— Я тут подумав! Ти продаси свій добрачний будинок у селі та квартиру! І ми купимо одне спільне житло, — заявив мені чоловік.
Після розлучення з Валерієм я винесла один життєво важливий урок: якщо чоловік, щойно познайомившись, починає співати серенади й сипати компліментами так, ніби ти — свята покровителька всіх його нездійсненних надій, — не розслабляйся, а вдягай кросівки й тікай. І бажано не назад, щоб, боронь Боже, не озирнутися і не пожаліти. Хай хоч сяє, як статуя Аполлона на сонці, хоч витає в ароматах найдорожчого парфуму з дьюті-фрі — це ще нічого не означає.
У моїй особистій статистиці все було навпаки: чим голосніше волали про «кохання з першого погляду» і «ти — моя єдина», тим швидше доводилося збирати осколки. А я їх збирала. І з образою, і з гіркотою, і з тремтячими руками, й серцем. І чим сильніше вірила, тим нижче було потім падати. А я падала. Господи, скільки ж разів я падала. Так, що потім тижнями не могла дихати рівно — від образи на саму себе. Але найбільше — від розчарування. Бо щоразу здавалося: ось він, нарешті, той самий. А виявлявся — черговим спритним пройдисвітом у гарній обгортці.
Люда, моя старша сестра, завжди говорила тоном досвідченого біржового аналітика:
— Мужики — це інвестиції. Вкладатися треба з розумом: перевіряти портфоліо, аналізувати ризики. І ні в якому разі не на емоціях, особливо якщо ці емоції з категорії «ой, як він на мене подивився» чи «він такий загадковий».
Вона завжди була прагматичною — з дитинства обожнювала таблиці, економила на жуйках і записувала витрати в зошит із кошенятами. А я… я була її повною протилежністю. Вірила в казки, доленосні зустрічі, в те, що колись він підійде до мене на тлі західного неба й скаже щось геніально просте — і ми все зрозуміємо без слів.
У моїй голові все життя грали саундтреки до фільмів: то ніжні скрипки, то драматична віолончель — залежно від фази чергового роману. А реальність — вона, зрадниця, ніяк не хотіла підлаштовуватися під музику. І от це диво, цей чарівний єдиний, якого я чекала ще з підліткового віку, чомусь постійно губив мою адресу. Або, що ще гірше, з’являвся в образі актора, брехуна, гравця, продавця повітря. А я щоразу кидалася, як у прірву, з широко розплющеними очима й такою ж широкою усмішкою. А потім виринала — з розмазаною тушшю, розбитим серцем і без жодного дива.
— Мілко, у тебе мед — просто казка, — сказала Люда, вмощуючись на дерев’яну лаву під яблунею. Її син Ваня й мій Ярик носилися по траві з м’ячем, оббризкані по вуха водою зі шланга.
— То все дідусевий вулик, — усміхнулася я. — Я його відновила, пам’ятаєш, той, що біля сараю стояв? Завела бджіл, тепер от бавлюся медом.
— От би мені так. Хоча… я й так непогано влаштувалась. Спокій, робота, син під боком. Головне — без чоловіків, — підморгнула Люда, потяглася за чайником.
У Люди колись була сім’я. Все починалося, як у кіно: гарний, харизматичний чоловік — архітектор, з доглянутою борідкою, оксамитовим голосом і томним поглядом з-під окулярів. Він умів говорити так, що здавалося — зводить не будинки, а мрії. У нього закохувалися навіть бабусі на лавочках. Люда носила його портфель на зустрічі, ночами пекла шарлотки для його колег, виховувала сина й свято вірила, що виграла в лотерею.
А потім все вивернулося навиворіт. Поки Люда з сином прохолоджувалася в санаторії — з його ж ініціативи, до речі, «щоб відпочили, мої любі» — він усе провернув, як за підручником афериста. За підробленою довіреністю оформив квартиру на себе, продав її, виручив кругленьку суму й зник, як фокусник із ярмарку.
Коли Люда з сином приїхали, втомлені, з подарунками в руках, їх зустріли нові двері з іншим замком і чужі очі з дверного вічка. Вона стояла на сходовому майданчику цілу годину, пригортаючи до себе Ваню, поки не зрозуміла, що все — казка закінчилась.
