Оксані Михайлівні страшно. Не за себе. За ту жінку, яка була з нею все її життя — ту, якої вона вже не впізнає у дзеркалі…
Оксані Михайлівні шістдесят три. Її чоловікові Павлові — шістдесят дев’ять. Разом вони прожили понад тридцять сім років. Здавалося б, життя вже налагодилося: діти виросли, дім сповнений спогадів, попереду — спокійна старість удвох.
Жінка вірила, що у них усе гаразд. Так, побут, так, мало романтики. Але ж вони — родина.
На Новий рік діти, як завжди, «залишили» їм свого кота та поїхали святкувати десь у Карпати. Вона з чоловіком залишилися самі.
У один із цих довгих вихідних Павло сказав, що хоче поїхати у рідне село на кладовище — провідати батьків, заодно заїхати до сестри. Оксана Михайлівна провела його без зайвих питань.
Минув тиждень. Він повернувся — зовні все як завжди. А ще через кілька днів Павло раптом оголосив, що подає на розлучення.
«Я так більше не можу. Я зустрів людину, яка мене розуміє».
Жінка просто заклякла. Спочатку подумала — жартує. Але він говорив це абсолютно серйозно.
Виявилося, поки Оксана Михайлівна піклувалася про дім, прала його сорочки й варила борщ, він поновив зв’язок зі своєю давньою коханою — жінкою, з якою зустрічався ще до їхнього шлюбу.
Вона знайшла його через інтернет. Живе в тому самому місті, де й сестра Павла. І коли він поїхав «на могилки», насправді провів три дні у неї.
Вона — вдова. І, за його словами, у неї «все є»: трикімнатна квартира в столиці, дача, кілька авто.
Вона пообіцяла йому турботу й, як бонус, дачу з машиною в подарунок — якщо він розлучиться з дружиною та одружиться з нею.
Ось так, за три дні, розсипалося все, що вони будували десятиліттями.
Павло вимагав, щоб вона терміново пішла до ЗАГСу та подала на розлучення. Жінка відмовилася. Сказала, що не братиме участі в цьому цирку. Тоді він сам подав документи.
Про те, що призначено засідання, Оксана Михайлівна дізналася випадково — від знайомої в суді. Прийшла, приголомшена, і вимагала пояснень.
А він написав у позові, що вони «не жили разом вже сім років» . Усе це брехня.
Так, між ними була холодність, так, вони більше нагадували сусідів — але жили під одним дахом, ділили побут, розмовляли, вирішували спільні справи.
І Оксана Михайлівна не розумію, як людина, з якою вона провела всю свідому життя, могла так легко викреслити її заради якоїсь самозванки з травами й обіцянками «енергетичного очищення».
Зараз Оксана Михайлівна чекає суду. Спить погано. Іноді просто не має сили піднятися з ліжка.
Все руйнується. Не так страшне саме розлучення, як от ця зрада.
Павло живе в їхній квартирі, але розмовляє з нею, як із чужою. Холодно, відсторонено, ніби вона йому набридла, ніби увесь цей час він її терпів.
А коли я, Оксана Михайлівна як остання наївна жінка, попросила його прийти до тями, він лише знизав плечима:
« Оксано, ми вже давно живемо, як сусіди. Я хочу бути з тими, хто мене цінує».
Жінці страшно. Не за себе. За ту жінку, яка була з нею все її життя — ту, якої вона вже не впізнає у дзеркалі.
Як тепер жити, коли все, що вважала міцним, виявилося ілюзією?
Коли шістдесят три роки була дружиною, а за одну зиму раптом перетворилася на нікому не потрібну…
Галина Червона
