— Я пустила її в свій дім не тому, що хотіла, а тому, що мій Павлик дивився на неї, як теля на нові ворота. Я виділила їм найкращу кімнату, віддала свої запасні подушки, дозволила користуватися моєю плитою. Але коли ця Юля, яка не знає з якого боку до тертки підійти, зняла зі стіни мій вовняний килим — подарунок мого покійного чоловіка на наше десятиліття — я зрозуміла: вона вирішила, що може вичеркнути мою пам’ять просто тому, що вона не пасує до її “дизайну.
Марія Іванівна все своє життя жила за чіткими, як статут, правилами. У її квартирі кожна серветка мала своє місце, а запах хлорки та свіжої випічки був офіційним ароматом оселі. Коли син Павло привів у дім Юлю — худеньку дівчину з довгими нігтями та звичкою пити каву з паперових стаканчиків — серце Марії Іванівни йокнуло. «Не пара», — виніс вердикт внутрішній голос, але вголос вона лише сухо підібгала губи.
Молоді оселилися у великій кімнаті. Марія Іванівна перші два тижні трималася: вона мовчки перемивала посуд за невісткою, потайки перепрання Павликові сорочки і терпіла те, що Юля називає «омлетом» те, що насправді було підгорілою кашею з яєць. Але справжня гроза збиралася навколо «Святині».
На стіні в спальні молодих висів він. Величезний, важкий, натуральної вовни килим із зображенням оленів на тлі вечірнього лісу. Для Марії Іванівни це був не просто пилозбірник. Це був символ стабільності. Чоловік Петро привіз його з самої Німеччини, витративши три зарплати. Під цим килимом виріс Павло, на ці візерунки Марія дивилася довгими зимовими вечорами, коли Петра не стало.
Суперечка перейшла у гарячу фазу в суботу. Марія Іванівна повернулася з ринку, заряджена енергією після успішної суперечки за ціну на домашній сир. Відчинивши двері, вона відчула дивний протяг і запах… порожнечі.
Вона зайшла в кімнату сина і заціпеніла. Килим лежав на підлозі, згорнутий у брудний рулон, як скинута шкіра змії. Стіна, гола і сира, зі слідами від цвяхів, виглядала так, ніби з неї здерли живу плоть. А Юля, задоволена собою, стояла з рулеткою в руках.
— Ой, Маріє Іванівно, добре, що ви прийшли! — щебетала невістка, не помічаючи, як обличчя свекрухи наливається багрянцем. — Ми з Павликом вирішили освіжити простір. Цей килим… ну, ви ж самі розумієте, це такий “пилозбірник”. Від нього в мене алергія, та й узагалі — це ж минуле століття. Ми купимо сюди світлі шпалери, повісимо мінімалістичну поличку. Буде скандинавський стиль!
Марія Іванівна повільно опустила сумку з сиром на підлогу. Сир жалібно хлюпнув.
— Скандинавський? — прошипіла вона. — Ти, соплячка, знаєш, що цей килим бачив більше щастя, ніж ти у своєму телефоні за все життя? Ти прийшла на все готове, в чужий монастир, і вирішила тут свої порядки заводити? Павло! Павло, йди сюди, подивися, що твоя краля наробила!
Павло вибіг із кухні, витираючи руки рушником.
— Мамо, ну що ти кричиш? Ми ж просто хочемо, щоб було сучасно…
— Сучасно? — Марія Іванівна задихалася. — Сучасно — це коли поважають матір! А це — мародерство! Ви вбили пам’ять про батька! Завтра ти знімеш мої ікони, бо вони не пасують до твоїх шпалер? А післязавтра мене на смітник винесеш, бо я теж “минуле століття”?
Юля не здалася. Наступного дня килим зник із квартири — Павло потайки вивіз його в гараж. У кімнаті з’явилися білі стіни і гола підлога, від якої, на думку Марії Іванівни, віяло могильним холодом.
Відповідь свекрухи була асиметричною. Вона почала «вмирати». Кожного вечора, коли молоді збиралися в кіно чи просто хотіли побути вдвох, Марія Іванівна починала голосно стогнати на кухні, тримаючись за лівий бік. — Ой, несіть валідол… Серце пече… Це все протяги, бо стіни голі, тепло не тримають… Все видуло, і душу мою, і здоров’я…
Коли валідол не допомагав, вона переходила до важкої артилерії — цинічних коментарів. Коли Юля готувала салат, Марія стояла над душею і коментувала:
— Звісно, на голих стінах і їжа гола. Хіба це салат? Це силос. От при килимі ми качок запікали, аромати стояли на весь під’їзд… А зараз що? Скандинавія… Тільки льоду в хаті бракує.
Юля трималася тиждень. Потім почалися істерики. Павло опинився між двох вогнів: з одного боку — кохана дружина, яка погрожувала піти на знімну квартиру, з іншого — мати, яка щовечора демонстративно переглядала весільні фото з батьком і плакала в рушник, який колись висів поряд із тим самим килимом.
Розв’язка настала, коли Павло забув закрити гараж, і вночі сталася злива. Марія Іванівна дізналася про це першою — вона мала чуття на катастрофи. Вона підняла такий гвалт, що сусіди подумали, ніби почалася війна.
Коли вони втрьох прибігли до гаража, килим лежав у калюжі. Він намок, став важким, від нього пахло сирістю і старим вовняним горем. Марія Іванівна впала перед ним на коліна, не боячись забруднити пальто.
— От і все… — тихо сказала вона, і в її голосі було стільки справжнього, не награного болю, що Юля вперше замовкла. — Олені потонули. Тепер і мені можна. Петро привіз його, щоб мені було тепло, коли його не буде поруч. А ви його в багнюку…
Юля подивилася на свекруху. Вона побачила не злу стару жінку, а маленьку, покинуту дитину, для якої цей шматок вовни був останньою ниткою, що зв’язувала її з часом, коли вона була молодою, коханою і не самотньою.
Наступного дня в квартирі пахло не хлоркою, а дорогим пральним порошком і вовною. Юля і Павло весь вечір чистили килим у ванній. Вони терли його щітками, вимивали бруд, сушили фенами. Марія Іванівна сиділа на табуретці і мовчки контролювала процес, іноді вставляючи: «Більше піни, там у лівого оленя вухо заплямоване».
Килим на стіну не повернувся. Але він зайняв почесне місце на підлозі в залі. Марія Іванівна погодилася на «компроміс». Юля купила їй у спальню сучасний, теплий плед, а Марія Іванівна… Марія Іванівна навчила Юлю пекти ту саму качку, яку «їли при килимі».
Коли ввечері вони сіли вечеряти, Юля раптом сказала:
— Маріє Іванівно, вибачте. Я думала, що це просто річ. А це — ваш затишок. Марія Петрівна цинічно прищулилася, відпила чаю і відповіла:
— Річ — то в тебе в телефоні, Юлю. А в хаті все має мати душу. Навіть твій скандинавський стиль, якщо в ньому з’явиться хоч крапля поваги до тих, хто ці стіни будував.
Суперечка не зникла повністю — вони й далі сперечалися через невимиту сковорідку чи кількість солі в супі. Але килим тепер лежав між ними як нейтральна територія. Марія Іванівна більше не вмирала щовечора, а Юля зрозуміла: щоб збудувати своє «нове», не обов’язково розтоптувати чиєсь «старе».
