Злата прокинулася від дзвінка у двері. Субота, восьма ранку, за вікном ще сутінки, а вона, як завжди, планувала поспати до десятої. Дзвінок повторився — настирливий, різкий, ніби хтось натискає кнопку долонею, а не пальцем.
— Хто там ще? — пробурмотіла вона, накидаючи халат. Андрій, її чоловік, поїхав на риболовлю ще о п’ятій:
«Золотко, не чекай, до вечора». І ось тепер — гості.
Відчинила. На порозі стояла Олена Петрівна — свекруха, у своєму улюбленому бежевому пальті, з сумкою через плече і виразом обличчя, ніби прийшла не в гості.
— Доброго ранку, Златко, — сказала Олена Петрівна, не чекаючи запрошення, прослизнула в передпокій і вже знімала чоботи.
— Андрія нема?
— На риболовлі, — Злата потерла очі. — Олено Петрівно, ви що, забули? Він учора казав.
— Казав, казав, — свекруха махнула рукою, ніби відганяючи муху. — Я не до нього. Я до тебе.
Вона пройшла на кухню, поставила сумку на стілець, дістала термос і дві чашки.
— Чай будеш? Я з собою взяла. Трав’яний.
Злата стояла в дверях, тримаючись за халат.
— Олено Петрівно, ви серйозно? Прийшли до мене у вихідний зрання, щоб сказати, що хочете продати мою квартиру?
Свекруха налила чай у чашку, підсунула Златі.
— Сідай. Поговоримо.
Злата сіла. Чашка була гаряча.
— Я не казала «продати твою квартиру». Я сказала: «продати квартиру». Це різниця.
— Різниці нема, — Злата відсунула чашку. — Квартира моя. Юридично. Ви ж самі підписували відмову від спадщини, коли ми одружувалися.
Олена Петрівна кивнула, ніби це було дрібницею.
— Підписувала. Але морально — це квартира сім’ї. Андрій тут живе. Я тут бувати люблю. А тепер слухай.
Вона витягла з сумки аркуш паперу — роздруківку оголошення з сайту нерухомості.
— Ось. Трикімнатна, центр, шістдесят вісім квадратів. Ціна — сто двадцять п’ять тисяч доларів. За ці гроші можна купити дві менші. Одну — вам з Андрієм. Двокімнатну, на Лівому березі, наприклад. А другу — бабі Галі.
Злата завмерла.
— Бабі Галі?
— Моїй мамі, — Олена Петрівна підняла брову. — Тій самій, що в селі живе. В хаті, де взимку мінус двадцять п’ять. Восьмий десяток. Ноги не ходять. Я їй доглядальницю найняла. П’ятнадцять тисяч на місяць. П’ятнадцять! Ти уявляєш?
— Уявляю, — Злата встала, підійшла до вікна. — Але при чому тут моя квартира?
— При тому, — свекруха постукала пальцем по столу, — що бабі Галі треба жити в місті. З доглядальницею. У нормальних умовах. А не в селі, де сусіди — дві корови й п’яний дядько Петро.
— То купіть їй квартиру, — Злата повернулася. — У вас є пенсія. У Андрія — зарплата. У мене — кредит за цю квартиру, до речі.
— Кредит? — Олена Петрівна скривилася. — Ти ж її успадкувала. Від тітки.
— Успадкувала з боргами, — Злата сіла назад. — Тітка взяла іпотеку під ремонт. Я виплачую. Ще п’ять років.
Свекруха зітхнула, ніби чула це вперше.
— Злато, ти ж молода. Здорова. Працюєш. Андрій — теж. А баба Галя — моя мама. Я їй винна.
— Ви їй винні, — Злата кивнула. — Але я — ні.
— Ти — сім’я, — Олена Петрівна підняла голос. — Сім’я допомагає!
— Сім’я — це не означає віддавати своє, — Злата відчула, як усередині закипіло. — Я цю квартиру не просила. Я її отримала. З боргами. З ремонтом. З сусідами, які свердлять по неділях. І я її не продам.