Тільки-от Попелюшка залишилася без черевичків, без замку й без жодної копійки. І без пояснень. Лише згодом з’ясувалося, що він давно планував виїхати за кордон і почати життя з чистого аркуша. Один. Без «баласту» у вигляді дружини й дитини.
— Я тоді думала, що збожеволію, — тихо сказала вона. — Син, валіза й вулиця. Якби не ти і бабусин дім, я не знаю, як би виборсалась.
Бабуся ще за життя оформила на мене дарчу, і я тоді, чесно кажучи, не надавала цьому великого значення. Дім як дім — старенький, із заваленим ґанком, покошеними віконницями та палісадником, що заріс по самі вікна. Але з душею. Дім, де на горищі пахло сушеною м’ятою, а дошки під ногами скрипіли так, ніби згадували все, що колись відбувалося в його стінах. Де перекошений вишневий паркан тримався на впертості — як і сама бабуся.
Після розлучення я поїхала туди, як у схованку — з сином, розбитим серцем, мішком гречки й зубною щіткою. Майже місяць ми жили при свічках, без гарячої води, зате з тишею і ранковим співом птахів. Я сама лагодила дах, білити стелю, копалася в саду до мозолів — і раптом відчула, що ніби очищую не тільки дім, а й себе. Кожне пофарбоване підвіконня, кожна перекопана грядка ніби вимивали з мене ту образу, що накопичувався за роки шлюбу.
Тепер у тому домі живе Люда з Ванею. Вона називає його «бабусиною фортецею». Там пахне яблуками, смородиною і чимось печеним — Люда знову почала пекти пироги. А я з Ярославом залишилася у міській двокімнатній квартирі, яку свого часу подарували мені батьки на весілля. На те саме весілля з Валерієм, про яке тепер згадувати хочеться хіба що для профілактики наївності. Бо Валерій… Ну, скажімо так, виявився ще тим персонажем: зовні — благородний лицар, а насправді — інакший. І так, той дім у селі став для нас не просто житлом, а справжнім порятунком.
Зовні — мрія, справжній принц із глянцевої обкладинки: високий, засмаглий, харизматичний до непристойності, з такими блакитними очима, що здавалися нереальними — ніби небом відфотошоплені. Усмішка — сліпуча, голос — оксамитовий, манери — бездоганні. Працював у престижній турфірмі, постійно розповідав про Мальдіви, Домінікану й якісь «прайм-сезони», носив годинник вартістю з мою піврічну зарплату, завжди від нього пахло дорогим парфумом, а гардероб був настільки ідеальним, що я навіть ловила себе на думці: може, у нього особистий стиліст?
На людях — душа компанії: жартував, обіймав, поплескував по плечу, розповідав кумедні історії. Усі подруги мені заздрили. Всі казали: «Оце ти джекпот зірвала». Тільки ніхто не знав, яким він був удома… А вдома він скидав цю глянцеву маску, наче театральний грим. Ставав похмурим, вимогливим, дратівливим. Наче награвся в пристойного і повернувся до справжнього себе — холодного, завжди чимось незадоволеного. В його очах зникав блиск, з’являлася тінь — тінь людини, якій ти вже щось винен, просто тому що ти поруч.
— Ти що, не зрозуміла, з ким живеш?! — заволав він так, що навіть сусідський пес за стінкою загавкав. Він влетів на кухню з перекошеним обличчям, скидаючи черевики з такою силою, ніби це вони винні в його роздратуванні.
— Я з роботи йду крізь пробки, крізь багнюку, як віслюк, а тут, блін, пусто! Їсти нічого! Ні запаху, ні пари, ні навіть, чорт забирай, макаронини в каструлі! Ти що, принцеса, геть страх втратила? Думала, тут курорт?! Чи в тебе сьогодні страйк каструль?!
Він жбурнув ключі на стіл — вони з гуркотом відлетіли в кут, а я завмерла з чашкою чаю в руках, відчуваючи, як усередині все стискається від суміші образи й тієї знайомої тремтливості, коли розумієш — зараз почнеться. І в ту мить я зрозуміла: це не зрив, не втома. Це справжнє обличчя людини, яка завжди була такою — просто раніше добре це приховувала.
