«Я вдівец», — сказав чоловік моїй студентці телефоном. Я вирішила простежити за Миколою і була вдячна долі, що встигла захистити дівчину.
Дізнавшись про те, що чоловік їй зраджує, Ольга одразу вирішила, що не сидітиме склавши руки. Правда, першим її поривом було кинутись на невірного чоловіка з тим, що під руку попадется, а другим — ефектно викинути його речі з балкона. У якомусь фільмі вона такий прийом бачила. Але потім, ще трохи подумавши, а також трохи поплакавши (бо все ж таки дуже шкода було власної персони), Ольга вирішила, що спочатку повинна, як то кажуть, вивести зрадника на чисту воду. А справа була в тому, що вона не сумнівалася: у нього завелася інша жінка.
Але поки що з доказів у Ольги був лише випадково підслухана телефонна розмова, в якій Микола когось називав принцесою й музою. Теоретично, звичайно, можна було б його й з цим приперти, але Ольга, знаючи вдачу чоловіка, припускала — він почне виправдовуватись. Наприклад, видумає казку про те, що це була його далека родичка. І доведи, що бреше. Він же здоров’ям своєї мами клястиметься, а телефон не дасть, щоб подзвонила й сама перевірила. Знаючи, яким буває чоловік у сварках, Ольга припускала, що він смартфон ніби випадково розіб’є швидше, ніж дозволить їй до нього доторкнутися.
— А я ж можу просто простежити за ним, — раптом прийшла Ользі геніальна думка в голову. — Ну, звичайно ж, — зрозуміла вона. Адже в тій розмові чоловік говорив таємничій принцесі, що вони побачаться завтра. А їй, дружині, він говорив, що завтра в нього терміновий виїзд на об’єкт по роботі.
Микола працював прорабом у будівельній фірмі, що зводила котеджі. Тому, вмившись холодною водою, жінка змусила себе заспокоїтися й частину дня, що залишилася, поводилася як зазвичай. Вона приготувала вечерю, поговорила про всяке з чоловіком, коли сіли за стіл, а потім побажала йому доброї ночі. Сама ж цієї ночі лежала без сну й усе думала: як же до цього дійшло? Як давно він не любить її? А може, з самого початку не любив і лише використовував? І чого ж йому не вистачало в ній, у їхній родині? Адже все ніби було нормально.
Микола й Ольга познайомилися чотири роки тому в компанії спільних друзів. Там же бачилися ще кілька разів, а потім він запросив її до себе на каву.
— Я жінка пристойна, — пожартувавши, відповіла Оля, — і ходитиму пити каву лише до майбутнього чоловіка.
— Тоді почнемо з кафе й простої зустрічі, — не розгубився Микола.
Одружилися вони два роки тому й стали жити в її квартирі, що дісталася у спадок від бабусі. У нього, до речі, були й власні квадратні метри, також перейшли від дідуся, але їх Микола волів здавати, оплату від орендарів класти собі на банківський рахунок, як він сам про нього казав, «на всяк випадок копілочка, на чорний день».
Ольга, між іншим, на ці доходи ніколи не претендувала. Її цілком влаштовувало, що їхні зарплати складали спільний сімейний бюджет, з якого вони відносно навпіл витрачалися на продукти та інші повсякденні потреби. Правда, близько року тому Ольгу підвищили, тож її внесок став навіть більшим. Але й це, знову ж, сприймалося нею абсолютно нормально.
Що ж до іншої, тобто не фінансової сторони їхніх стосунків із чоловіком, то тут Ольгу все влаштовувало. Не було такої пристрасті, про яку пишуть у романах, але й зовсім уже холоду не було. Відзначали річниці, іноді чоловік дарував їй маленькі подарунки. Вони мали свої окремі інтереси й хобі, але відпустки проводили разом. Загалом непогано жили. Але потім в один момент усе змінилося. І головне, що й вибивало ґрунт з-під ніг — Ольга не могла пригадати, щоб були якісь ознаки зради.
Чоловік увесь час поводився як зазвичай. То в чому ж полягала біда? Він був надто викрутливий, хитрий, чи вона сліпа? Але незабаром усе мало вирішитися.
