— Я старію, тому тепер житиму з вами, — свекруха вирішила, що може переїхати в мій дім без дозволу
Анастасія закрила ноутбук і потягнулася в кріслі. Код нарешті запрацював правильно, і клієнт буде задоволений. За вікном шумів дощ, омиваючи шибки їхнього затишного будинку в передмісті.
— Льош, я закінчила! — крикнула вона чоловікові, який пора́вся в гаражі.
Олексій з’явився у дверях, витираючи руки об рушник.
— Знову до вечора за комп’ютером сиділа? — усміхнувся він. — Добре хоч удома працюєш.
Настя кивнула. Пів години до міста — ідеальна відстань. Не надто далеко, але й від міської метушні подалі.
Дзвінок у двері перервав її спогади.
— Мама приїхала, — констатував Олексій, глянувши на годинник. — Як за розкладом.
Ганна Петрівна ввійшла до хати зі звичним невдоволеним виразом обличчя. Її гострий погляд одразу вперся в Настю.
— А, знову за комп’ютером стирчиш, — промовила свекруха, знімаючи пальто. — Молоді дружини раніше по господарству клопотали, а ти цілими днями в інтернеті сидиш.
Напруга одразу поповзла Настиними плечима. Кожних вихідних одне й те саме. Немов заїжджена платівка.
— Мамо, Настя працює, — заступився Олексій. — Гарні гроші приносить.
— Яка це робота? — фиркнула Ганна Петрівна. — Кнопочки натискати? У мій час жінки на заводах стояли, у полі працювали. А ця…
Настя стиснула кулаки під столом. Пояснювати в сотий раз, що програмування — серйозна професія, було марно. Свекруха ніколи не зрозуміє.
— Я створюю програми для великих компаній, — терпляче промовила вона. — Це потребує знань і досвіду.
— Та що ти там створюєш-то? — махнула рукою Ганна Петрівна. — Сидиш собі вдома в теплі, нікого не бачиш. Це не робота, а байдикування.
Гіркота підкотила до горла. П’ять років заміжжя, і кожних вихідних — одні й ті самі докори. Льоша звик і не реагував. А Насті ставало дедалі важче стримуватися.
— Льош, постав чайник, — попросила свекруха, влаштовуючись на дивані. — І печиво яке-небудь знайди.
Олексій покірно вирушив на кухню. Настя спостерігала за цією звичною сценою зі зростаючим роздратуванням. Дім перетворювався на готель для Ганни Петрівни.
— До речі, — промовила свекруха, оглядаючи кімнату, — що це у вас тут змінилося? Шпалери нові?
— Так, робимо ремонт потроху, — відповіла Настя, подумки приготувавшись до нових причіпок.
— На які гроші? — одразу насторожилася Ганна Петрівна. — Олексію, ти що, прибавку отримав?
— Ні, мамо, — озвався він із кухні. — Настя спадок отримала від бабусі.
Очі свекрухи загорілися недобрим блиском. Настя здригнулася, передбачаючи, що зараз почнеться.
— Спадок? — перепитала Ганна Петрівна. — А чому я не знала?
— Тому що це стосується тільки нас, — тихо відповіла Настя.
Усередині все кипіло від обурення. Чому вона повинна звітувати про кожну отриману гривню? Це її бабуся, її спадок, її гроші.
— Ну й скільки там було? — не вгавала свекруха.
— Достатньо для ремонту, — ухильно відповіла Настя.
Наступні місяці перетворилися на тортури. Ганна Петрівна з’являлася кожних вихідних, наче інспектор, що перевіряє хід робіт. Розглядала нову плитку, чіпала шпалери, коментувала кожну дрібницю.
— Дорого, напевно, обійшлося? — питала вона, погладжуючи стільницю нової кухні.
— У рамках бюджету, — відповідала Настя крізь зуби.
Дім справді змінювався. Сучасне оздоблення, якісні меблі, продуманий дизайн. Настя вкладала в нього не лише спадок, а й власні заощадження. Це був її дім, її мрія.
Суботнього ранку пролунав дзвінок. Настя глянула на годинник — рівно десять.
— За твоєю мамою можна годинник звіряти, — пожартувала вона, прямуючи до дверей.
Олексій хмикнув з-за газети. Він теж звик до материнської пунктуальності.
Настя відчинила двері й завмерла. На порозі стояла Ганна Петрівна з великою валізою.
— Здравствуй, Настенько, — усміхнулася свекруха надто солодко. — Можна ввійти?
Тривога кольнула в грудях. Валіза була явно не на один день.
— Звичайно, заходьте, — машинально відповіла Настя, відступаючи в бік.
Ганна Петрівна затягнула валізу в передпокій і обвела поглядом оновлений інтер’єр.
— Краса яка! — захопилася вона. — Як у журналі.
— Мамо, що сталося? — спитав підійшовший Олексій.
— Синочку, я вирішила відпочити від міської метушні, — пояснила Ганна Петрівна. — Тиждень у вас пожити. Можна ж?
Настя розкрила рота, щоб заперечити, але Льоша вже кивав.
— Звичайно, мамо. Гостьова кімната вільна.
Тиждень перетворився на два. Потім на три. Ганна Петрівна обживалася, наче збиралася лишитися назавжди. Переставляла речі за своїм смаком.
Настя задихалася від безсилля. Дім переставав бути її прихистком. Кожен ранок починався з материнських настанов Льоші, кожен вечір — з критики її роботи.
Вона вичікувала момент, коли вони залишаться наодинці. Руки тремтіли від накопиченої напруги. У грудях росла тяжкість, наче там оселився камінь.