Це був перший дзвінок — такий, від якого нутрощі стиснулися. Потім вони лунали, як пожежна сирена. Почалися дивні листування в його телефоні, «колега Олена» раптом стала дзвонити ночами, а згодом і сам телефон зникав разом із ним — «на нараді забув», «розрядився», «залишив у машині».
В один чудовий день з моєї картки зникла чимала сума — нібито на «термінові борги по роботі», хоча жодних боргів і близько не було. А фіналом став вечір, коли я розбирала речі і знайшла в шухляді браслет. Жіночий. Тонкий, з маленькими сердечками, що пахнув чужими парфумами. Не мій. Ні за стилем, ні за розміром, ні за запахом.
І в ту секунду я зрозуміла: все. Це вже не здогадки, не підозри. Це факт. Серце опустилось у п’яти, а тоді зайнялося крижаним вогнем.
Тоді я ще не влаштовувала сварку. Просто склала той браслет у прозорий пакетик і поклала на його подушку. Нехай знає, що я все знаю.
Коли вигнала його — відчула порожнечу. Але краще порожнеча, ніж пекло. А потім, через кілька років, я поїхала з Яриком на море. Просто провітритися. І саме там з’явився Він.
— Перепрошую, ви випадково не русалка? — спитав незнайомець, підійшовши до мене, коли я сиділа на шезлонгу з книжкою.
— Якщо й русалка, то з похмілля, — буркнула я, не відриваючись від роману.
— Тоді справжня, — усміхнувся він. — Мене звати Герман. Я актор. У нас навіть театр є.
— Уявляю репертуар: «Три сестри», «Гамлет» і «Пенсія без права передачі».
— Буває і «Майстер-клас із виживання на 12 тисяч на місяць». Але в цілому — тримаємося.
Він був такий чарівний, що здавалося — повітря навколо нього тепліше. Усміхався широко, говорив жваво, з іскринкою, не затягуючи фраз, але й не кваплячись — ніби знав ціну кожному слову. Смішний, але не клоун. Його жарти були точними, неочікуваними й потрапляли просто в яблучко. Не красень у звичному сенсі — лоб зависокий, волосся трохи в’ється, ніс із горбинкою, — але в ньому було те, що чіпляє сильніше за симетричне обличчя: упевненість, харизма і якась внутрішня м’якість, ніби він справді вміє слухати. Я танула. Відчула, як у мені щось починає відлиговувати, як лід у чайнику під сонцем.
А коли він, не кажучи ні слова, купив Ярикові гігантський ріжок морозива з трьома кульками і вафельною крихтою, а потім став навколішки поряд і почав разом із ним будувати з піску замок — з баштами, воротами і навіть прапором із коктейльної трубочки — я здалася. Мене купили не морозивом, не компліментами, а цим простим, теплим жестом: він намагався сподобатися не мені — моєму синові. І це підкупало куди сильніше за будь-які слова.
Потім усе закрутилось, як у романтичному фільмі, де кожен кадр залитий теплим світлом. Ми повертались додому вже разом — як пара — з морем в очах і піском у волоссі, сміючись у машині з жартів Ярика і Германа, який виявився ще й майстром озвучування мультяшних персонажів. Були затишні вечори у Люди — з пледом, гарячим яблучним пирогом, розмовами до ночі й пляшкою напою під шум дощу по даху. Герман швидко став своїм: сміявся з Ванею, допомагав Люді по саду, влаштовував міні-театральні вистави просто на кухні, щоб розвеселити нас. Він водив мене на вистави, в яких сам грав, а після вистрибував із-за куліс з квітами і обіймав так міцно, як у кіно.
Він називав мене “богинею” з такою інтонацією, що я перестала сприймати це як пафос. Це звучало… щиро, майже як молитва. Вранці приносив каву в ліжко, іноді навіть із бутербродами, викладеними у формі сердечок. А якось, після особливо теплого вечора, він вручив мені аркуш, списаний корявими рядками — вірш. Не рими, а каракулі, кожен рядок — про мене. «Ти смієшся, як сонце в склянці», — написав він. І я сміялась, бо смішно, але аж до сліз приємно. І це розтоплювало. Я повірила.
За кілька місяців — весілля. Веселе, з піснями і танцями. Герман сам вів його. Усі сміялись: «Наречений-ведучий — два в одному!»
