“Я розплутався, доню” — слова, яких вона чекала роками
Ми з Назаром одружилися, коли нам ледь виповнилося по двадцять. Весна, свіже повітря в легенях, повні кишені мрій — ми були молоді, недосвідчені, закохані. Здавалося, попереду ще цілий світ: подорожі автостопом, кава в нічних містах, гірські стежки і гучні вечірки з друзями до світанку. І аж ніяк не дитячі пляшечки, недоспані ночі та запах молока на футболці.
Коли я побачила ті дві смужки — все перевернулося. Серце стислося, руки похололи. Я сиділа на краєчку ванни, дивилася на тест і шепотіла, ніби намагаючись переконати себе:
— Це не може бути…
Назар тоді повернувся з гри у футбол, ще пахнув потом і свободою.
— Щось сталося? — нахилився до мене.
Я простягла йому тест. Мовчки.
Він мовчав кілька секунд. Потім сів поруч і обережно прошепотів:
— Ну що ж… значить, будемо батьками.
— Назаре… ти ж не хотів… Ми ж ще діти самі…
— Ти не одна. Я з тобою. Я впораюся, ми впораємось, — переконував.
Батьки, хоч і не в захваті, підтримали. За місяць ми стояли в РАЦСі. Я — у скромній білій сукні, він — у новій сорочці, трохи зніяковілий, але усміхнений. Тоді мені здавалося, що з нами буде все добре. Ми ж молоді, ми любимо одне одного — чого ще треба?
Коли з’явилася Надійка, я вперше відчула, що таке безумовна любов. Вона була копією мене у дитинстві — з такими ж великими карими очима й смішною ямкою на щічці. Я могла годинами дивитися, як вона спить, як смикає крихітними пальчиками повітря, ніби ловить сни.
Та реальність не була схожа на кіно. Дитина — це безсонні ночі, годування по годиннику, крики, температура, зуби, кашлі… Я не встигала їсти, а про навчання чи роботу годі й мріяти.
А Назар? Він жив далі. Його життя майже не змінилося.
— Дитина ще спить? Слухай, я з хлопцями сьогодні посиджу, нормально?
— говорив він, застібаючи куртку.
— Назаре, може хоч на годинку посидиш із нею? Я просто… я не відчуваю рук.
— Та ну, я ж обіцяв. Не можу підвести. Вона ж спить, що з нею буде?
І зникав. А я залишалася. З немовлям, з плачем, з собою. У його квартирі, яка раптом почала здаватися чужою. Його батьки, щоб “не заважати молодим”, переїхали в село, залишивши нам простір… але не підтримку.
Я бачила в соцмережах фото: Назар на природі, з наметами, біля вогнища, з усмішкою до вух. Підпис: «Найкращі вихідні!» А я в цей час колихала Надійку о третій ночі, втомлена, без макіяжу, в розтягнутій футболці.
Минали місяці. Надійка росла, а Назар віддалявся. Все менше обіймів, усе рідше — “як ти?” А потім він сказав:
— Я закохався.
— Що? — я навіть не одразу зрозуміла. — В кого?
— У Поліну. Ми з нею познайомилися минулої весни. Я не хотів тобі одразу казати. Але… я подаю на розлучення.
Мені забракло повітря. Я взяла Надійку на руки — як щит. Вона притислася до мого плеча, тепла, рідна, єдина.
— І що тепер? Ми маємо йти?
— Ні, ні, — зітхнув він. — Ти можеш залишитись у квартирі з Надійкою, поки вона не підросте. Поки ти не зможеш на ноги стати. Ми домовимося по-людськи.
Я кивнула. Що я могла відповісти?
Ми розлучились тихо. Без гучних сварок. На папері — цивілізовано. В житті — важко. Але справжнє випробування почалося, коли у нашому житті з’явилася Поліна. Вона приходила до квартири, ніби до свого помешкання. Голосно розмовляла, кидала речі на підлогу, робила зауваження:
— Тут забагато речей. І взагалі, Надія вже доросла, не час би вам шукати своє житло?
— Ми домовлялися, — відповідала я тихо.
— Ми? Це Назар з вами домовлявся. А тепер — ми з Назаром сім’я. Ви просто зайві.
