— Я все для вас робила, а тепер ви прийшли рахувати, скільки я вам винна?! — обурилася свекруха, не в силах стримати сліз.
— З чого це я віддам вам сто тисяч гривень? Ви ж знаєте мою пенсію! Я ледь-ледь кінці з кінцями зводжу, — з ображеним виглядом промовила Лідія Петрівна, схрестивши руки.
— Мамо, ну ти серйозно? — Андрій розгублено знизав плечима. — Я навіть не знаю, що робити.
— Не знаю, — буркнула Марина, дивлячись на чоловіка. — Це твоя мати, не моя. Десять років минуло!
Андрій важко видихнув. Він і сам розумів, що ця розмова давно назрівала. Але щоразу, варто було тільки почати, мати вмикала в собі актрису: образи, сльози. А він… він здавався. Він згадав той вечір — як зараз. Лідія Петрівна, тоді ще повна сил бухгалтер невеликої фірми, прийшла до них із пирогом і блиском в очах.
— Діти, — промовила вона, наливаючи чай у чашки. — У мене тут справа утворилася. Перспективна. Інвестиційний проєкт, так би мовити. Але стартового капіталу не вистачає. Чи не могли б ви мені позичити? Я поверну, через півроку, з відсотками.
Слово «діти» тоді прозвучало особливо дивно. У її голосі не було теплоти — радше ділова впевненість. Андрій пам’ятав, як Марина, тільки нещодавно стала його дружиною, подивилася на нього з обережністю.
— Мамо, а проєкт-то який? — обережно спитав він.
— Свій невеликий бізнес, — ухильно відповіла вона. — Нічого ризикованого. Але гроші потрібні терміново.
Вони довго сумнівалися. Але зрештою вирішили допомогти. Двісті тисяч гривень — майже всі їхні заощадження. Молода сім’я, іпотека, ремонт тільки почався, але Андрій не хотів виглядати перед матір’ю черствим.
— Я все поверну, щойно отримаю перший прибуток! — запевнила Лідія Петрівна, притискаючи конверт.
Минуло півроку. Потім — рік. Потім два. Жодного прибутку, жодного бізнесу. Коли Андрій обережно спитав, як там справи з проєктом, мати принесла конверт, у якому були сто тисяч гривень.
— Ось, тримайте частину боргу. Решту — як тільки піднакопичу, — сказала вона.
Ці гроші стали останніми, які сім’я побачила. Інші «піднакопичені» сто тисяч гривень розчинилися в часі.
Минали роки. Лідія Петрівна пішла на пенсію, і її «інвестиційний проєкт» перетворився на міф. Про борг вона більше не згадувала. Натомість часто говорила про своє важке життя.
— Все дорожчає, — зітхала вона. — Пенсія маленька, ледь на ліки вистачає.
Але при цьому щоразу, приходячи в гості, вона була з новою зачіскою, в модному пальті і пахла парфумами.
— Мамо, а де ти береш на все це? — не витримав якось Андрій.
— Знайшов, про що питати! — сплеснула руками Лідія Петрівна. — Я жінка, хочу виглядати достойно! Або по-вашому, маю ходити в мішку?
Марина відвернулася, щоб приховати усмішку. Вона знала, що гроші у свекрухи водяться. Просто витрачає вона їх не на сім’ю, а на своїх «чоловіків», як із гіркою усмішкою називала їх сама Марина.
— Цей Валєра такий нещасний, — розповідала Лідія Петрівна, сьорбаючи каву. — У нього ремонт провалився, я допомогла трохи. А потім у Сергія собака захворіла, теж дала на лікування. Адже шкода!
Андрій слухав і мовчав. Щоразу всередині в нього закипало, але він не наважувався. Зрештою, це ж мати. Іноді Марина тихо говорила йому ввечері:
— Знаєш, у мене відчуття, що вона просто використовує твою доброту.
Він важко зітхав:
— Ну що я можу зробити? Вона ж не чужа людина.
Але щоразу, коли розмова заходила про борг, Лідія Петрівна піднімала брови і обурювалася:
— Чого ви до мене причепилися? Я ж не прошу у вас допомоги! Ви знаєте мою пенсію? Я ледь-ледь кінці з кінцями зводжу!
І якби вона виглядала справді скромною, або тою, яка потребує, їм би, може, було легше змиритися. Але наступного дня вона викладала в соцмережі фото з кафе — келих напою, десерт, підпис: «Жінка має радувати себе сама!»
Марина бачила це і лише гірко усміхалася. Все було зрозуміло без слів: радувала вона себе на ті гроші, які колись позичили вони. Проте на багато їх і не вистачило. Напевно, у матері були якісь заощадження.
У суботу все починалося, як зазвичай. Лідія Петрівна з’явилася на порозі — пахнучи парфумами, у новому сірому пальті з хутряним коміром і яскраво-червоною помадою. У передпокої вона діловито обтрусила з чобіт невидимий пил і з виглядом господині озирнулася.
