коридор, він сказав:
— Не я перший. Торік був один. Теж не захотів продавати будинок. Спершу сарай згорів, потім він «нібито поїхав». Відтоді його ніхто не бачив.
Я промовчав.
— Вони роблять усе тихо. По-домашньому. Лише щоб людина зникла. А потім — будинок раптом продається. Усе офіційно. Через «племінника» чи якогось «спадкоємця».
Він замовк.
— І ніхто не подає заяву?
— Нікому…
Наступного дня я поїхав у райцентр. Зайшов до чергового. Без емоцій. Спокійно.
— Є факт незаконного позбавлення волі. Людину тримали в підвалі три доби. Дорослого чоловіка, понад сімдесяти років. Свідок — я.
Молодий лейтенант спершу позіхнув, але потім підняв очі.
— Хто?
— Ілля з села Плесецького. Підвал у нього в сараї. Сусід напоїв чаєм зі снодійним. Погрожував. Я готовий дати показання. Він узяв ручку. Спитав адресу. Потім телефон. Потім сказав:
— Гаразд, будемо розбиратися.
Минув тиждень. Я ще був у селі, коли приїхала поліцейська машина. Двоє у формі. Через півгодини вони вели того самого сусіда. Того, що жив із матір’ю. Він був у чорній майці й гумових капцях. Не пручався. Лише повторював:
— Ви що, з глузду з’їхали? Це все маячня! Маячня! Він сам туди спустився!
Його забрали.
Через три дні мені зателефонували.
— Кримінальне провадження відкрито. Незаконне позбавлення волі. Є підстави. Є свідчення.
— Дякую.
— Ви готові будете виступати в суді?
— Так.
Суд був за місяць. Ілля приїхав. У костюмі. З милицею. Вийшов у зал, тримаючись за поручні. Сів. Спокійний. Я — слідом. Сусід усе заперечував. Його адвокат повторював:
«Жодних доказів. Тільки слова». Але експертиза знайшла залишки снодійного у кружці. А ще — сліди Іллі на мотузці. І відбитки сусіда — на кришці підвалу. Коли зачитали вирок, він дивився в підлогу…
Минуло пів року. Я вже повернувся до міста. Працював. Не думав про село.
Поки не отримав листа. Поштового. Від руки. Усередині — фотографія. Дім. Той самий. Уже з новими віконницями. Паркан — перефарбований. На лавці сидить Ілля у капелюсі. Дивиться в камеру.
На звороті — підпис: «Тепер тиша — справжня. Дякую. Інші просто проходили повз. — Ілля».
