Я рятувала її дітей від голоду та сліз, ростила як своїх, але в старості почула: “Ти вкрала в мене синів”.
Коли я згадую той день, усе наче в тумані. Тоді мені здавалося, що гірше вже не буде. Моя дочка Олена, єдина, заради кого я жила після смерті чоловіка, зібрала речі та пішла. Залишила трьох хлопчаків просто так, майже без пояснень, без сліз. Сказала лише:
— Мам, я не справляюся. Забери їх до себе ненадовго.
Ненадовго розтягнулося на 15 років. Я пам’ятаю, як тоді стояла в дверях, тримаючи на руках молодшого Ваню. Йому було всього 3 роки. Він похнюпував, дьоргав гудзик на моєму светрі. Олена навіть не обернулася, просто пішла сходами вниз, наче боялася зупинитися й побачити їхні очі. Я стояла доти, доки не затихли її кроки, і тільки тоді зрозуміла: “Усе, вона пішла”.
Перші місяці були страшними. Нікіта, старший, йому було дев’ять, замкнувся. Середній, Сашко, 6 років, плакав вночі, кликав маму. Я не знала, що казати, лише гладила по голові й шепотіла: “Усе добре, рідний. Мама поїхала ненадовго, вона повернеться”. Хоч сама в це не вірила.
Через тиждень я поїхала на її стару адресу. Та наймана квартира, де вони жили. Двері відчинив незнайомий чоловік, сказав, що квартиру здають уже 3 дні. Колишні мешканці виїхали вночі, жодних контактів не залишили. Я обтелефонувала всіх її подруг. Ніхто нічого не знав. Одна сказала, що Олена згадувала якогось чоловіка, з яким збиралася поїхати. Куди — невідомо.
Я подала заяву в поліцію про розшук. Мені сказали:
— Доросла людина має право поїхати. Дітей кинула? Подавайте на позбавлення батьківських прав. Оформляйте опіку. Без цього нічого зробити не можна.
Я так і зробила. Через півроку суд позбавив Олену батьківських прав, заочно, без її участі. Я стала офіційним опікуном трьох хлопчаків.
Життя йшло. Дні перепліталися з ночами, і я звикла жити з хлопцями. Зранку ми їли манну кашу, сварилися через спізнення до школи, ввечері читали перед сном. Дім знову наповнився сміхом. Я старіла, але не відчувала самотності.
Іноді ввечері я діставала старий фотоальбом. На одній фотографії Олена стояла біля моря, молода, з розкуйовдженим волоссям і безглуздо щасливими очима. Я дивилася на неї й думала: “Де ти, доню? Що з тобою сталося?” Я намагалася шукати її через соціальні мережі, але вона ніби розчинилася. Не було жодного профілю, жодного сліду.
Минали роки, хлопці виростали. Микита вступив до політеху, Сашко захопився фотографією, а Ваня, мій маленький, став спокійним, добрим, уважним хлопцем. Життя знову набуло сенсу: свята, випускні, перші побачення. Вони кликали мене бабусею, хоч я для них була справжньою матір’ю. Але іноді, особливо вночі, мені снився голос Олени:
— Мам, забери їх до себе ненадовго.
Усе змінилося одного осіннього дня. Микиті було вже 22, Сашкові 19, Вані — 16. Він навчався у десятому класі. Йшов дощ, такий, як я люблю, дрібний, в’язкий, ніби час сам стікав по склу. Я готувала борщ. Ваня мав прийти зі школи. Дзвінок у двері пролунав різко, незвично голосно. На порозі стояла жінка, худа, у поношеному пальті з дешевою сумкою в руках. Обличчя втомлене, постаріле не по роках. І все ж у ньому було щось знайоме: губи, лінія підборіддя, очі.
— Мам, це я, Олена.
Світ ніби зупинився.
Я не відразу зрозуміла, що вона каже правду. 15 років безвісті, а тепер ось стоїть, і на обличчі ні тієї провини, ні тепла.
— Олено? — лише й змогла вимовити я. — Ти… ти повернулася?
— Так, — кивнула вона. — Повернулася.
Я шукала в її погляді хоч щось: збентеження, сором, радість, але там була лише гіркота й втома. Вона тримала в руках м’яту папку з документами й першою справою сказала:
— Ні, не так. — Голосно, різко, не по-людськи холодно, чітко. — Ти вкрала в мене синів.
Я навіть не відразу усвідомила зміст сказаного.
— Що? Ти всі ці роки ховала від мене дітей, позбавила мене батьківських прав, коли я була в безпорадному стані. Тепер я хочу відновитися в правах і повернути те, що належить мені.
Я дивилася на неї й не розуміла, хто переді мною: моя дочка чи чужа жінка з чужим голосом.
— Олено, — тихо сказала я, — Ти ж сама тоді… ти кинула їх.
