Я тридцять років була головним бухгалтером великого заводу, тримала в голові великі обороти й ніколи не помилялася і цифрах, але коли я вийшла на пенсію, виявилося, що я не вмію просто сидіти, відпочивати й жити. І це виявилося гіршим за будь-який аудит.
Валентина Іллівна Поштаренко ніколи не запізнювалася. За тридцять років — жодного разу. Не тому що боялася. Просто не розуміла, як можна запізнитися, якщо є будильник, розклад і елементарна повага до інших людей.
Вона вставала о шостій ранку. Завжди. Навіть у вихідні, яких у неї, чесно кажучи, майже не було. Сніданок — вівсянка та чай. Жодної кави: тиск. О сьомій тридцять — вихід. Маршрут один і той самий двадцять вісім років: до зупинки пішки, автобус номер дев’ять, три квартали до заводу. О восьмій нуль-нуль — вона за столом. Уже працює.
Валентина Іллівна була з тих людей, на яких тримається будь-яка організація. Не на директорах з їхніми стратегіями і не на менеджерах з їхніми презентаціями. На таких, як вона: які знають, де лежить договір від дев’яносто третього року, які пам’ятають, що в постачальника з Одеси інші реквізити з минулого кварталу, які ніколи не йдуть додому, поки баланс не зійшовся до копійки.
Директори змінювалися. Приходили молоді, амбітні, з ідеями. І йшли. Іноді з тріском, іноді по-тихому. Валентина Іллівна залишалася.
— Поштаренко — це наш фундамент, — казав черговий новий директор, познайомившись із нею. — Без неї завод розсиплеться.
Вона чула це багато разів. Кивала. І йшла назад до своїх таблиць.
Особисте життя. Було. Колись. Чоловік Геннадій — добрий, тихий, трохи безхарактерний — прожив із нею двадцять два роки й відійшов у вічність через серце. Швидко, без попередження.
Вона плакала три дні. Потім вийшла на роботу. Колеги казали: «Яка стійка». Вона не була стійкою. Просто не знала, що робити з собою вдома, де нічого не вимагало її уваги.
Донька Марина виросла, поїхала в інше місто, вийшла заміж, народила двійню. Телефонувала щонеділі — в один і той самий час, десь на двадцять хвилин.
— Мамо, як ти?
— Усе добре. Працюю. Як діти?
Розмова по колу. Але вона була. І це вважалося добрим.
Останній день її роботи новий директор (якому було тридцять вісім і який прийшов із консалтинговою освітою та словом «оптимізація» на вустах) викликав її до кабінету.
— Валентино Іллівно, ми дуже вам вдячні. Ви — легенда заводу. Але… — він зробив паузу, яка все пояснила без слів. — Ми плануємо автоматизувати бухгалтерію. Нова програма, молоді спеціалісти. Ви заслужили на відпочинок.
Вона дивилася на нього рівно.
— Ви мене звільняєте?
— Ми проводжаємо вас на заслужену пенсію, — поправив він із усмішкою.
— Зрозуміло, — сказала вона.
На прощальному чаюванні колеги подарували їй набір для вишивання та букет хризантем. Вишивання вона ніколи не любила. Хризантеми зів’яли за чотири дні. Вона прийшла додому, поставила на кухні чайник, сіла за стіл. І раптом зрозуміла, що не знає, що робити далі. Не зараз. Взагалі.
Перший місяць. Вона вставала о шостій. Стара звичка не здавалася. Варила вівсянку. Пила чай. Дивилася на годинник: восьма нуль-нуль. Нікуди не треба. Вона пробувала прибирати — прибрала за дві години й стояла посеред сяючої квартири, не знаючи, куди себе подіти.
Пробувала читати — брала книжку, дивилася в сторінку, не бачила слів. Пробувала гуляти — ходила знайомими вулицями й почувалася дивно, як стороння у власному місті. Усі кудись йшли. У всіх були справи. У неї — ні. Телевізор дратував. Соцмережі — донька завела їй сторінку — були безглуздими.
Одного разу вночі вона прокинулася о третій ночі від думки: «А хто я тепер?» Тридцять років вона була Поштаренко, головним бухгалтером. Це було її ім’я, її суть, її виправдання присутності у світі. А тепер? Пенсіонерка Валентина Іллівна. Шістдесят років. Сама в квартирі. Думка була такою гострою, що вона встала, увімкнула світло й просиділа до ранку за порожнім столом.
