Тетянко, ти не повіриш! Це просто якась «Санта-Барбара» вийшла. Слухай, бо в мене досі руки трусяться.
Ти ж знаєш, як я старанно берегла цю таємницю з Антоном…А ще його жінка підписана на мою сторінку і бачить коли я онлайн..
А насправді я «скочила в гречку» з Антоном. Так, тим самим, у якого дружина — жінка і двоє діток.
Думала, все продумала, що не варто лізти в чужу сімʼю, а з іншої сторони розумію, що життя в мене одне, немаю я ні чоловіка, ні дітей…та й мало хто вже мене хол в моїх 40 років…
Але карма — штука жорстока. Я трохи переживаю, що якщо піду в стосунки з одруженим то так і залишуся старою дівою. і без чоловіка і без дітей врешті решт…
Вчора я вирішила трохи «розширити горизонти» і пішла на каву з іншим кавалером. І що ти думаєш? Саме в цей момент повз проходив Антон! Антон пропонував мені випити кави разом. А я відписала, щоб якось іншим разом..
Так, от, Антон побачив нас, і в його очах я прочитала ніби ревнощі. Написала йому повідомлення.
Вибач…не ображайся
-Подруго, та ти ще й хитра виявляється..
Тетяно, люба, тримайся за стілець! Та сцена була варта «Оскара».
Ми сиділи в тому затишному кафе на розі, я якраз витончено сміялася з жартів Ігоря, аж раптом тінь впала на стіл. Підіймаю очі — Антон. Стоїть, а в погляді — не образа, а ревнощі.
Хоча хто він мені? Коханець, який так і не наважився піти від дружини.
Я намагалася ввімкнути свою фірмову лагідність.
А найгірше почалося за десять хвилин. Телефон у сумці завібрував так, ніби він теж хотів від мене втекти. Це була вона — дружина Антона. Та сама, що мовчки стежила за моїми «сторіз».
Одне коротке повідомлення: «Дякую, показала своє справжнє лице».
Вона все знала, Тетяно! Весь цей час вона знала, і зневажала мене…
Я вийшла на вулицю, і вечірнє повітря здалося мені занадто різким. Ці мої довгі спідниці, аромат сандалу, розмови про «високі вібрації» — тепер усе це виглядає як дешевий маскарадний костюм. Я ж справді вірила, що я розумніша за всіх, що можу маніпулювати почуттями чоловіків, прикриваючись «пошуком істини». А виявилося, що я просто самотня жінка, яка так боялася справжньої близькості, що створила собі зручний вигаданий світ.
Тепер я стою перед дзеркалом у передпокої й не впізнаю власного відображення. Хто я без цих маніпуляцій? Хто я без Антона, який підживлював моє его (і гаманець), та без Ігоря, який мав стати черговим підтвердженням моєї чарівності?
У місті вже, мабуть, телефони червоні від дзвінків. Завтра моє ім’я стане синонімом підступності, а не духовності. Боляче, Тетянко, неймовірно боляче усвідомлювати, що я сама збудувала собі цю золоту клітку з брехні, а ключі викинула в прірву власної гордині. Невже це і є той самий «урок», про який я так пафосно розповідала іншим?
Тетяно, найстрашніше — це тиша в моїй кімнаті…
Я купила ці кришталеві чаші, посуд… А для чого? Щоб дзвеніти ними в порожнечі?
Тетянко, мені здається, що я зараз — як той старий корабель, з якого здерли всю позолоту і виставили на загальний огляд усі дірки та гниль.
Справжня я — це не та богиня з фотосесій у півоніях. Це злякана жінка, яка так забрехалася, що сама не знає, де закінчується сценарій і починається її власна понівечена душа. Мабуть, це і є справжня ціна свободи від масок — залишитися абсолютно ні з чим у холодному залі очікування нового життя, якого я тепер панічно боюсь.
