«Я тридцять років пропрацював на заводі, пройшовши шлях від майстра до начальника цеху, і вважав, що знаю про чоловічу психологію все. Але мій зять Максим — це якийсь збій у системі координат. Він “айтішник”. Людина, яка заробляє на життя, натискаючи кнопки, і щиро вірить, що хліб росте на полицях супермаркетів, а риба з’являється у вигляді замороженого філе.
Петро Григорович готувався до рибалки. Його гараж перетворився на стратегічний штаб: вудки перевірені, гачки заточені до гостроти хірургічного скальпеля, а наживка — добірна черв’як-виповзок — розпещена в спеціальному субстраті з вологого моху.
Максим з’явився на порозі о четвертій ранку, виглядаючи як персонаж фільму про підкорення Марса. На ньому був високотехнологічний мембранний костюм, який, за його словами, «відводить вологу і підтримує терморегуляцію», сонцезахисні окуляри з поляризацією за ціною вживаного “Ланоса” і… повербанк розміром з цеглину.
— Петре Григоровичу, я готовий до конекту з природою, — бадьоро заявив Максим, намагаючись не позіхати. — Я навіть завантажив офлайн-карти глибин і додаток “FishFinder 3000”. Кажуть, він аналізує фази місяця і тиск для оптимального клювання.
Петро Григорович лише важко зітхнув, закидаючи в багажник старий залізний садок і відро з підгодовуванням, яке пахло так густо, що мухи навколо непритомніли ще на підльоті.
— Максиме, — суворо сказав тесть, — на риболовлі головний додаток — це твої мізки і моє везіння. Сідай у машину, “підкорювач алгоритмів”. Зараз ми подивимося, як твоя терморегуляція впорається з нашими комарами.
Місце для риболовлі Петро обрав класичне — дикий берег Десни, де очерет стоїть стіною, а вода крутить такі вири, що стає ніяково за закони фізики. Щойно вони розвантажилися, почалося протистояння світів.
Петро Григорович діяв швидко і мовчки: розгорнув старі бамбукові та склопластикові вудки, замісив прикормку з вареного пшона, макухи та смаженого насіння. Він відчував річку кожним нервом. Максим же розклав складне крісло, встановив на штатив свій смартфон і почав вимірювати температуру води лазерним термометром.
— Тестю, у нас тут термоклін на глибині двох метрів, — авторитетно заявив зять. — Риба зараз у пасивному стані, треба використовувати флуоресцентні приманки з феромонами. У мене є набір японських воблерів, вони імітують рух пораненого малька з точністю до міліметра.
— Ти б краще черв’яка на гачок насадив з точністю до міліметра, — пробурчав Петро. — Рибі плювати на твій Прованс і Японію. Риба хоче їсти. А їсть вона те, що знає.
Першу годину річка мовчала. Петро Григорович сидів непорушно, перетворившись на частину пейзажу. Максим же кожні п’ять хвилин перевіряв сповіщення, боровся з відсутністю зв’язку і намагався налаштувати свій електронний сигналізатор клювання, який видавав тонкий писк щоразу, коли повз пролітала бабка.
— Ну що там твій “FishFinder”? — уїдливо запитав Петро. — Показує, де наші лящі в хованки грають? — Система каже, що ймовірність успіху 85%, — впевнено відповів Максим. — Просто треба почекати оновлення даних.
Сонце почало припікати. Комарі, знехтувавши дорогим спреєм Максима, почали організоване полювання на його “мембранні” коліна. Зять совався, чухався і постійно намагався змінити локацію.
— Максиме, сядь і замри, — нарешті не витримав Петро. — Рибалка — це не про те, як впіймати рибу. Це про те, як впіймати самого себе. Ти все життя кудись біжиш, щось клікаєш, оновлюєш. А тут — статика. Тут треба вміти слухати тишу. Якщо ти не навчишся просто дивитися на поплавець без очікування лайків, ти ніколи не зрозумієш, як влаштований цей світ.
