Я сиділа у зручному кріслі, дивлячись на свою доньку, яка готувала вечерю на кухні. Вона була вся у роботі, але уважно прислухалася до моїх слів.
— Знаєш, доню, — почала я, — це добре, що ти обрала таку професію. Ти дуже талановита і це твоя дорога. А я тобі розповідала, як ми з твоїм батьком познайомилися?
Вона повернула голову, з легкою усмішкою на обличчі.
— Ага, мамо, розповідала. Але цікаво почути ще раз, — відповіла вона, підморгнувши.
Я засміялася:
— Вже ненудні байки від дорослих, так?
— Ні, мамо, тепер це щось інше, — погодилася вона.
— Чудово! Так от, — продовжила я, розгортаючи спогади, — ти ж знаєш, що я в автомобільну пригоду у 19 років потрапила?
— Так, знаю, – відповіла донька, трішки зупинившись. – І ти тоді була на інвалідному візку.
— Так, – кивнула я. – Тоді довелося, навіть на тому, що зараз називають крісло колісне. Але це було трохи більше ніж 30 років тому. Пандусів зараз мало, а тоді взагалі місто було не пристосоване. Але я вперта була!
— Це точно, – тихо промовила донька, з легкою усмішкою.
— І ось, одного разу я доїхала навіть до автобусної зупинки біля нашого дому. Ну, думаю, хочу до парку! Хай буде, що буде.
А там на зупинці стоять троє хлопців мого віку. І один до мене підходить: “А вам куди їхати?'”
— Що ти відповіла? – запитала донька.
— Я сказала, що до центрального парку. А він мені у відповідь: “А давайте ми вас прокотимо?” І друзям своїм підморгує. Я, звісно, нервово посміхнулася й питаю: “На чому?” Він, сміючись, показує на тролейбус, який якраз під’їжджав: “На 14 тролейбусі!”
Донька засміялася, уявляючи ситуацію.
— І ти погодилася?
— Так, хоча спочатку було страшно трохи, — раптом вони вирішили пожартувати жорстоко? Але потім я кивнула й сказала: “Дякую, можна”. І знаєш що, все було чудово! Вони допомогли мені сісти у тролейбус і навіть провели до парку.
— І що було далі? — з цікавістю запитала донька, відкладаючи ножа.
— Ну, хепі-енду, на кшталт “І жили вони довго та щасливо”, не було. Ти це вже знаєш. Ми з твоїм батьком через кілька років розлучилися, бо з часом стали іншими людьми. Але тоді, того дня, він подарував мені віру у людей. Після тієї зустрічі я зрозуміла, що не всі байдужі й не всі хочуть нашкодити.
Донька замислилась, підперши підборіддя рукою.
— Мамо, це так гарно. А ти ніколи не думала про те, щоб відновити стосунки з татом?
Я сумно усміхнулася й покачала головою.
— Ні, доню, цей потяг для мене давно пішов. Ми зробили все можливе, щоб у тебе були гарні стосунки з батьком і я цьому дуже рада. Але моє життя тепер інше і мені комфортно бути самій.
— Мамо, ти все одно не повинна бути самотня, – прошепотіла вона, але її слова здалися мені порожніми. Я відчувала, як між нами виросла тінь того, що могло б бути, але так і не сталося.
— Я знаю, доню, знаю, – відповіла я, хоча всередині мене був тільки холод. Роки пройшли, але відчуття втрати ніколи не зникло. Ті милі спогади, про які я так часто думала, виявилися лише уламками минулого, які тягнули за собою біль та порожнечу.
Я сиділа мовчки й згадувала той день, коли заскочила на гарячому чоловіка з нашою сусідкою. Для мене це було неймовірне потрясіння, тому ми розлучилися. Весь час я приховувала від доньки справжню причину нашого з чоловіком розлучення, щоб у неї з батьком залишились гарні стосунки. Думала, що впораюсь, але було дуже важко. Вирішила вдруге заміж не виходити, але тепер зловила себе на думці, що давно пробачила його. Тільки вже занадто пізно.
Донька мовчки продовжила готувати вечерю, а я залишилася одна зі своїми думками. Колись я вірила, що можна все виправити, що щастя можна зберегти. Але життя показало інше. Всі ці милі спогади лише ілюзія, яку ми тримаємо, щоб не бачити справжньої самотності, яка рано чи пізно наздожене нас.