Виявилося, що я просто самотня жінка, яка так загралася в гру, що залишилася біля розбитого корита. Соромно, Тетяно, але, мабуть, так мені й треба за те, що хотіла будувати щастя на чужих сльозах. Життя так і не склалося…
Вирішила я до Риму поїхати, бо де ж іще відмолювати такі гріхи, як не у там, де кожен камінь бачив і не такі падіння?
Зараз я сиджу на сходах десь у Трастевере, і знаєш, тут усе інакше. Тут мої довгі спідниці не виглядають як маскарад — тут вони губляться серед натовпу прочан і черниць. Я вчора три години стояла в черзі до собору Святого Петра. Хотіла зайти, упасти на той холодний мармур і просто вити, поки з мене не вийде вся та липкість, вся та брехня, якою я обросла, як мохом.
Коли я нарешті опинилася під величезним куполом, серед золота й ладану, мені вперше стало по-справжньому страшно. Не через плітки в нашому містечку, не через Антона чи Ігоря. Мені стало страшно перед цією величчю.
Я намагалася згадати хоч одну справжню молитву, не ту «афірмацію на багатство», яку я продавала дівчатам, а щось щире. Але з губ злітало тільки: «Господи, я так заплуталася».
Я ходила до «Уст істини», пам’ятаєш ту легенду?
Знаєш, Тетяно, Рим такий старий і такий мудрий…
Йому байдуже до мого зруйнованого інстаграму. Я дивлюся на статуї святих, які терпіли за віру, і думаю: а за що терплю я?
За власну дурість? За бажання бути «красивою картинкою»? Я ходжу від костелу до костелу, палю свічки, і запах воску поступово витісняє з моєї пам’яті парфуми Антона. Кажуть, у Римі можна почати життя спочатку, якщо залишити своє лицемірство біля підніжжя Ватикану.
Я намагаюся його там кинути, але воно, підле, чіпляється за мої підбори й шепоче: «А як же твоя репутація?».
А репутації більше немає, Таню. Є тільки порожнеча і цей нескінченний шепіт латини в соборах.
Тетяно, я йду повз величний Пантеон, і раптом мене накриває такою хвилею усвідомлення, що аж дихання спирає.
Мені — п’ятдесят п’ять. П’ятдесят п’ять, Таню! Цифра, яку я так старанно ретушувала на фотографіях і маскувала за розмовами про своє щастя…
Я дивлюся на італійських матрон, які поважно гуляють із онуками, на молоді пари, і розумію: я — просто стара діва.
Всі мої маніпуляції, всі ці «вищі цілі» та інтриги -стосунки з одруженим з Антоном були лише жалюгідною спробою втекти від цього факту.
У мене немає ні чоловіка, який би підтримав мене за лікоть на цих нерівних римських бруківках, ні дітей, які б написали:
«Мамо, як ти там?». Тільки порожня квартира вдома, де на мене чекає мій дорогий посуд, мої коштовності, дорогий одяг, яки й я купувала щоб звабити Антона…
Я прийшла до Санта-Марія-сопра-Мінерва, сіла в кутку і просто почала рахувати свої втрачені роки.
Як я до цього дійшла? Чому замість того, щоб будувати щось справжнє, я витратила своє життя на будівництво декорацій?
У 55 я опинилася в Римі не як щаслива туристка, а як вигнаниця, яка намагається випросити в Бога прощення за те, що наробила …
Яка може бути духовність у жінки, яка в такому поважному віці поводиться як лицемірна, намагаючись вкрасти шматочок чужого сімейного щастя?
Я дивлюся на свої руки — вони вже не такі гладенькі.
Кожна зморшка зараз кричить про мою самотність. Я так довго вдавала з себе загадкову жінку-загадку, що врешті-решт стала ніким.
Просто переляканою старою дівою, яка ховається від власного сорому в затінку стародавніх колон. Рим вічний, Тетяно, а мій час… мій час майже вичерпаний, і від цього мені хочеться кричати на весь Ватикан.