— Я не кидала, — перебила вона різко. — У мене були причини поїхати. Серйозні причини. А ти скористалася моєю відсутністю й відняла в мене дітей через суд.
У грудях щось стиснулося. Я хотіла сказати, що рятувала, що боялася за дітей, що не могла інакше, але слова застрягли. Вона стояла прямо, впевнено, і я раптом зрозуміла: сперечатися марно.
Через тиждень прийшла повістка. Суд щодо відновлення в батьківських правах стосовно неповнолітнього Івана. Коли я розповіла хлопцям, вони мовчали. Микита насупився, стискав кулаки. Сашко просто вийшов із кімнати, грюкнувши дверима. Ваня… він сів поруч і взяв мене за руку.
— Бабусю, не переживай, усе буде добре, ми все пояснимо.
Але я бачила, він збентежений. В його очах мелькав той самий біль, що колись, в дитинстві, коли він чекав матір біля вікна.
Суд був холодним, у прямому й переносному сенсі. Лави, запах мокрих пальто, шепіт, паперове шелестіння. Олена сиділа навпроти, не дивилася на мене, говорила рівно, наче вивчений текст.
— Я була жертвою домашнього насильства. Мені довелося терміново поїхати, щоб врятувати своє життя. Я перебувала в іншій країні, не могла зв’язатися з дітьми. Моя мати скористалася цим і позбавила мене батьківських прав без мого відома.
Суддя кивав, секретар стукав по клавішах. Мої онуки сиділи поруч із адвокатом. Микита напружено дивився на матір. Ваня схилив голову. Коли дійшла черга до мене, суддя запитав:
— Ви подавали на позбавлення батьківських прав?
Я підвела очі.
— Так. Тому що вона кинула трьох дітей без пояснень. Я не могла їх залишити. Я не знала, де вона, чи жива. Я робила те, що мала робити, захищала їх.
У залі повисла тиша. Суддя відкинувся на спинку крісла, хтось закашлявся, а я відчула, як вперше за 15 років по щоці потекла сльоза. Не від образу, від безсилля.
Мій адвокат представив усі документи: заяви в поліцію про розшук, свідчення сусідів, довідки зі школи про те, що діти роками жили зі мною. А потім викликали Ваню, йому вже було 16, і суд враховував його думку. Суддя запитав у нього:
— Ти хочеш, щоб твоя мати відновилася в батьківських правах? Хочеш жити з нею?
Ваня встав, довго мовчав, потім сказав твердо:
— Ні. Ця жінка кинула нас 15 років тому. Моя справжня мама — бабуся, та, що виростила мене, та, що сиділа вночі зі мною, коли я хворів. Я не хочу нікуди йти.
Олена зблідла. Суддя закрив справу, відмовив у відновленні прав. Причина: відсутність зв’язку з дитиною протягом тривалого часу, небажання неповнолітнього відновлювати стосунки.
Олена програла. Після засідання вона підійшла до мене в коридорі.
— Ти зруйнувала моє життя, — сказала вона. — Через тебе я втратила все. Через…
— Я не стрималася. — Олено, ти сама пішла. Я благала тебе залишитися.
Вона похитала головою.
— У мене не було вибору. Ти цього не зрозумієш.
Її погляд був скляним. Я зрозуміла, тієї Олени, моєї дівчинки, більше немає. Передімною стояла жінка, у якої замість серця — пустота й злість.
Минуло кілька тижнів. Я думала, що все скінчилося. Але одного вечора подзвонив Сашко.
— Бабусю… — його голос тремтів. — Олена в лікарні. Інсульт.
Я відчула, як холод пробіг спиною.
— Що трапилося?
— Лікарі кажуть: стрес. Вона… вона намагалася піти з життя після суду, її відкачали, але стався інсульт.
Я мовчала. У грудях стукало важко й глухо.
— Чому ти мені не сказав раніше?
— Вона заборонила. Але зараз… вона просила тебе приїхати.
Палата була білою, сліпуче чистою. На ліжку Олена, худа, бліда, з потухлими очима. Коли я увійшла, вона подивилася на мене й спробувала підвестися.
— Не вставай, — сказала я. — Лежи.
Ми мовчали довго. Я не знала, що говорити. Усі слова, які я репетирувала в голові, розсипалися. Олена перша порушила тишу.
— Я думала, ти не прийдеш.
Я подивилася на неї, ту саму дівчинку, що колись бігла до мене з двійкою в щоденнику, плакала через зламану ляльку.
— Ти моя донька, — лише й сказала я. — Як би там не було.
Вона заплющила очі, губи здригнулися.
— Мам, я жила з чоловіком. Він пив, бив, говорив, що діти не від нього, що нашкодить їм. Я боялася кожен день. Коли привела їх до тебе, я втекла від нього, поїхала в іншу країну, ховалася.
Вона замовкла, з трудом ковтнула.
