— Я вам не служниця і більше мовчати не буду! — дружина дала відсіч рідні.
Віка виймала деку з духовки, коли почула голос чоловіка з вітальні:
— Мамо, тьотя Люба і Олег з дружиною будуть увечері. Ти ж не проти?
Вона завмерла, тримаючи гарячу деку з пирогом. Руки в рукавицях, фартух у борошні, волосся вибилося з хвоста. Ранок почався о шостій: прибирання, прання, похід у магазин, тепер ось тісто. Третє сімейне «свято» за місяць. Віка витерла руки об фартух і видавила посмішку:
— Звісно, ні.
Сергій навіть не подивився на неї, втупившись у телефон.
— Клас. Я знав, що ти не проти. Вони годин о шостій приїдуть.
Віка кивнула, хоча він цього не бачив. Вона повернулася до плити, де вже кипіла каструля з картоплею. У голові крутилося: «Знову. Знову вони. Знову я на ногах, а вони сидітимуть, їстимуть і жартуватимуть». Але вона прогнала ці думки. «Це ж сім’я», — сказала вона собі, як мантру. Сім’я — це важливо. Сім’я — це те, заради чого вона старається.
Вона нарізала овочі, поставила м’ясо в духовку, протерла стіл. Удома пахло чистотою та їжею, але Віка вже не помічала цього. Вона думала про те, як би вкластися до шостої, щоб ще встигнути привести себе до ладу. У дзеркалі майнуло її відображення — втомлені очі, бліда шкіра. Після хвороби вона так і не повернулася до своєї звичної ваги, і це їй не подобалося. Але часу на себе не було.
О п’ятій стіл був накритий: салати, гаряче, пиріг. Віка перевдяглася у просту сукню, волосся зібрала в пучок. Вона подивилася на себе в дзеркало і подумала: «Зійде».
Гості приїхали рівно о шостій. Двері відчинилися, і в передпокій ввалилися свекруха Ніна Петрівна, тьотя Люба та Олег з дружиною Катею. З порога почалося:
— Віко, ти ще не перевдяглася? — Ніна Петрівна подивилася на її сукню. — Ми прийшли вчасно, а ти не готова.
— Та я вже перевдяглася, — Віка всміхнулася, хоча всередині щось кольнуло. Вона взяла їхні пальта, повісила в шафу.
— Ой, картоплею пахне! — тьотя Люба пройшла на кухню, навіть не помивши рук. — Тільки ти б її ситнішою зробила, а то у вас усе таке… дієтичне.
Олег, здоровий парубок з гучним голосом, засміявся:
— Так, Віко, нагодуй нас як слід! А то Катя вдома взагалі на воді та листях сидить.
Катя, його дружина, сміялася, поправляючи волосся.
— Ну, не перебільшуй. Хоча так, Віко, ти останнім часом, дивлюся, округлилася. Може, це, звісно, нормально.
Віка відчула, як щоки горять. Вона хотіла щось відповісти, але Сергій, який уже сидів на дивані, махнув рукою:
— Та годі вам, досить жартувати. Віко, не бери в голову.
Вона кивнула і пішла на кухню. У серці щось стиснулося. Ці слова — про фігуру, про картоплю, про сукню — вона чула вже десятки разів. Кожен візит, кожне свято. І щоразу вона мовчала. Усміхалася. Готувала. Прибирала. Бо так треба. Бо сім’я.
За столом почалася звичайна балаканина. Ніна Петрівна розповідала про сусідку, яка «все ще не заміжня, уявляєте?». Тьотя Люба скаржилася на ціни в магазинах. Олег хвалився новою машиною.
Віка гасала між кухнею і столом — подати салат, прибрати порожні тарілки, долити компот. Ніхто не пропонував допомогти. Ніхто не казав «дякую».
— Віко, а м’ясо не пересушилося? — спитала Ніна Петрівна, відрізаючи шматок. — Минулого разу було соковитіше.
— Та нормально, — буркнув Сергій, жуючи. — Ти ж старалася, так, Вік?
Вона кивнула, не підводячи очей. Усередині все кипіло, але вона продовжувала усміхатися.
Віка згадала перший візит свекрухи після весілля. Їй тоді було двадцять п’ять, вона була закохана в Сергія і хотіла довести, що вона — хороша дружина.
Ніна Петрівна приїхала на вихідні, і Віка стояла на кухні, готувала олів’є та торт. «Хороша невістка має бути господарною», — сказала тоді свекруха, дивлячись на її старання. Віка повірила. Думала, якщо буде старатися, то її приймуть. Поважатимуть.
Але цієї «поваги» так і не сталося. На дні народження свекра вона три години мила посуд, поки гості співали караоке. На дні народження племінника вона бігала з підносами, поки всі танцювали. Новий рік — те саме. Щоразу вона була на ногах, а вони — за столом. І щоразу вона думала: «Ну, може, потім. Потім оцінять».