Я мовчала. Бо справді не мала куди піти. І щовечора, коли клала Надійку спати, дивилася у вікно й думала:
«Скільки ще триватиме ця тінь чужого життя? І коли вже почнеться моє власне?»
Після кожного візиту Поліни я мила підлогу. Не тому, що було брудно. А тому, що хотілося стерти її присутність. Змити запах чужих парфумів, стерти сліди її каблуків з нашого з Надійкою простору, захистити дитинство моєї дочки від її колючих фраз.
Надійка, хоч і була маленька, вже розуміла.
— Мамо, тьотя Поліна знову сердита? — питала, ховаючись у мене за спину.
— Вона просто втомлена, сонце, — відповідала я, хоча не вірила в те, що говорила.
Поліна не була втомлена. Вона була голодна до перемоги. Вона хотіла витіснити нас не лише з квартири — з життя Назара, з його спогадів, з усього, що хоч якось нагадувало про «до неї».
Я мовчала. Терпіла. Заради Надійки. Заради того, щоб вивести її в люди, поки ще не маю ані роботи, ані підтримки. Але з кожним тижнем мовчати ставало важче.
Одного разу я прокинулася вночі від того, що плакала. Уві сні я стояла на станції без валіз, без грошей, без дороги — і тільки Надійка міцно тримала мене за руку.
Тоді я зрозуміла — так далі бути не може.
Наступного ранку я подивилася на себе в дзеркало. Бліде обличчя, кола під очима, волосся зібране у вузол — ніби й не я. Але в очах було щось нове. Тверде. Несхитне.
Я відкрила ноутбук. Створила резюме. Подала документи на перекваліфікацію. Я згадала, як добре писала ще в університеті, як любила літературу, як мріяла стати редакторкою. Ця мрія не зникла — вона просто спала.
Того ж дня я подзвонила мамі.
— Мамо, я подумала… може, ви з татом могли б іноді забирати Надійку на вихідні?
Мама зрозуміла з пів слова. Вона давно мовчки спостерігала, не втручалась, але чекала на мій крок.
— Звісно, доню. Ми приїдемо за нею хоч сьогодні.
Через два тижні я отримала свою першу маленьку роботу — писати статті на фріланс. Платили небагато, але я знову відчула себе людиною. Не просто матір’ю, не просто колишньою дружиною — а собою.
Я вставала рано, поки ще спала Надійка, і друкувала в тиші. Слова повертали мені сили. Вони були моїм порятунком.
Одного вечора Назар прийшов сам. Без Поліни.
— Я бачив твої пости… Ти пишеш добре, — сказав він і помовчав. — Слухай, я знаю, Поліна трохи… перебільшує. Але, може, ти б почала шукати квартиру?
— Я вже шукаю, — відповіла я рівно.
— Справді? — він не приховав здивування.
— Так. Бо хочу, щоб Надійка жила в домі, де на неї не підвищують голос.
Він опустив очі. Здавалося, хотів щось сказати, але не знайшов слів.
Через місяць я знайшла невелику, але затишну квартиру на околиці. Не ідеальну, але свою. Я забрала кілька коробок речей, зібрала іграшки, ковдру, чайник. Назар запропонував допомогти з переїздом — я відмовила.
Коли ми з Надійкою увійшли в нове житло, там було порожньо. Лише стіни і підлога. Але в тій порожнечі було більше повітря, ніж у всій тій квартирі, де ми досі жили. Я вдихнула. Перший глибокий подих свободи. Надійка сіла на підлогу, розклала іграшки і раптом усміхнулась:
— Мамо, тут буде наш замок?
Я опустилась поруч і обійняла її.
— Так, сонце. Наш замок. Тільки наш.
Квартира на околиці була невеликою — одна кімната, старенька кухня, вікна на шумну дорогу, але для мене вона була справжньою фортецею. Моєю. Нашою з Надійкою. Ми вперше могли залишити двері відчиненими, не озираючись, хто зайде, не чекати чужих кроків.