— Я думала, він знайде мене, якщо я спробую зв’язатися з вами, тому мовчала. Я хотіла захистити їх і себе. Роки минали, і мені ставало все страшніше повертатися. Я не знала, чи пробачать мене. Соромно було.
— А потім вирішила подати до суду? — тихо запитала я.
— Я думала, якщо поверну їх через суд, вони зрозуміють, що я не кидала, що в мене були причини. Але я помилилася. Дурно, так? — Вона відвернулася до стіни. — Мені здавалося, якщо зроблю тобі боляче, мені стане легше. Але стало тільки гірше.
Я підійшла ближче, сіла поруч, взяла її за руку. Шкіра була крижаною.
— Ти просто втомилася. Усе, Оленочко, усе минуло.
Вона подивилася на мене, очі раптом наповнилися сльозами.
— Мам, прости мене за все.
Я не витримала, обійняла її.
— Не треба, не говори більше. Усе вже минуло.
Вона тремтіла в моїх руках, як дитина. Я гладила її волосся, рідке, ламке, сиве. І в ту мить я знову відчула запах її дитинства: мило, молоко, конвалієвий шампунь, запах життя, яке вислизнуло, але не зникло.
Наступні дні я приходила до неї кожен вечір. Ми майже не розмовляли, просто сиділи поруч. Іноді вона засинала, і я слухала, як рівно дихає, ніби знову маленька.
Хлопці теж почали приходити обережно, по черзі. Микита приносив фрукти, Сашко — квіти. Ваня читав їй вголос. Вона слухала їх мовчки, посміхалася краєчком губ, наче боялася, що посмішка розпадеться, якщо стане ширшою.
Одного разу вона попросила всіх трьох сісти поруч.
— Я не прошу прощення, — сказала вона. — Я не заслуговую, але я хочу, щоб ви знали. Я любила вас завжди.
Микита мовчав довго, потім кивнув.
— Ми знаємо.
Сашко додав тихо:
— Але знати й простити — різні речі.
Ваня нічого не сказав, просто взяв її за руку. Більше вони майже не говорили, але щось між ними відтануло.
Через місяць їй стало гірше. Лікарі сказали:
— Наслідки інсульту… організм не справляється.
Я сиділа біля її ліжка, тримала за руку. Вона була без свідомості, але я все одно говорила з нею, розповідала про хлопців, про те, як Сашко виграв конкурс фотографій.
Вона відійшла тихо вночі. Медсестра сказала: заснула й не прокинулася. Я стояла біля ліжка, дивилася на її обличчя, спокійне, ніби вперше за багато років. На тумбочці лежав конверт, всередині лист.
“Мамо, дякую за те, що не перестала любити мене, навіть коли я перестала бути донькою. Дякую за те, що виростила моїх дітей. Ти дала їм те, чого я не змогла. Справжню любов і дім. Прости за біль. Я просто не знала, як повернутися. Думала, через суд буде легше, але все тільки зіпсувала. Бережи себе і знай, де б я не була, я завжди пам’ятаю твої руки, твій голос, твою доброту. Твоя Олена.”
Похорони були скромні. Хлопці стояли поруч, трималися за руки. Ваня плакав, Сашко дивився в землю. Микита мовчав, стиснувши губи. Я стояла трохи осторонь, не віддалася жалю, не дала їй мене зламати, просто стояла й думала, що тепер вона вдома. Нарешті вдома.
Після похоронів Ваня підійшов до мене.
— Бабусю, вона просто хотіла повернути те, що втратила, — сказав він тихо.
Я кивнула.
— Я знаю, сину, знаю.
Минув рік, дім знову ожив. Хлопці приходили часто, допомагали, сміялися. Іноді я ловила себе на думці, що слухаю їхні кроки й чую в них її, її ходу, її голос, її життя, продовжене в них.
Я часто розмовляю з нею подумки, кажу, що хлопці виросли хорошими людьми, що у Вані народилася донька, що Сашко відкрив свою студію, що Микита одружився. Я впевнена, вона чує, бо іноді, коли закриваю очі, мені здається, що десь далеко звучить її тихий сміх, той самий дитячий, з хрипотою, від якого я завжди сміялася у відповідь.
15 років тому я врятувала трьох хлопчаків. Моя дочка повернулася, і я врятувала пам’ять про жінку, яка подарувала мені саме життя і яку я занадто пізно навчилася розуміти. Вона вже тут, в їхніх обличчях, в їхніх голосах, в кожному “бабусю”, що звучить з ніжністю й теплом. В кожному новому дні, де біль поступається місцем спокою.
І якби можна було повернути час, я б знову відчинила ті двері, побачила її з валізою й почула:
— Мам, я не справляюся. Забери їх до себе ненадовго.
Тільки цього разу я б відповіла інакше.
— Леночко. Залишся, давай справимося разом.