Слідкуючи за автомобілем чоловіка на своїй машині, Ольга перебирала в голові варіанти того, що робити далі. І поки що план був простий: банально застати його з розлучницею й, заглянувши в очі, запитати:
«А сумління-то в тебе, чоловіче мій, є? Як ти міг? Чому не пішов по-людськи, сказавши, що розлюбив? Навіщо так? Хіба я тебе чимось сильно образила, що заслужила от таке зрадництво?»
А погода тим часом була під стать настроєві: похмура, хмарна. Січневі морози вдарили різко й після відлиги, так що все навколо, здавалося, перетворилося на лід. Сонце сідало. У низькому небі було важко розібрати. «Двірники» працювали без зупинки. Дрібний і густий сніг небезпечно знижував видимість на дорозі.
— Куди ж це ти зібрався? — пробурмотіла Ольга, розуміючи, що чоловік забрався зовсім у глушину. Тут поруч не було ні села, ні навіть дачного товариства. Тільки вона нарешті зрозуміла, куди він прямував, і остаточно розгубилася. Навіщо їхати на один із будівельних об’єктів фірми, де він працював, який зараз стоїть законсервованим через брак фінансування?
Це було незвичайне місце. Ближче до гір планувалося побудувати елітну базу відпочинку, що складалася б із пари десятків невеликих котеджів. І ось на в’їзді на цю територію чоловік Ольги й зупинив свій автомобіль.
— З глузду ти з’їхав, чи що? — пробурмотіла вона.
І серце стиснулося чомусь від поганого передчуття, але Ольга інтуїцію проігнорувала, вирішивши, що просто перенервувала. Зачекавши, поки чоловік вийде з машини, вона теж зупинилася, але осторонь за ялинками, а потім, пригинаючись попрямувала слідом за ним.
— Ух ти! — округлила очі Ольга, зрозумівши, що чоловік сховався в одному з котеджів.
Усе це й справді було дуже дивно. Ольга, ховаючись то за деревами, то за заметами, нарешті дісталася до котеджу, обережно підвелася й спробувала зазирнути у вікно. Чим там ця парочка займається?
— Стоп, — тут же сказала вона собі, — а чого це я, власне? Я ж хотіла дізнатися правду й діяти рішуче.
З цими словами Ольга просто почала стукати в двері рукою, а ще й ногами.
— Хто там? — почувся з-за дверей насторожений і підозріло знайомий Ользі жіночий голос.
— Відчиніть! — гримкнула вона й пообіцяла собі подумки не застосовувати силу.
Клацнув замок, і двері відчинилися достатньо, щоб Ольга зрозуміла, чому їй був знайомий голос.
— Маша Вдовиченко? — ахнула вона.
— Ольга Веніамінівна! — скрикнула її студентка.
Так, ця вісімнадцятирічна розумниця була однією з найкращих студенток-першокурсниць в університеті, де Ольга викладала економіку. І тим безглуздіше було її тут виявити, оскільки Машенька була їй відома як дівчина надзвичайно добра, чесна, справедлива. Загалом, вона найменше всього була схожа на роль віроломної розлучниці. Крім того, Ольга трохи знала її батьків і була впевнена — вони прищепили своїй доньці найкращі моральні цінності.
— А що ви тут робите? — запитала Маша.
— Я… — Ольга важко ковтнула, бо настав момент істини, — розумієш, я опинилася тут…
— Сонечко, я камін розтопив, випити нам відкрив. Полуниці в шоколаді чекають на тебе, солоденька. А вже я як чекаю! — скоромовкою, виправдовуючись за якусь відсутність перед своєю подругою, із сусідньої кімнати вилетів Микола й завмер, бо побачив у дверях ту людину, яку найменше тут очікував побачити. Свою дружину. І вираз його обличчя з того, відразу змінився. Він злякався.
— Це мій чоловік, — сказала Ольга й увійшла в будинок. — І я, запідозривши, що він мені зраджує, вирішила за ним простежити. І ось… — розвела вона руками, — що вийшло.
— Як чоловік? — Маша навіть долонею рот прикрила. — Але ж він сказав, що не одружений, тобто… що дружина давно померла.