— А я кажу — продаси, — свекруха встала, підійшла до вікна. — Бо інакше баби Галі не стане в тій хаті. І ти будеш винна.
— Я? — Злата розсміялася. — Винна? За те, що не хочу лишитися на вулиці?
— На вулиці не лишишся, — Олена Петрівна повернулася. — Я все порахувала. Ось, дивись.
Вона дістала ще один аркуш — таблицю, роздруковану на кольоровому принтері.
— Продаємо за сто двадцять п’ять. Мінус податки, мінус ріелтор — сто п’ятнадцять чистими. Купуємо двокімнатну на Лівому — шістдесят п’ять. Залишається п’ятдесят. Купуємо однокімнатну на Троєщині — сорок п’ять. П’ять тисяч — на переїзд. І ще п’ять — на меблі бабі Галі.
Злата взяла аркуш. Цифри були акуратні, підкреслені червоним.
— Ви серйозно? — вона підняла очі. — Ви прийшли до мене в суботу зрання з таблицею?
— Я всю ніч не спала, — Олена Петрівна сіла. — Думала. Рахувала. Баба Галя вчора дзвонила. Плакала. Каже: « Олено, я в хаті замерзаю».
Злата зітхнула. Вона знала бабу Галю. Стара, мила, з вишневими варениками. Але знати — не значить віддавати своє.
— Олено Петрівно, — вона поклала аркуш на стіл, — я розумію. Справді. Але це моя квартира. Я її не продам.
— А я кажу — продаси, — свекруха нахилилася вперед. — Бо Андрій погодився.
Злата завмерла.
— Що?
— Я з ним учора говорила. По телефону. Він сказав: «Мамо, якщо Злата не проти — я не проти».
— Він сказав «якщо Злата не проти»? — Злата відчула, як усе всередині стиснулося.
— Так. А ти — проти?
— Я — проти! — Злата встала. — І він це знає!
— То подзвони йому, — Олена Петрівна дістала телефон. — Ось. На гучний.
Злата взяла трубку. Набрала.
— Золотко? — голос Андрія, сонний, але веселий. — Ти що, скучила?
— Андрію, — Злата ввімкнула гучний зв’язок, — твоя мама тут. Каже, що ти погодився продати квартиру.
Тиша. Потім — шелест, ніби він відійшов від друзів.
— Злато, — тихо сказав він, — я… я сказав «якщо ти не проти».
— А я — проти! — Злата майже кричала. — Це моя квартира!
— Я знаю, — Андрій зітхнув. — Але мама… вона ж плаче. Бабі Галя справді погано.
— То нехай мама продасть свою дачу! — Злата грюкнула долонею по столу. — Чи гараж! Чи машину!
— Дачу вона не продасть, — Андрій тихо сказав. — Там дід похований.
Злата замовкла.
Олена Петрівна всміхнулася. Переможницею.
— Бачиш? — вона взяла телефон. — Андрію, синку, ти ж розумний. Поговори з дружиною.
— Мамо, — Андрій зітхнув, — я поговорю. Але без мене не вирішуйте. Я ввечері буду.
Він вимкнувся.
Злата сіла. Руки тремтіли.
— Ви… ви маніпулюєте, — тихо сказала вона.
— Я рятую маму, — Олена Петрівна встала. — І ти можеш допомогти. Або ні. Твоя совість.
Вона зібрала сумку, вийшла. Двері грюкнули.
Злата просиділа на кухні до обіду. Чай давно охолов. Телефон задзвонив — подруга Оля.
— Злато, ти де? Ми на каву йдемо!
— Не сьогодні, — Злата вимкнула телефон.
Вона відкрила ноутбук. Зайшла на сайт нерухомості. Подивитися, скільки коштують двокімнатні на Лівому. Шістдесят п’ять — реально. Однокімнатні на Троєщині — сорок п’ять. Цифри збігалися.
Але це була її квартира. Її стіни. Її балкон, де вона курила, коли Андрій спав. Її кухня, де вона пекла пиріг із вишнями на його день народження.