Він переїхав до мене, у мою квартиру — легко, без тіні збентеження, ніби не в мій дім в’їхав, а просто змінив декорації у виставі. Сказав, що його орендована — мовляв, немає сенсу платити двічі. Звучало логічно. І я тоді не заперечувала — закохана, обнадіяна, приспана його увагою. Спочатку він був весь такий домашній: приносив капці, мив за собою кружку, навіть кілька разів зварив каву на сніданок. Я розслабилася. Думала — ну от, нарешті все йде так, як має бути.
А потім… Потім він почав ставити запитання. Багато запитань. Ніби між іншим: «А скільки ти за цю квартиру платила?», «На кого оформлена?», «А комуналка в нас яка?», «А дім у селі — великий? Скільки соток землі?» Спочатку я не надавала значення. А потім зрозуміла — це не цікавість, це інвентаризація. Він почав поводитися як інспектор з майна. Оглядав стіни, щупав меблі, відкривав шухляди під приводом «шукав батарейки», і все частіше говорив фрази на кшталт: «А от якби це було наше…» І в його словах почали прослизати знайомі нотки розрахунку.
— У тебе в селі такий будинок! Просто казка. Я б там акторську студію відкрив. Дітей вчив би сценічної мови. А Люда не проти буде з’їхати?
— А ти не перегинаєш, Гер? — примружилась я.
— Та що ти, я просто мрію! — промовив він тією м’якою, вкрадливою інтонацією, якою зазвичай користуються казкарі перед тим, як надурити довірливого слухача. Усмішка в нього була така масляниста, як у кота, що щойно вилизав сметану.
— Ну, взагалі-то, Міло, ми ж тепер родина, а значить, у нас має бути спільне гніздечко. Не твоя там квартирка, не бабусин сарайчик, а наше. Розумієш? Наше затишне гніздо. Я от прикинув — а чому б тобі не продати свою квартиру і той будинок у селі? Складемо все, купимо простору квартиру в новобудові. З терасою. Або взагалі будинок за містом! Сцена, сад, мангал, ти у халаті на веранді, я — репетирую Гамлета серед трояндових кущів. Ну погодься, шик же! А то у нас усе якось по-різному — ні порядку, ні душевної єдності. А так буде все спільне, чесно й справедливо. Ну що скажеш?
— Мда. Цікаво ти мрієш, — я поставила чашку на стіл. — Ти це серйозно?
— Авжеж! Ти ж не хочеш, щоб у нас усе було окремо? Ми ж тепер одне ціле.
— Одне ціле — це коли не лізуть у чуже. Люда з Ванею живуть у тому будинку — і крапка.
— Але ж він на тебе оформлений! Вона просто там живе. А якщо продати — вистачить на трикімнатну в новобудові.
— Герман, давай зупинимося. Мені не подобаються ті, хто лізе в мої квадратні метри.
Він образився. А потім почав тиснути:
— Твоя сестра тобою маніпулює. Сидить у тебе на шиї! Я, між іншим, чоловік. Маю право голосу.
— Голос ти в театрі піднімай. А тут тобі ніхто не давав права вирішувати. Квартира — добрачна. Будинок — бабусин подарунок. Все. Закрили тему.
— Ми сім’я! — підвищив він голос.
— А ти актор. І, як я бачу, не лише на сцені. Розмова закінчена.
Наступного дня він не прийшов ночувати. Потім заявився з претензіями — мовляв, «ти егоїстка», «нічого заради мене не можеш зробити», «Люда тобі голову заморочила».
Я не витримала:
— Герман, збирай свої костюми, реквізит і дуй назад у своє місто. Або куди там у тебе гастролі.
Він ще щось бубонів про кохання, про спільне майбутнє, але… я вже чула ці промови раніше. Інтонації інші, а суть та сама.
Я зачинила за ним двері. З відчуттям полегшення. А потім зварила собі каву, вийшла на балкон і посміхнулась. Знизу мені махала Люда. Я знала — навіть якщо в житті трапляються пройдисвіти, справжня опора — це рідні. І інтуїція. Вона, як виявилося, в мене є.
Отже, якщо чоловік на першому побаченні читає Ромео — нехай спершу оформить іпотеку. А потім — хоч Шекспіра, хоч у риму, хоч прозою.