— Ой, у вас так чисто! — зауважила вона, знімаючи рукавички. — А в мене вдома безлад, все клопоти, все турботи.
Марина, що стояла біля плити, зціпила зуби. Вона знала, що «турботи» — це новий кавалер, з яким свекруха познайомилася минулого тижня. За останні роки таких «знайомих» було більше десятка.
За обідом усе йшло за знайомим сценарієм. Лідія Петрівна їла повільно, з виглядом королеви, і щедро ділилася скаргами.
— Уявляєте, цей Стас, невдячний який! — обурювалася вона, відрізаючи шматочок м’яса. — Я йому допомогла грошима, а він у Крим поїхав сам, навіть не попередив. Чоловіки всі однакові!
Вона кинула промовистий погляд на Андрія, наче він був представником породи «всі однакові».
— Мамо, — обережно промовив він, відчуваючи, як під столом стискаються руки, — а ти пам’ятаєш, що винна нам гроші?
Тиша зависла миттєво. Навіть ложка в руці Марини застигла. Лідія Петрівна повільно поклала виделку, примружилася.
— Знову за своє? — прошипіла вона. — Грошей вам усе від мене треба? Я вам скільки допомагала? А ви тут зі своїми підрахунками! Кожну копійчину рахуєте!
— Це не копійки, мамо, — тремтячим голосом промовила Марина. — Це сто тисяч гривень. Наші гроші. Ми могли їх витратити на ремонт або відпустку.
— А я на що їх витрачу, по-твоєму? — голос Лідії Петрівни затремтів і став вищим, маже верескливим. — На ліки! На їжу! На життя! Ви подивіться на мою пенсію — я бідна жінка, а ви… хочете останнє відібрати!
Вона схопилася, чашка з дзвоном упала на підлогу і розбилася. Марина здригнулася — це був її улюблений сервіз, подарунок матері.
— Все! — вигукнула Лідія Петрівна, хапаючи пальто з вішака. — Більше ноги моєї тут не буде! На вулиці опинюся, але до вас не прийду!
Вона вибігла з квартири, грюкнувши дверима так, що дзенькнули шибки. Андрій стояв біля вікна і дивився, як мати йшла з під’їзду і швидким кроком попрямувала до зупинки.
— Я, мабуть, не мав починати… — тихо сказав він, відчуваючи, як усередині все стислося.
— Мав, — спокійно відповіла Марина. — Рано чи пізно це мало статися. Не можна весь час мовчати.
Андрій кивнув, але всередині його було почуття провини. Вона ж мати. Але хіба мати повинна так поступати? Увечері Марина сиділа на кухні з чашкою охололого чаю. На підлозі лежали уламки порцеляни, і їх м’яко підсвічувала лампа. Андрій опустився поруч і став збирати шматочки.
— Ми не подаватимемо до суду, — сказала вона втомлено. — Але ми можемо перестати терпіти.
— Що означає “перестати терпіти”? — спитав він.
— Означає, перестати бути для неї рестораном, психотерапевтом і спонсором для всіх її залицяльників, — твердо сказала Марина. — Вона доросла жінка. У неї вистачає сил фліртувати, витрачати гроші, купувати парфуми, але не вистачає чесності визнати борг.
Андрій замовк. Він дивився на уламки в руках, наче в них відбивалася вся історія його сім’ї — незручні розмови, вічні виправдання, дитяча надія, що мама все-таки схаменеться.
— Значить, просто викреслити її з життя? — тихо спитав він.
— Ні, — м’яко відповіла Марина. — Не викреслити, а встановити кордони. Якщо прийде — не накриватимемо стіл, не слухатимемо її скарги. Нехай знає: наші стосунки — не її сценарій, де вона розігрує образи.
— Вона не зрозуміє, — з сумнівом промовив Андрій.
— І не повинна, — спокійно сказала Марина. — Вона має або прийняти, або ні.
Він кивнув, кинув уламки у відро для сміття і тихо обійняв дружину.
— Знаєш, — прошепотів він, — мені не по собі. Я ніби зраджую її.
— Ти не зраджуєш, — відповіла Марина. — Ти просто перестаєш бути її хлопчиком. Стаєш чоловіком.
Ці слова пронизали його. Адже правда — весь цей час він жив у почутті обов’язку, який ніхто не збирався повертати. Він підвівся і вимкнув світло. У темряві на кухні пахло чаєм і спокоєм — тим самим, якого так давно не було в їхньому домі.
Минув тиждень. Телефон мовчав. Ані дзвінків, ані повідомлень від Лідії Петрівни. Андрій не знав, що відчувати — тривогу чи полегшення. Щовечора, повертаючись додому, він ловив себе на тому, що машинально перевіряє телефон: раптом мама написала? Але — тиша.
— Думаєш, оголоситься? — спитала Марина якось увечері, коли вони вечеряли.
