Наш шлюб тріщав по швах, як лодка, яку кидає вітром від берега до берега. Марина довго мовчала за вечерею, я бурчав через усілякі дрібниці, діти сварилися між собою, телевізор працював голосніше, ніж це було потрібно.
Я все частіше ловив себе на думці, що додому мені зовсім не хочеться. Там — втома й докори. А на роботі… там була вона.
Олена з’явилася в офісі наче сонечко після затяжних дощів. Двадцять два роки, красила, з довгим каштановим волоссям і звичкою поправляти його, коли хвилюється. Вона розповідала, як любить подорожувати, ходить на бальні танці, читає сучасні романи. І щоразу, коли я бачив її усмішку, відчував себе не втомленим татом двох дітей, а тим хлопцем, яким я був двадцять років тому.
Спершу я просто носив їй каву з автомата. Потім почав жартувати, допомагати з завданнями по роботі. Колеги сміялися: «Та ти, Сергію, наче омолодився!» І я справді відчував прилив сил.
Ми з Оленою кілька разів обідали разом. Я ловив на собі її довгі погляди й думав: «Ось воно, нове життя».
Удома я казав Марині, що лишаюся після роботи. Вона кивала, майже не питаючи деталей. В її очах була така втома, що мої вигадки проходили дуже легко. Вона всьому вірила.
Одного разу ми з Оленою зайшли до кав’ярні після робочого дня. Вона сміялася, жартувала. Мій телефон задзвонив несподівано, то була дружина Марина.
— Де ти? — її голос був звичний, рівний.
— На техогляді, машину дивлюсь, — відповів я.
І тільки вимкнув дзвінок, мені стало ніяково: я щойно сказав неправду. Вперше за всі роки шлюбу.
Олена цього не помітила. Вона розповідала, як любить несподівані подарунки й прогулянки під дощем. Я слухав і думав, що все в житті можна почати спочатку.
Того вечора я повернувся додому, коли діти спали. Марина сиділа біля ноутбука й рахувала витрати. Її плечі були опущені, погляд втомлений.
— Ти їв? — запитала вона, навіть не дивлячись на мене.
— Так, — відповів я і відчув образу: чому вона завжди така байдужа? Чому не усміхається, як Олена?
Ми лягли спати, відвернувшись одне від одного. І у голові у мене крутилася тільки одна думка: у суботу ми з Оленою домовилися зустрітися.
Я ходив, мов на крилах. Купив квіти, навіть нову сорочку. Відчував себе підлітком, який іде на перше побачення. А вдома Марина попросила допомогти з молодшим сином — треба було з ним сходити до лікаря. Я збрехав, що на суботу записаний на сервіс з машиною. Вона кивнула й більше нічого не сказала.
А я подумав: «Невже вона й справді нічого не здогадується?»
За день до побачення я не міг зосередитися на роботі. Олена писала короткі повідомлення: «Чекаю завтра», «Візьми щось смачненьке». Я перечитував їх десятки разів.
Увечері, коли ми з Мариною вечеряли, я помітив її руки — вони не були такими гладкими, як раніше. Видно було, що жінка постійно миє посуд й прибирає. Її очі — без блиску. Вона майже нічого не їла, тільки пила чай маленькими ковтками. А мені було все одно. У голові шуміло передчуття завтрашнього дня.
Пізно вночі я зайшов до спальні. Марина спала, не роздягнувшись. На тумбочці поруч лежав наш старий альбом. Мені не спалося, і я відкрив його. Фотографії: ми з Мариною ще зовсім молоді, усміхнені, закохані. Я пригадав, як ночами писав їй повідомлення, як біг до неї після пар, як хвилювався, чи погодиться вона стати моєю дружиною.
І раптом у з мене наче спали рожеві окуляри: невже я готовий усе це залишити заради кількох тижнів емоцій?
Я ліг поруч і довго дивився на її обличчя, втомлене й рідне. Дивна відчуття стало у горлі. А завтра мене чекала Олена.
Суботній ранок тягнувся довго. Я ходив по квартирі, поглядаючи на годинник, і не знав, куди подіти руки. Марина поралася на кухні, діти дивилися мультики. Усе було звично й буденно, наче я й не планував зустрічі.
