— Я тобі віддала свою квартиру. Не для того я все життя працювала, щоб на пенсії жити в когось «тимчасово». Якщо не хочете мене бачити — поверни мені мої квадратні метри, — обурилася мати.
— Мамо, ну серйозно, це ж правильне рішення, — наполягав Артем, перегортаючи план квартири на планшеті. — Якщо продамо нашу двокімнатну, додамо трохи — і купимо більшу.
У новобудові, хай і в іншому районі, але ж площа вдвічі більша!
— Йдеться про те, щоб ми всі разом жили? — уточнила Валентина Сергіївна, поправляючи окуляри.
— Ну а як інакше? У тебе ж тепер пенсія, особливо не розгуляєшся. А ми з Ірою чекаємо на малюка. Коли ще буде шанс розширитись? Ти ж не проти, якщо ми так розширимося? Адже жити всім разом під одним дахом буде трохи важко, коли з’явиться малюк.
Валентина Сергіївна вагалася. Вона все життя жила в цій квартирі. Тут були спогади, речі, звички. Але думка про онука зігрівала душу.
— Добре, — зітхнула вона. — Але я хочу, щоб усе було по-чесному.
Артем радо обійняв матір, запевнив, що все буде якнайкраще. Квартиру виставили на продаж, а на час пошуків покупців Артем запропонував мамі тимчасово переїхати до його сестри — Віки.
— У них простора квартира, — сказав він. — Тим паче, це ж ненадовго. Пару тижнів, максимум місяць. Ми будемо готувати квартиру до продаже. Десь підремонтуємо, старі меблі продамо, комусь для дачі знадобляться…
— Я не хочу продавати своє ліжко, шафу та комод. А цей письмовий стіл, згадка про те, як я з вами робила за ним уроки… — зі спогадами сказала Валентина Сергіївна.
— Мамо, у новій квартирі, все має бути нове, — переконав її син.
Зрештою жінка погодилася пожити у дочки.
У Вікторії не було власної квартири. Вона, так би мовити, вдало вийшла заміж. Її усім забезпечив чоловік. У нього була квартира, хоч невелика, але своя, службовий автомобіль і стабільна робота. Вікторія теж працювала, тож, подружжя жило більш менш нормально.
Дочка прийняла матір радо, і її чоловік був не проти. Все ж таки, сімейна справа. Але тижні перетворилися на місяці. Продаж затягувався: то покупці відмовлялися, то нотаріуси переносили зустрічі. У підсумку Валентина Сергіївна прожила у дочки пів року.
Спершу все було спокійно. Але зять, Ігор, дедалі частіше обурювався. То він сварився, що теща залишає рушник не на тому гачку, то обурювався, що вона забула вимкнути нічник на кухні. Найбільше його виводило, що жінка включала телевізор надто голосно в обід, коли він відпочивав після роботи.
— Віка, ну скільки це ще триватиме? — раз у раз питав він дружину. — У нас і так дитина мала, а тут ще мама твоя ходить цілими днями, коментує все.
— Вона ж тимчасово… — м’яко відповідала Віка, хоча й сама втомилася лавірувати між чоловіком і матір’ю.
Нарешті квартиру Валентини Сергіївни продали. Артем з Ірою одразу оформили угоду на нове помешкання, проте половина частки на квартиру мати оформила на себе. Як гарантія власного простору. У майбутньому жінка хотіла оформити дарчу на дочку, проте не хотіла, щоб між братом і сестрою були сварки. Тому вирішила залишити все як є, а там час покаже.
І справді, нова квартира була більше, хоч і на околиці. Артем зробив мінімальний ремонт та переїхав з дружиною. Проте Валентину Сергіївну вони не кликали з собою жити.
— Мамо, ну ти ж і так у Віки. Вам там удвох затишно, — сказав Артем у телефонній розмові.
— Ігор — своя людина, не чужий. Ну і допомагаєш їм з онукою. А нам би з Ірою хоч трохи побути сам-на-сам. Дитина ж скоро з’явиться, зовсім не буде часу…
Ці слова обурили Валентину Сергіївну до глибини душі.
— Значить так, — сказала вона спокійно, але твердо. — Я тобі віддала свою квартиру. Віку й так без спадку лишила. Не для того я все життя працювала, щоб на пенсії жити в когось «тимчасово». Я їду до вас. Якщо не хочете мене бачити — поверни мені мої квадратні метри.