Жінка вирішила піти до поліклініки. Тиск скакав, спати не виходило, апетиту не було.
Терапевт — молода дівчина, втомлена, з колами під очима — виписала ліки й побіжно запитала:
— Ви нещодавно на пенсію вийшли?
— Два місяці тому.
— Зрозуміло, — вона кивнула без здивування. — Таке буває. Синдром відміни, я називаю це так, неофіційно. Людина все життя була потрібна, структурована, важлива — і раптом усе. Порожнеча. Вам треба знайти собі заняття. Щось, що потребує вас. Не справи — саме вас.
— Що означає «потребує мене»? — не зрозуміла Валентина Іллівна.
— Ну… де на вас чекатимуть. Де без вас не обійдуться.
Вона їхала додому й думала про ці слова. Де без мене не обійдуться. Тридцять років на заводі — там без неї баланс не сходився. А тепер?
Якось сусідка по сходовій клітці, Раїса, постукала в двері в жовтні.
— Валю, ти не могла б допомогти? У мене онук — тринадцять років, важко йому у школі математика дається. Я чула, ти з цифрами дружиш.
Валентина Іллівна хотіла відмовитися. Натомість сказала:
— Приводь у середу.
Онук Раїси — Пашка — прийшов із виглядом людини, яку ведуть у в’язницю. Чубатий, вухатий, із телефоном, якого він не випускав із рук.
— Значить так, — сказала Валентина Іллівна, — телефон на стіл екраном донизу. Відкриваємо підручник на сторінці сорок два.
— А ви хто взагалі? — спитав Пашка.
— Я твій єдиний шанс отримати гарну оцінку за півріччя за математики. Відкривай підручник.
Він відкрив. За дві години Пашка розв’язав сім задач. П’ять — сам, із підказками. Дві — самостійно.
— Стривайте, — сказав він, дивлячись на останню. — Це ж просто? Це ж дуже просто, насправді?
— Математика вся проста, — відповіла Валентина Іллівна. — Якщо знати, з якого боку заходити.
Пашка подивився на неї з повагою. Вперше за дві години.
— А ви можете наступної середи?
— Можу, — сказала вона.
Поступово через Пашку прийшла його однокласниця Віка. Через Віку — її молодший брат. За три місяці по середах і п’ятницях у Валентини Іллівни в квартирі займалися четверо дітей.
Вона не брала грошей спочатку. Раїса всовувала їй банки з варенням. Вікина мама принесла торт. Потім одна з мам обережно запитала:
— Валентино Іллівно, ви не думали офіційно? Репетиторство? Ви ж пояснюєте добре.
Вона не думала. Але подумала. Тепер, коли Їй шістдесят чотири роки, кожен день розписаний. Не так, як раніше, — не по хвилинах, не в страху запізнитися. Інакше. По вівторках і четвергах — шестеро учнів, п’ятий-дев’ятий клас. Математика, іноді фізика, іноді просто допомогти розібратися в задачі, яку не пояснили в школі.
По суботах — вона сама ходить на курси. Комп’ютерна грамотність для старшого віку. Так, смішно. Так, вона там найсуворіша. Так, викладач побоюється її запитань.
Донька Марина телефонує частіше. Каже: «Мамо, ти помолодшала». Валентина Іллівна не сперечається.
Вона досі встає о шостій. Варить вівсянку. Але тепер, сидячи за столом, думає не про те, хто вона без своєї роботи. Вона думає: хто прийде сьогодні, чого він не розуміє, і як пояснити так, щоб клацнуло. Це не просто підробіток. Це Пашка, який колись сказав: «А можна я наступного разу задачу важче принесу? Мені вже нудно з простими».
Валентина Іллівна налила чай. І зрозуміла, що сьогодні не страшно вставати і що вона так довго будувала себе навколо професії, посади й ролі, що забула: це тільки форма. Зміст — всередині. І коли форму знімають — примусово або з «повагою й квітами» — виявляється, що зміст нікуди не подівся. Просто йому треба знайти нову посудину. Пенсія — це не кінець біографії. Це перший день, коли вам нарешті не кажуть, ким бути. І це водночас цікавий досвід у житті.