Зять на мить затих. Він подивився на червоний кінчик поплавця, що завмер у каламутній воді. Вперше за день він відклав телефон.
— Знаєте, Петре Григоровичу, — тихо сказав він через деякий час, — у моєму світі все має результат. Натиснув — отримав. А тут… ти ніби вкладаєш зусилля в нікуди. Це нелогічно.
— Це і є життя, синку, — пом’якшав Петро. — Не все має миттєвий результат. Іноді треба просто бути присутнім.
Саме в цей момент поплавець Петра Григоровича ледь помітно здригнувся, присів і стрімко пішов убік. Старий рибалка миттєво підсік. Вудка зігнулася дугою, волосінь дзвеніла, як струна.
— О! Оце воно! Допомагай, Максиме! Сачок бери!
Максим, забувши про терморегуляцію, кинувся до води. Але в азарті він перечепився за власний повербанк, змахнув руками і з ефектним бризком полетів прямо в прибережну твань. Риба, відчувши слабину, зробила потужний ривок і пішла разом із гачком.
Вечір застав їх біля вогнища. Максим, загорнутий у стару ковдру Петра, сушив свій модний костюм, який тепер пах мулом і поразкою. Його телефон, на жаль, “конекту з природою” не пережив і тепер представляв собою дорогий шматок скла та пластику.
Петро Григорович чистив кілька невеликих окунців, яких встиг витягти до інциденту. Він очікував, що зять почне жалітися, вимагати поїздки додому або нити через втрачену техніку. Але Максим сидів і мовчки дивився на вогонь.
— Шкода смартфон, — порушив тишу Петро. — Дорогий, мабуть.
— Та біс із ним, — раптом посміхнувся Максим. — Знаєте, що дивно? Він вимкнувся, і мені вперше за три роки не треба нікому відповідати. Я дивлюся на ці іскри, і мені здається, що в них роздільна здатність вища, ніж на моєму моніторі. Петро Григорович придивився до зятя. У світлі багаття той перестав виглядати як інопланетянин. Просто втомлений хлопець, який заплутався в мережах, але не в рибальських, а в цифрових.
— А знаєте, Петре Григоровичу, — продовжував Максим, — ваш цей “пшоняний метод”… він спрацював. Ви впіймали рибу. А мій девайс навіть не пискнув. Мабуть, я занадто покладався на інструменти, забувши про саму суть.
— Суть у тому, Максе, що риба не знає про існування інтернету. Вона живе за законами, яким мільйони років. Іноді нам корисно про це згадувати, щоб не думати, що ми стали богами через те, що вигадали бездротову зарядку.
Наступного ранку вони збиралися додому. Риби в садку було небагато — на одну гарну юшку. Але атмосфера змінилася. Максим більше не міряв глибину, він допомагав згортати снасті і впевнено тримав замурзане відро.
Коли вони вже завантажували машину, Максим раптом зупинився і глянув на річку.
— Петре Григоровичу, а навчите мене наступного разу вузли в’язати? Такі, щоб не розв’язувалися, коли “отой великий” клює.
— Навчу, — посміхнувся тесть. — І вузли в’язати, і дощ передбачати по коліну, і як з комарами домовлятися. Тільки за однієї умови. — Якої? — Свій “FishFinder” залиш удома. Тут він тільки рибу смішить.
Повертаючись до міста, Петро Григорович думав про те, що ця поїздка виявилася успішною, хоча він і втратив свій найкращий гачок. Він хотів виховати зятя, зробити з нього “мужика”, а виявилося, що треба було просто дати йому можливість побути людиною без доступу до мережі. А Максим… Максим вперше за довгий час не дивився в екран, а розглядав краєвиди за вікном, міркуючи, що в каламутній воді Десни він впіймав щось значно цінніше за золоту рибку — повагу тестя і внутрішній спокій.