— Ого, — Ольга прищурилася. — Ти що це, Колю, жалісливу легенду склав? — Він сказав, що часто сварилися, але після, того як її не стало, зрозумів, як був неправий, і буде нести свій хрест до кінця днів своїх.
— І правда, звучить приголомшливо, — Ольга розсміялася нервово. — Ні, Колю, тобі точно варто було піти в театр. Такий драматичний талант пропадає.
— Ні, — тепер вона повернулася до Маші. — Як бачиш, я жива й здорова. Отже, ти, виходить, не розлучниця.
Та кивнула.
— В принципі, я так і думала. Ти хороша дівчинка, Маша. Ну, тепер тільки залишається з’ясувати всю правду. Я присяду.
І Ольга, не чекаючи запрошення, увійшла в будинок і влаштувалася на дивані. Марія, біла, як полотно, сіла поруч.
— А ти чого встав, рідний? — поманила до них у маленьку компанію Ольга чоловіка.
— Ми можемо поговорити наодинці? — якось дуже жалюгідно попросив Микола.
— Ні, говори все, що є, зараз. Які вже можуть бути таємниці від дружини й коханки? — У голосі Ольги звучало стільки сталі й холоду, скільки не відчував від неї навіть найнеродючий студент.
— Взагалі-то ми ще не… — пробурмотіла збентежено Маша, густо почервонівши. — Розумієте, я не була впевнена в тому, що він мене кохає.
— Бідна дівчинка, — з щирим співчуттям сказала Ольга.
— А ще він казав, що в нього свій бізнес, — додала Маша.
— Що, мій Кольочка — бізнесмен? — Ольга знову розсміялася. — А може, ще й багатий? Ну а чого дріб’язок? Ні, — вже вона похитала головою. — Просто огидно, виходить. Ось який ти. Так, брехливий, готовий на все піти, тільки б молоденьку дівчинку собі здобути, а по суті — зіпсувати їй життя.
— А ще… — трохи осмілівши, продовжила Маша, — він сказав, що це все його. Він тут працює, на будівництві працював…
— Тобто, — похмуро сказала Ольга, — ну що ж, значить, тепер усе ясно. Маша, йдемо.
— Куди? — перелякано запитала та.
— Будь ласка, Ольго Веніамінівно, тільки не розповідайте нічого моїм батькам.
— Не бійся, — сумно усміхнулася вона. — Нащо їм про таке знати? А тобі буде урок на майбутнє. Уважніше обирай собі чоловіків. До речі, Машо, — прищурилася вона, — а ти не тому до нього приїхала, що він сказав, що багатий?
— Ви можете мені не вірити, — підняла підборіддя юна красуня, — але я правда думала, що це почуття, що все по-справжньому.
— Вірю, — кивнула Ольга. — Якось розвинулося чуття на роботі. Не тільки зрозуміти, хто з предмету курсову купив, а хто сам зліпив, але й на все інше був готовий.
— Так, а я не зрозумів, — обурено встряв у їхню розмову Микола. — А чого це ви так себе поводите, наче мене тут нема?
— Напевно, тому, що ти тепер і для мене, і для неї як порожнє місце, — знизала плечима Ольга. — Все, Маша, поїдемо назад у місто. А ти? — вона строго подивилася на Миколу. — Краще їдь одразу до своїх батьків. Бачити тебе не хочу. Потім подзвоню й скажу, коли можеш заїхати за речами. І подаю на розлучення.
Колишній чоловік Ольги, чи то присоромлений своїм розкриттям, чи то просто змушений прийняти той факт, що він втратив дружину через власну дурість і безрозсудство, більше не докучав їй і ніяк не перешкоджав розлученню. А після розлучення він всіляко уникав з дружиною зустрічей, наприклад, у компаніях спільних друзів.
Сама Ольга через рік вийшла заміж за ректора вузу. Він був солідним, надійним чоловіком, як то кажуть, носив її на руках. Що ж до Маші, то вона закінчила навчання в числі найкращих і незабаром не тільки знайшла гарну роботу, але й вийшла заміж за однокурсника, якому вона давно подобалася.