— Знаючи її, так, — похмуро усміхнувся він. — Тільки не з вибаченнями. Швидше з претензіями.
І він мав рацію. Наступної суботи пролунав наполегливий дзвінок у двері — той самий, впевнений, владний, із короткими паузами. Лідія Петрівна.
— Здрастуйте, — сказала вона крижаним тоном, переступаючи поріг. — Я за речами.
— Якими речами? — здивувався Андрій.
— У мене тут капці й халат залишилися. Вони мені потрібні.
Вона говорила так, ніби йшлося про найважливіші документи. Андрій пропустив матір у передпокій, і та одразу попрямувала до вітальні, наче була в себе вдома. Марина вийшла з кімнати, спокійна, без тіні роздратування.
— Здрастуйте, Лідіє Петрівно. Капці в шафі, а халат у пральні. Ми можемо випрати і віддати наступного разу.
— Який ще “наступний раз”? — насупилася свекруха. — Я не збираюся тут більше нічого залишати.
Вона присіла на диван, витягнула ноги й обвела поглядом кімнату. Очікувала звичного ритуалу: чай, закуски, розмови. Але нічого не відбувалося. Марина залишилася стояти в дверях, а Андрій сів навпроти, мовчки. Тиша ставала незручною. Лідія Петрівна зайорзала, кашлянула.
— Ну, що, чай буде? — спитала вона з відтінком виклику.
— Якщо хочете, можу налити води, — спокійно сказала Марина. — Ми щойно поїли. Накривати заново не будемо.
Обличчя Лідії Петрівни витягнулося. Вона розгубилася — вперше за довгий час ситуація вийшла з-під її контролю.
— Залишаєте матір без чаю? — промовила вона з образою.
— Ми змінюємо правила, — тихо сказав Андрій.
Він відчував, як тремтять руки, але голос звучав твердо.
— Які ще правила? — примружилася вона.
— Ми більше не хочемо будувати стосунки на грошах і співчутті. Ти — моя мати, я тебе люблю. Але якщо ти не хочеш обговорювати борг, то не вимагай, щоб ми тебе годували і слухали твої скарги.
Лідія Петрівна відкинулася на спинку дивана і важко зітхнула. На обличчі читалося нерозуміння. Вона не очікувала почути спокійну відмову.
— Зрозуміло, — нарешті промовила вона. — Ви мене вирішили перевиховати. Ну-ну…
Андрій мовчав. Вперше він не намагався згладити ситуацію, не вибачався. У повітрі зависло щось нове — тверде, доросле.
— Тобто ви мене виганяєте? — спитала Лідія Петрівна майже пошепки.
— Ні, — відповіла Марина, все так само спокійно. — Ми просто хочемо, щоб стосунки були чесними. Без боргів, докорів.
— Докорів? — вона гірко усміхнулася. — Добре ж ви про мене думаєте. Я, значить, усе життя сина ростила, а тепер — докоряю!
— Мамо, — Андрій підвівся, підійшов ближче. — Ніхто не применшує того, що ти зробила. Але ти доросла. Ми теж дорослі. І ми не можемо бути твоїми спонсорами.
Жінка повільно підвелася. В її очах майнула розгубленість — вона раптом побачила сина не хлопчиком, який завжди здається, а чоловіком, який уміє сказати «ні».
— Я все зрозуміла, — промовила вона театрально, поправляючи сумку. — Я зайва тут. Не хвилюйтеся, більше заважати не буду.
Вона попрямувала до виходу. Андрій не став її зупиняти. Біля дверей мати обернулася, очі блищали.
— І гроші… ці сто тисяч гривень… я… я віддам. Якось.
— Як знаєш, мамо, — тихо відповів він.
Двері зачинилися. У квартирі стало надзвичайно тихо. Навіть холодильник гудів приглушено. Марина підійшла до Андрія, поклала долоню йому на плече.
— Ну ось, — сказала вона тихо. — Початок покладено.
— Думаєш, вона зрозуміє?
— Не знаю, — зізналася Марина. — Але, можливо, колись. Головне, що тепер ми не живемо в страху перед її образою.
Андрій задумливо подивився у вікно. На вулиці падав легкий сніг, рідкісний для листопада. Білі пластівці лягали на підвіконня, як символ чогось нового — тендітного, але чистого. Він видихнув.
— Я, здається, вперше за довгий час почуваюся дорослим, — сказав він, і в голосі звучав спокій.
Марина усміхнулася.
— От і добре. Тепер нехай кожен живе своїм життям. Із повагою, а не з боргом.
Вони мовчки стояли біля вікна, дивлячись на сніг. А за стіною в сусідньому будинку, можливо, Лідія Петрівна теж сиділа сама з чашкою чаю, вперше відчуваючи, що син перестав бути маленьким хлопчиком. І десь у глибині душі — вперше за багато років — їй стало трохи соромно.