На цьому розмова закінчилася. Наступного тижня Валентина Сергіївна з валізами з’явилася на порозі нової квартири сина.
— О, мамо… — розгублено буркнув Артем.
— Я попереджала, — кивнула вона. — Я не меблі — щоб мене перекладали з місця на місце. Або я тут житиму, або повертаємо все, як було.
Ірина вийшла з кухні. Побачивши суворе обличчя свекрухи, вона зблідла.
— Ви серйозно…?
— Абсолютно, — відповіла Валентина Сергіївна. — Ви скоро станете батьками. І я вам згоджусь більше, ніж заважаю. Але пам’ятай, Іро: я не нянька за квартиру. Я — мати.
Зрештою син з невісткою облаштували найменшу кімнату для своєї мами. Купили нове ліжко, стіл, шафу та килимок під ноги. Купували нове не стільки для мами, скільки, щоб показатися дбайливими перед родичами.
З того часу у новій квартирі настала нова реальність. Валентина Сергіївна не була легкою співмешканкою. Вона мала свої звички, готувала на свій смак, могла вмикати пральну машину пізно ввечері чи дати зауваження Ірі, що та надто довго сидить у телефоні, адже це шкідливо для малюка.
Іра не витримувала — плакала у подушку ночами. Артем метушивсяч між двома жінками.
Зрештою, після появи дитини, ситуація сягнула піку. Одного дня, коли Валентина Сергіївна знову дала «цінну пораду» щодо догляду за немовлям, Іра не витримала:
— Вам не подобається, як ми живемо? То чому не придбали квартиру собі окремо, а влізли до нас?
— Це не я влізла до вас, це ви вирішили жити зі мною, — поставила на місце свекруха невістку. Квартира, яку ми продали мала б залишитися у рівній долі Артему та Вікі. Я погодилася на переїзд, щоб вам було просторо, але якщо вам щось не подобається, тут вас ніхто не тримає.
Ірина змовчала. Вона намагалася бути повноцінною господинею, проте це не виходило. То здоров’я не дозволяло, то малюк потребував більше уваги.
Валентина Сергіївна не втручалася й не докоряла невістці. Вона розуміла, що потрібно якось вживатися, то зайвий раз нічого не робила по господарстві. Не раз, коли Артем приходив додому, у раковині залишався брудний посуд, у ванні лежав брудний дитячий одяг, а у коридорі — сліди від коліс дитячого візочка.
Мати дала повністю волю молодим і жила своїм життям. Ходила на гостину до сусідки, пішла навчатися у школу третього віку й обзавелася хобі. Вона плела корзини на продаж.
Минали місяці. Життя вчотирьох навчило всіх поступатися. Артем став більше допомагати Ірині, бо бачив її втому. Валентина Сергіївна не втручалася в побутові справи молодих і з головою поринула в нове захоплення. Її плетені кошики спершу брали сусіди, а згодом знайома запропонувала виставити вироби у себе на точці, разом з сувенірами та корисними речами для дому. Мати Артема вперше за довгий час відчула себе потрібною не лише як бабуся чи колишня вчителька, а як жінка, в якої ще є щось своє.
Поступово напруга в оселі зменшилась. Ірина пом’якшала до свекрухи, а та натомість почала іноді сама брати візочок і гуляти з онуком, щоб Іра могла поспати або просто помовчати. Ніхто більше не кричав про «квадратні метри». Просто всі звикли жити разом, кожен у своєму ритмі.
Одного вечора, коли онук заснув, а в кухні лишилися лише Валентина Сергіївна та Ірина, свекруха подала їй чашку чаю.
— Іро, — сказала вона м’яко, — я підписала документи. Переписала свою частку квартири на Артема. Проте дочці я залишила дачу, вона вже давно нею займається, вкладає гроші, щоб комфортно було влітку відпочивати. До того ж, Вікторії бабуся відписала квартиру у спадок, думаю, вона не ображена.
— Я не знала… — тихо відповіла Ірина.
— Не хотіла вас тримати на гачку. Просто хотіла бути певна, що не залишуся без даху. Тепер — уже ні про що не шкодую.
Ірина кивнула. Вперше за багато місяців їй не хотілося ні захищатись, ні ображатись. Лише мовчки випити чай з жінкою, яка — по-своєму, по-материнськи — намагалася всіх вберегти.