— Льош, нам треба поговорити, — сказала вона чоловікові, коли Ганна Петрівна вирушила до магазину.
Олексій навіть не підвів голови від екрана. Синювате світло відбивалося на його обличчі. Настя бачила тільки маківку й байдуже стиснуті губи.
— Про що? — не підводячи очей від телефону, спитав він.
Холодність у його голосі різонула по серцю. Коли вони востаннє говорили по душах? Місяць тому? Два?
— Про твою матір. Коли вона планує поїхати?
Олексій знизав плечима. Жест вийшов недбалим, наче йшлося про погоду.
— Не знаю. А що, заважає тобі?
Заважає? Вона перетворила їхній дім на свою резиденцію! Командує, критикує, лізе в усі справи. Настя стиснула кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні.
— Льош, вона живе тут уже місяць, — ледве стримуючись, промовила Настя. — Це тимчасово чи…
Він нарешті відірвався від телефону. Погляд був утомленим і роздратованим.
— Мама самотня, — обірвав її Олексій. — І потім, дім великий. Місця всім вистачить.
Увечері за вечерею повітря стало ще густішим. Ганна Петрівна нарізала салат із виглядом господині дому. Настя спостерігала за її впевненими рухами й збирала рішучість.
— Ганно Петрівно, ви довго ще плануєте гостювати?
Свекруха зітхнула повільно, театрально. У її очах майнуло щось хиже. Настя бачила, як жінка змакує момент.
— А що, набридла вже? — з усмішкою спитала вона.
Хотілося крикнути, виплеснути все накопичене. Але Настя трималася.
— Просто хотіла б знати ваші плани, — дипломатично відповіла Настя.
Ганна Петрівна влаштувалася за столом. Губи розтяглися в задоволену усмішку.
— Знаєш що, люба, — промовила Ганна Петрівна, відкидаючись на спинку стільця. — Я старію, тому тепер житиму з вами завжди.
Повітря наче згустилося. Настя відчула, як усередині перевертається. Шлунок звело спазмом.
— Як це — жити з нами? — тихо перепитала вона.
Голос був чужим. Звучав десь далеко. Ганна Петрівна дивилася на неї з тріумфальним блиском в очах.
— А так. Продам квартиру й переберуся сюди назавжди. Дім великий, місця всім вистачить.
Настя перевела погляд на чоловіка. Той безтурботно продовжував їсти. Щелепи розмірено рухалися.
— Льош, ти що думаєш з цього приводу? — спитала вона тремтячим голосом.
Пауза затяглася. Олексій неквапом прожував шматок і тільки тоді відповів.
— Нормально, — стенув плечима Олексій. — Мама має рацію, дім великий.
Вибух стався миттєво. Усе накопичене за роки образи ринуло назовні. Кров застукала у скронях. Руки затремтіли від люті.
— Ти спитав моєї думки? — схопилася Настя. — Це мій дім!
Ганна Петрівна спостерігала за сценою з неприхованим задоволенням. Очі її палали тріумфом.
— Наш дім, — поправив Олексій, нарешті підвівши очі. — І моя мати має право тут жити.
Його спокій бісив більше за крик. Байдуже обличчя, безучасний тон. Наче Настя була назойливою мухою.
— Має право? — голос Насти зірвався на крик. — А я що, прислуга тут?
Ганна Петрівна вдоволено всміхалася, спостерігаючи за сваркою. Наче саме цього й домагалася. Її план спрацював ідеально.
— Настю, не кричи, — втомлено промовив Льоша. — Ми ж сім’я.
У його голосі звучала покірність долі. Він здався ще до початку битви.
— Сім’я? — гірко розсміялася вона. — Де я в цій сім’ї? Твоя мати мене не переносить!
Сміх вийшов істеричним. Сльози пекли очі, але Настя не дозволила їм пролитися.
— Перестань вигадувати, — відмахнувся чоловік. — Мама добре до тебе ставиться.
Настя дивилася на нього і не впізнавала. Коли він став таким байдужим? Коли перестав її чути? Обличчя чоловіка здавалося чужим.
— Я не житиму з твоєю матір’ю під одним дахом, — твердо сказала вона.
Останні сили пішли на те, щоб голос не здригнувся. Усередині все горіло від образи й розчарування.
— Тоді можеш з’їжджати, — холодно відповів Олексій. — Мені мама важливіша, ніж твої необґрунтовані істерики.
Ці слова стали останньою краплею. Серце стиснулося від болю. П’ять років шлюбу закінчилися однією фразою. Настя розвернулася й вийшла з кухні, не озираючись.
Розлучення пройшло швидко. Льоша з матір’ю розраховували отримати хоча б половину дому. Але їх чекало розчарування.
— Дім куплений до шлюбу на гроші Анастасії, — пояснив адвокат. — Ремонт оплачено зі спадку та особистих заощаджень. Ділити нічого.
Ганна Петрівна зблідла, почувши ці слова. Льоша розгублено кліпав.
— Як це нічого? — обурилася свекруха. — Мій син п’ять років тут жив!
— Жив, але не вкладався, — спокійно відповів юрист. — Усі документи в порядку.
За місяць Настя залишилася сама у своєму домі. Тиша здавалася оглушливою після постійних скандалів. Вона ходила кімнатами, звикаючи до нового життя.
Увечері сіла за комп’ютер. Робота чекала, клієнти не терпіли затримок. Але вперше за довгий час Настя працювала з легким серцем. Ніхто не критикуватиме її за те, що вона «цілий день сидить удома». Ніхто не вказуватиме, як жити у власному домі.
Вона відкрила новий проєкт і усміхнулася. Життя тільки починається.