Ми спали на одному розкладному дивані. Я читала Надійці казки перед сном, вона засинала біля мене, а я тихо працювала в ноутбуці, щоб встигнути здати чергову статтю. Ми купили яскраві фіранки, обклеїли стіну дитячими малюнками, на холодильнику з’явилися магнітики з магазину біля дому.
Я будувала наш дім з нуля — з любові, з терпіння, з віри в краще. Спочатку Назар заходив — приносив дитині смаколики, сидів кілька хвилин, питав, як справи. Надійка до нього тягнулася, і я не забороняла цього. Дитина має право на батька.
Але згодом щось змінилось.
— У тебе що, двері завжди відчинені? — запитав якось він, переступаючи поріг.
— Ми тут не ховаємось, — відповіла я. — А якщо тебе щось турбує — можеш не заходити.
Він нічого не сказав, лише зітхнув. Після того з’являвся все рідше.
Одного дня Поліна сама мені зателефонувала.
— Дивись, — почала без привітання. — Я все розумію, у тебе дитина. Але ти серйозно думаєш, що Назар буде вічно платити тобі оренду і тягнути цю історію?
— Він мені нічого не платить, — перебила я холодно. — Я винаймаю квартиру сама. Звісно, мені батьки допомагали з орендою, але про це нікому не потрібно було знати. — І прошу тебе — не дзвони мені більше.
— Та не думаю я про тебе! — зірвалася вона. — Просто… я хочу, щоб він перестав до вас бігати. Щоб не було цих “Надійка захворіла, я піду до неї”… Вона ж твоя донька! Сама лікуй!
— Так, вона моя донька. Але йому теж не завадило б згадати, що він її батько.
— Він мій чоловік! — крикнула вона. — А не твій!
— На щастя, — спокійно відповіла я й натиснула «завершити дзвінок».
Вночі я довго не могла заснути. Невже в цьому світі немає місця спокою? Чому навіть коли ти нічого не просиш, не вимагаєш — на тебе все одно хтось намагається наступити, задавити, стерти?
Та наступного ранку Надійка прокинулась, притулилася до мене й прошепотіла:
— Мамо, ти пахнеш теплом. Ти як ковдра.
І ці слова витерли образу краще за будь-які ліки.
Назар став приходити рідше. Не телефонував, не писав, не відповідав. Надійка питала про нього щодня:
— А тато що, не любить мене?
— Любить, доню… Просто дорослі іноді плутаються.
— А він коли-небудь розплутається?
Я обіймала її й ховала обличчя у волосся, бо не могла відповідати без сліз.
Потім мені розповіли, що Поліна поставила йому умову: або вони починають нове життя, без минулого, або вона йде. Вона не могла змиритися з його спілкуванням з колишньою дружиною, з тим, що десь у місті живе його дитина. Вона ревнувала — не до мене, ні, вона ревнувала до його совісті.
Назар вибрав тишу. Він залишився з нею. Ми жили далі. Я працювала, Надійка росла — яскрава, добра, з мріями й блиском в очах. Вона навчилася малювати дерева, в яких листя було фіолетовим, і говорила, що «світ не мусить бути однаковим у всіх».
Мені подобалась ця її думка.
Минув рік. Одного дощового вечора хтось постукав у двері. Я відчинила — і побачила Назара. Схудлий, втомлений.
— Пробач, — прошепотів він. — Я не зміг інакше. Я втратив вас. Але щодня шкодую. Поліна пішла. Сказала, що їй не треба чоловік, який не може вирвати себе з минулого. А я зрозумів — моє минуле було єдиним, що мало сенс.
Я мовчала.
— Я не прошу нічого. Просто хотів побачити доньку. Хоча б здалеку.
Тоді з кімнати вибігла Надійка. Побачивши його, застигла. А потім — мов пружина — кинулась йому на шию.
— Тату! Ти розплутався?
Він розплакався. Вперше на моїй пам’яті.
Я дозволила йому заходити іноді. Тільки як батькові. Ми більше не були разом. І вже не будемо. Але я знала, що справжнє дорослішання приходить не з віком, а з вибором.
І як би там не було, Надійка мала тата.
А я? А я більше не була чужою в чужій квартирі. Я створила свій дім. І більше нікому не дозволю вирішувати, де моє місце.
