Вадим стояв у тісній кухні їхньої старої квартири, де повітря було густе від запаху смаженої цибулі та вчорашнього чаю. Його руки тремтіли, коли він хапав матірну сумку – ту саму, потерту шкіряну, яку вона носила на роботу щодня.
“Я тобі не синочок!” – вигукнув він, голос лунав як грім у вузькому коридорі. Він буркнув повз неї, штовхаючи двері плечем, і додав, не обертаючись: “Щоб духу твого тут не було!”
З кухні долинув голос матері, Ганни, гострий і обурений: “А за що ж ви ображаєтесь, що я правду сказала? Щоб ви взяли дитину як кошеня на базарі і принесли до хати!”
Ці слова вдарили Вадима, як ляпас. Він зупинився на порозі, серце калатало. Ганна, його мати, завжди була прямолінійною, але сьогодні її слова були як ніж у спину. Вона не приймала маленьку Оксанку, дівчинку з дитячого будинку, яку Вадим з дружиною Марією вирішили удочерити.
“Як кошеня на базарі” – це було її улюблене порівняння, ніби дитина була не людиною, а якимось непотрібним тваринам.
Вадиму було тридцять п’ять, він працював інженером на заводі в маленькому містечку на Львівщині. Життя йшло спокійно: дружина, дім, мрії про родину. Але після кількох років безуспішних спроб завести дитину, вони з Марією звернулися до дитячого будинку.
Оксанка, шестирічна дівчинка з великими карими очима та кучерявим волоссям, одразу запала їм у серце. “Вона наша, – сказав Вадим Марії після першої зустрічі. – Я відчуваю це.”
Але Ганна була проти з самого початку. Коли Вадим розповів їй про плани, вона скривилася: “Що? З дитбудинку? А свої не можете? То ж чужа, Вадиме. Не наша. Як ти її любитимеш, як рідну?”
“Мамо, любов не в крові, – відповів він тоді спокійно. – Ми хочемо дати їй дім.”
“Дім? – пирхнула Ганна. – А хто її батьки? П’яниці? Злочинці? Ти принесеш до хати біду. Краще зачекайте, може, Бог дасть свого.”
Але вони не чекали. Процес усиновлення тривав місяці: папери, перевірки, інтерв’ю. Нарешті, Оксанка переїхала до них.
Перші дні були чарівними – дівчинка сміялася, гралася з іграшками, кликала Марію “мамою”. Вадим відчував себе щасливим батьком.
“Дивись, як вона малює, – казав він Марії, показуючи малюнок сонця й будинку. – Вона талановита.”
Та коли вони привезли Оксанку до Ганни, все пішло шкереберть. Бабуся сиділа за столом, пила чай і навіть не глянула на дівчинку. “Ну, привіт, – буркнула вона. – А ти хто така?”
“Бабусю, це Оксанка, наша дочка, – сказав Вадим, підштовхуючи дівчинку вперед. – Скажи бабусі привіт.”
Оксанка сором’язливо прошепотіла: “Привіт…”
Ганна оглянула її з голови до ніг: “Дочка? То ж не ваша. Звідки взяли? З базару, як кошеня? Я не визнаю таку онучку. Чужа вона.”
Марія втрутилася: “Мамо, не кажіть так. Вона добра дівчинка. Ми її любимо.”
“Любите? – Ганна підняла брову. – А як вона виросте і скаже: ‘Ви не мої батьки’? Тоді що? Серце розіб’єте собі.”
Вадим відчув гнів: “Мамо, досить! Ми вирішили. Вона наша сім’я.”
Але Ганна не вгамовувалася. Кожного разу, коли вони приходили в гості, вона ігнорувала Оксанку. Не дарувала подарунків, не гладила по голові.
“Я не бабуся для чужих, – казала вона. – Хочете – тримайте її, але без мене.”
Минали тижні. Оксанка помітила холод. Одного вечора, коли вони вечеряли вдома, дівчинка запитала: “Тату, чому бабуся мене не любить? Я їй не подобаюся?”
Вадим обійняв її: “Ні, доню, ти чудова. Бабуся просто… старенька. Потрібен час.”
Але в душі він кипів. “Чому мама така? – запитав він Марію пізніше. – Вона ж сама мене виростила з любов’ю, хоч я теж… не рідний.”
Вадим сам був усиновленим – це він дізнався роки тому, як я описував у попередній історії. Ганна взяла його немовлям, виростила як сина. “То чому ж вона не розуміє?” – думав він.