Я вийшов, сказавши, що їду на автосервіс. Марина лише кивнула. Її поведінка наче розв’язувала мені руки. «Ну от, їй і справді все одно», — думав я, ховаючи букет троянд під сидінням машини.
Олена зустріла мене біля свого під’їзду. Вона була у світлій сукні, волосся блищало, усмішка сяяла.
— Нарешті! — вигукнула вона й узяла мене під руку.
У квартирі пахло кавою й корицею. Скрізь розкидані подушки, на столі торт, фрукти, напій. Вона сміялася, торкалася мого плеча, розповідала щось про своїх друзів. Я кивав, але раптом відчув не захват, а порожнечу.
Її сміх здався мені штучним, рухи — не справжніми, а слова — якимись несправжніми. Я дивився на неї й намагався викликати у собі ті ж емоції, які були тиждень тому. Але всередині було тихо.
Раптом задзвонив мій телефон. На екрані — «Марина». Я зблід.
— Вибач, треба взяти, — сказав я.
— Ти де? — запитала вона втомленим голосом.
— На автосервісі, ще не закінчили з машиною.
— Просто, син за тебе запитує. Скучив. Сказав, що ти обіцяв ще місяць тому зводити його в зоопарк. Він тебе чекає.
Її голос був спокійний, але в ньому звучало щось, від чого серце стислося. Я уявив сина, який чекає мене, а я сиджу тут, серед винограду й свічок.
— Я скоро буду, — сказав я й поклав слухавку.
Олена насупилася.
— Ти йдеш? Але ж ми тільки почали!
Я дивився на неї й раптом зрозумів: вона не моя. І ніколи не буде.
Я примчав додому. Син сидів на дивані зібраний, мов чекав, що ось-ось маю за ним прийти й повести у зоопарк. Марина гладила його по голові. Коли я зайшов, він одразу кинувся до мене.
— Тату, а ти не поїдеш більше?
— Ні, я з тобою, — відповів я, поїхали у зоопарк.
Марина подивилася на мене довгим поглядом. У ньому не було ні ревнощів, ні підозри. Лише тиша й втома. Ми гарно с сином провели час. Дружину залишили вдома, щоб вона трохи відпочила й приділила більше часу доньці.
Уночі я довго не міг заснути. Поруч спала Марина. Я бачив її профіль, тіні від вій на щоках, бачив зморшки від постійної турботи. І раптом згадав — як колись вона чекала мене з пари, як ми бігали нічним містом, як сміялися, тримаючись за руки.
І до мене неначе прийшло усвідомлення: так, я втомився від побуту, але ж це моя Марина. Та сама, заради якої я колись готовий був гори зрушити. Я зрозумів: якщо хочу змін — то не нова жінка потрібна, а нове ставлення. І почати я маю з себе.
Наступного дня я відвіз Марину у салон краси. Сказав, що дітьми сам займуся. Ввечері ми пішли в ресторан, у якому не були років десять.
Вона світилася, мов дівчинка. Усміхалася, жартувала. Я дивився на неї й думав: «Ось вона, моя любов. Не втрачена. Проста і близька».
Потім було кіно, прогулянки, маленькі сюрпризи. І щоразу я бачив, як вона розквітає. Та попри все, десь усередині мене сидів холодний клубок. Бо я знав: я зробив крок у бік зради. Так, я не зрадив жінку, але морально — переступив межу.
Марина цього ніколи не дізнається. А я щоночі бачитиму перед очима той стіл зі свічками й фрукти, ту усмішку Олени. І пам’ятатиму, що ще трохи — і я втратив би все.
Ми з Мариною тепер живемо ніби заново. Я дбаю про неї, вона відповідає мені теплом. Діти щасливі. З боку можна подумати — ідеальна сім’я. Але коли я залишаюся наодинці з собою, то чую тихий шепіт: «Ти вже був там. Ти вже майже зрадив». І цей шепіт нагадує мені, що щастя іноді стоїть на дуже крихкому фундаменті. Варто лише оступитися, й усе може впасти.