Ввечері повернувся Андрій. З рибою. З посмішкою.
— Золотко, — він обійняв її, — я привіз судака. Засмажимо?
— Андрію, — Злата відсторонилася. — Ми поговоримо.
Вони сіли на кухні. Судак лежав у пакеті.
— Я не продам, — Злата подивилася йому в очі. — Це моє.
— Я розумію, — Андрій кивнув. — Але мама…
— Мама маніпулює, — Злата перебила. — Вона завжди так робить. Пам’ятаєш, як вона нас на весілля змусила запросити її подругу з села? Як вона плакала, що ми медовий місяць у Туреччині, а не в Карпатах?
Андрій зітхнув.
— Злато, бабі Галя справді погано. Я вчора з нею говорив. Вона плакала.
— То нехай мама продасть щось своє, — Злата встала. — У неї є дача. Є машина. Є депозит.
— Депозиту нема, — Андрій опустив голову. — Вона все на доглядальницю витрачає.
Злата замовкла.
— А дача?
—. Вона не продасть.
Злата сіла назад.
— То що робити?
— Не знаю, — Андрій узяв її за руку. — Але я не хочу, щоб ти страждала.
Вони мовчали.
Наступного дня Злата поїхала до баби Галі. В село. Дві години на маршрутці. Хата була старою, з пічкою, з запахом дров. Баба Галя лежала в ліжку, худенька, з сивим волоссям.
— Златонько, — вона всміхнулася, — ти приїхала?
— Приїхала, — Злата сіла поруч. — Як ви?
— Погано, — баба Галя зітхнула. — Ноги не ходять. Лена доглядальницю найняла. Гарна дівчина. Але дорого.
— Я знаю, — Злата взяла її за руку. — А якби… якби ви в місті жили?
— У місті? — баба Галя подивилася на неї. — Я б хотіла. Але куди?
Злата мовчала.
— Олена каже, що ви квартиру продасте, — баба Галя тихо сказала. — І мені купите.
— Це моя квартира, — Злата стиснула її руку. — Я її не віддам.
— І правильно, — баба Галя кивнула. — Своє не віддавай. Я в селі доживу.
Злата заплакала.
Вдома вона сказала Андрію:
— Я знайшла вихід.
— Який?
— Продамо дачу мами.
— Вона не продасть, — Андрій похитав головою.
— Продамо без неї, — Злата дістала документи. — Дача оформлена на тебе. Ти спадкоємець.
Андрій завмер.
— Злато…
— Це її мама, — Злата подивилася йому в очі. — Але це твоя дача.
Вони поїхали до Олени Петрівни.
— Мамо, — Андрій поклав документи на стіл, — ми продаємо дачу.
— Що?! — свекруха встала. — Там дід!
— Дід на кладовищі, — Злата спокійно сказала. — А дача — пуста. П’ятнадцять соток. Біля водойми. Коштує сорок п’ять тисяч.
Олена Петрівна сіла.
— Ви… ви серйозно?
— Серйозно, — Андрій кивнув. — Купимо бабі Галі однокімнатну. Наймемо доглядальницю. А ми залишимося тут.
Свекруха мовчала. Потім — заплакала.
— Я… я не думала, що ви так…
— Ми так, — Злата обняла її. — Бо ми сім’я. Але сім’я — це не означає відбирати чуже.
Дачу продали за місяць. Купили однокімнатну на Троєщині. З ремонтом. З балконом. Баба Галя переїхала. Доглядальниця жила з нею.
Олена Петрівна приходила щотижня. З пирогами. З чаєм.
— Златонько, — сказала вона одного разу, — вибач. Я… я не права була.
— Я знаю, — Злата всміхнулася. — Але ви — мама.
— А ти — невістка, — Олена Петрівна обняла її. — Найкраща.
Андрій смажив судака. Злата пекла пиріг. Баба Галя дзвонила щовечора: «Дітки, я щаслива».
І Злата знала: квартира залишилася. І сім’я — теж.
Валентина Довга