Одного дня він вирішив поговорити з матір’ю наодинці. Прийшов до неї, сів за стіл. “Мамо, давай поговоримо. Чому ти проти Оксанки?”
Ганна зітхнула, наливаючи чай: “Синку, ти не розумієш. Коли я тебе взяла, то було інакше. Ти був малесенький, ніхто не знав. А ця дівчинка – вже велика, пам’ятає своїх. Вона принесе проблеми.”
“Які проблеми? – запитав Вадим. – Вона щаслива з нами.”
“А якщо її справжні батьки з’являться? Суд, скандали. Я чула історії: діти повертаються до біологічних, а усиновителі в сльозах.”
“Мамо, її батьків не стало. Немає нікого.”
Ганна похитала головою: “Все одно. Не моя онучка.”
Вадим встав: “Ти ж мене любила, хоч я не твоя!”
“То було інше! – вигукнула вона. – Ти мій син. А це… чужа дитина.”
Розмова скінчилася сваркою. Вадим пішов, грюкнувши дверима. “Не хочу її бачити, – сказав він Марії вдома. – Якщо вона не прийме Оксанку, то й нас не побачить.”
Але життя не стояло на місці. Оксанка пішла до школи, знайшла друзів. “Мамо, дивись, я намалювала бабусю!” – показувала вона малюнок старої жінки з усмішкою.
Марія посміхнулася: “Молодець, доню. Може, подаруєш їй?”
“Але бабуся мене не любить,” – сумно сказала Оксанка.
“Любить, просто не показує,” – заспокоїла Марія.
Вадим вирішив дати матері час. Минуло пів року. Ганна дзвонила інколи, питала про здоров’я, але про Оксанку – ні слова. “Як справи?” – казала вона.
“Добре, мамо. Оксанка вчиться на відмінно,” – відповідав Вадим.
“А, та дівчинка… Ну, добре,” – буркала вона.
Та одного разу сталася біда. Оксанка занедужала. Вадим і Марія чергували біля ліжка в лікарні. “Тату, мені страшно,” – шепотіла дівчинка.
“Не бійся, доню. Ми з тобою,” – заспокоював Вадим.
Марія подзвонила Ганні: “Мамо, Оксанка в лікарні. Приходьте, будь ласка.”
Ганна мовчала хвилину, потім сказала: “Добре, приїду.”
Вона прийшла з пакунком – яблука, печиво. Сіла біля ліжка, подивилася на бліду дівчинку. “Ну, як ти, мала?” – запитала тихо.
Оксанка відкрила очі: “Бабусю… Ви прийшли?”
Ганна взяла її за руку: “Прийшла. Не бійся, видужаєш. Я тобі казку розповім.”
Вона почала розповідати стару казку про Колобка, голос тремтів. Оксанка усміхнулася: “Бабусю, а ви мене любите?”
Ганна заплакала: “Люблю, онучко. Пробач старій. Я боялася… Боялася втратити.”
Вадим стояв у дверях, слухаючи. “Мамо…” – прошепотів він.
Ганна повернулася: “Синку, я помилялася. Вона – наша. Не як кошеня, а як скарб.”
З того дня все змінилося. Ганна приходила щодня, носила супи, гралася з Оксанкою. “Онучко, давай малювати разом,” – казала вона.
Оксанка видужала, і сім’я зібралася на свято. За столом Ганна підняла склянку: “За нашу родину. За Оксанку – мою онучку.”
“Бабусю, дякую!” – вигукнула дівчинка, обіймаючи її.
Вадим усміхнувся: “Мамо, ти найкраща.”
А Ганна прошепотіла: “Я зрозуміла, синку. Любов не в рідності а в серці.”
Історія тривала далі. Ганна стала найкращою бабусею: пекла пиріжки, вчила Оксанку вишивати. “Дивись, онучко, так хрестик робиться,” – казала вона.
Одного разу, на родинному пікніку, Оксанка запитала: “Бабусю, чому ви спочатку мене не любили?”
Ганна зітхнула: “Боялася, мала. Думала, ти чужа. Але ти – наша. Назавжди.”
Вадим додав: “Ми всі разом. Сім’я – це вибір.”
Минали роки. Оксанка виросла, стала художницею. На своїй першій виставці вона присвятила картину бабусі: “Для тієї, хто навчила мене любові.”
Ганна плакала: “Онучко, дякую. Я пишаюся тобою.”
Вадим дивився на них і думав: “Все почалося з сварки, але скінчилося щастям.”
Віра Лісова