Але «потім» не наставало. Замість цього — жарти. Про її готування, про її зовнішність, про її «невміння розслабитися». Сергій завжди сміявся разом з ними. «Вони ж не зі зла», — казав він. І вона мовчала. Бо хотіла бути хорошою. Бо боялася, якщо обуриться, то стане «тією самою» — сварливою, незговірливою.
Вечір тягнувся повільно. Віка все ще була на кухні — різала пиріг, мила келихи, прибирала рештки салату. За столом сміялися, дзвеніли виделки. Ніхто не кликав її сісти. Ніхто не помічав, що вона не їсть. Тьотя Люба, попиваючи компот, раптом голосно сказала:
— Віко, ти така господарна, ніби в тебе й освіти немає — тільки на кухні й годишся!
Олег засміявся. Катя також. Віка завмерла з ножем у руці. Щось усередині лопнуло. Вона подивилася на тьотю Любу — на її усмішку, на її блискучі сережки, на її впевнений погляд. І раптом зрозуміла: це не жарт. Це не безневинно. Це — їхня правда. Вони так думають. Завжди думали.
Сергій, сидячи за столом, підвів голову:
— Вік, та не слухай ти. Люба просто… ну, жартує.
Віка поклала ножа. Її руки тремтіли, але голос був спокійним. Вона знала, що як зірветься, вони тільки посміються. Вона поставила тарілку з пирогом на стіл. Усі замовкли, дивлячись на неї. Віка випрямилася і подивилася на тьотю Любу.
— Я вам не служниця, — сказала вона твердо. — І більше мовчати не буду.
У кімнаті стало тихо. Олег кашлянув, Катя витріщилася в тарілку. Ніна Петрівна примружилася, але промовчала. Віка продовжувала, дивлячись на всіх по черзі:
— Ви приходите сюди, як у ресторан. Їсте, п’єте, і при цьому ще дозволяєте собі жартувати з мене. Ви не питаєте, як я живу, чи втомилася я, чи хочу я взагалі все це робити. Годі. Це свято — без мене.
Вона розвернулася і пішла в спальню. Двері зачинила тихо, без грюкоту. Їй не треба було сваритися. Вона сказала все, що хотіла. Сергій наздогнав її за хвилину. Він стояв у дверях, розгублений, тримаючи в руці келих.
— Вік, ти чого? — спитав він. — Це ж просто гості. Вони не хотіли тебе образити.
— Не хотіли? — Вона подивилася на нього, сидячи на ліжку. — А що вони хотіли? Посміятися? Показати, яка я нікчемна?
— Та годі, перебільшуєш. — Сергій сів поруч. — Мама завжди так жартує, ти ж знаєш.
— Я знаю, — відповіла Віка. — І я втомилася це терпіти. Ти теж смієшся з ними. А я не декорація. Я людина.
Сергій замовк. Він дивився на неї, ніби бачив уперше.
— Я поговорю з ними, — нарешті сказав він. — Обіцяю.
Віка похитала головою.
— Не треба. Просто не клич їх більше, якщо не можеш мене захистити.
Минуло два дні. Віка сиділа у вітальні, читала книжку. Увійшов Сергій з підносом у руках. На підносі — кава, тости, трохи сиру. Він поставив його перед нею і сів навпроти.
— Ти справді більше не готуватимеш на них? — спитав він тихо.
Віка подивилася на нього. Спокійно, без образи.
— Ні. Мені набридли ці посиденьки.
Сергій кивнув. Він не сперечався, не жартував. Просто сидів і дивився на неї.
— Я поговорю з мамою, — сказав він. — І з тьотею Любою. Я не помічав, як це тебе зачіпає.
Віка відпила кави. Вона не відчувала тріумфу, не було радості перемоги. Було полегшення. Ніби вона нарешті зняла з плечей важкий рюкзак.
За тиждень подзвонила Ніна Петрівна. Віка почула, як Сергій говорив з нею по телефону в іншій кімнаті.
— Мамо, ти не мала рації, — казав він. — Віка не зобов’язана вас обслуговувати. І я не дозволю більше, щоб вона почувалася прислугою у своєму домі.
Віка сиділа на дивані, гортаючи журнал. Вона не усміхалася, але всередині було тепло. Вперше за довгий час вона відчула, що її почули. Тьотя Люба більше не дзвонила. Олег з Катею теж не з’являлися. Ніна Петрівна приїхала через місяць — сама. Вона принесла торт з магазину і сказала:
— Віко, я не хотіла тебе образити. Я звикла так спілкуватися, думала, всім нормально.
Віка кивнула.
— Я розумію. Але я більше не мовчатиму.
Свекруха подивилася на неї довгим поглядом. Потім усміхнулася — вперше без підтексту.
— Добре. А я стежитиму за своїми словами.
Це не був ідеальний фінал. Не було гучних вибачень чи слізного примирення. Але це був початок. Віка знала: вона більше не буде невидимкою. І це було головне.
