— Я все життя прожила для інших. Спершу для чоловіка, який любив лише свою роботу і мій борщ, потім для сина, який дзвонить раз на місяць запитати про пенсію. Я думала, що моє життя — це стара вицвіла хустка, яку пора викинути. Але одного дня на ринку я зустріла очі, які дивилися на мене так, ніби мені знову вісімнадцять і на мені та сама сукня в горошок, яку мама пошила до випускного.
Марія Іванівна жила за чітким, як розклад потягів, графіком. Вівторок — ринок, четвер — аптека, неділя — церква. Її квартира на четвертому поверсі дихала спокоєм, який більше нагадував застій. Стіни прикрашали фотографії сина Дениса, який давно поїхав у велике місто і став там «великою людиною», принаймні так він казав по телефону.
Її чоловік Степан пішов з життя п’ять років тому, залишивши по собі колекцію вудочок у гаражі та звичку Марини розмовляти з телевізором. Вона звикла до думки, що все краще вже позаду, і тепер її головне завдання — не заважати молодим.
Того вівторка на ринку було особливо гамірно. Марія вибирала сир, прискіпливо дивлячись на продавчиню. — Любо, ти мені минулого разу кислий підсунула, — дорікнула вона. — Беріть цей, Іванівно, свіжий, як ранкова роса! — відмахнулася Люба.
Раптом чиясь рука потягнулася за головкою сиру поруч. Марія мимоволі глянула на власника руки — довгі вузлуваті пальці, старий, але чистий годинник на зап’ясті. Вона підняла очі вище і… світ навколо перестав існувати. На неї дивився Павло. Той самий Пашка, який колись, у далекому 1978-му, обіцяв привезти їй зірку, а привіз лише розбите серце, коли поїхав на флот і перестав писати.
— Машо? Це ти? — голос Павла став нижчим, хрипким, але в ньому залишилася та особлива теплота, від якої в Марини колись підгиналися коліна.
Вона хотіла розвернутися і втекти. Хотіла вибухнути докорами за те, що він мовчав сорок років. Але натомість вона лише сильніше стиснула свою сумку на колесах. — Павле… Ти що тут робиш? Ти ж мав бути десь у Мурманську, чи де там вас, моряків, тримають.
— Я повернувся, Машо. Рік тому. Купив хату на околиці, там, де старий сад. Думав, доживатиму віку в тиші. А бачиш — доля за сиром вивела.
Вони пішли в парк. Сіли на лавку, де колись підлітки вирізали серця. Павло розповідав про шторми, про далеку Північ, про дружину, яку поважав, але так і не зміг полюбити до нестями. Марія слухала і відчувала, як у грудях щось відтає, наче бурулька на весняному сонці.
— А чому не писав, Павле? — запитала вона нарешті те, що пекло її все життя. — Я ж чекала. Кожен день до поштової скриньки бігала, поки за Степана не вийшла відчаю.
Павло опустив голову. Його плечі здригнулися. — Писав, Машо. Щомісяця писав. Аж поки твоя мати не приїхала до мене в частину. Сказала, що ти вагітна від іншого, що в тебе весілля, і щоб я життя тобі не ламав. Листи твої вона мені не передавала, а мої — спалювала. Я тільки через роки зрозумів, як вона нас розвела…
Марія повернулася додому в тумані. Слова Павла крутилися в голові, наче заїжджена платівка. Її мама, покійна Ганна Петрівна, завжди була жінкою суворою і вважала, що «моряк у хаті — це горе в сім’ї». Але щоб так… так холоднокровно зламати життя двом людям?
Вона дістала зі старої шафи коробку з документами. Там, на самому дні, під свідоцтвами про народження та грамотами, лежав старий конверт, який вона раніше не помічала. Руки тремтіли. У конверті було п’ять листів. Пожовклих, з марками СРСР.
«Люба моя Марійко… Скоро приїду… Не слухай нікого…»
Марія сіла на підлогу і заплакала. Вона плакала за своєю молодістю, за ненародженими дітьми від Павла, за роками, прожитими зі Степаном, якого вона поважала, але ніколи не цілувала з такою пристрастю, як колись Пашку під каштанами.
Раптом задзвонив телефон. Це був Денис. — Мам, привіт. Слухай, я тут подумав… Може, ти квартиру свою продаси і до нас переїдеш? Будеш за онуками наглядати, а то нам няня дорого обходиться. Тобі ж нащо ті чотири стіни?
Раніше Марія б погодилася. Вона б поїхала, стала б безкоштовною прислугою, аби тільки відчувати себе потрібною. Але зараз щось усередині неї клацнуло. Стара, покірна Марія померла разом із тими листами.
— Ні, Денисе, — твердо сказала вона. — Я не продам квартиру. І до вас не поїду. У мене… у мене з’явилися плани на життя.
Наступного дня Марія Іванівна зробила те, чого не робила ніколи. Вона пішла в перукарню, зробила красиву укладку і купила нову сукню волошкового кольору. Вона виглядала не на шістдесят, а на мільйон доларів.
Вона поїхала на околицю, до старого саду. Павло порався біля вуликів. Коли він побачив її — таку яскраву, з вогнем в очах — він випустив з рук рамку з медом.
— Машо… Ти прийшла. — Прийшла, Павле. Сорок років йшла, і нарешті дійшла.
Вони провели той вечір на веранді. Пили чай із липовим медом, і Павло знову взяв у руки стару гітару. Сусіди заглядали через паркан: «Дивись, Іванівна з глузду з’їхала! На старість років до моряка прибилася! Що люди скажуть?»
А Марії було байдуже. Вперше в житті їй було абсолютно, кришталево байдуже до того, що скаже Люба з ринку, Денис із міста чи кума зі сходами.
Через місяць Денис приїхав без попередження. Він розраховував побачити матір у халаті та сльозах, готову підписувати документи на продаж майна. Замість цього він зупинився посеред вітальні, де стояв Павло і допомагав Марії пакувати валізи.
— Це хто? — витріщився син. — Мамо, ти що, хахаля собі завела? Тобі ж сьомий десяток! Ти про совість подумала?
Павло зробив крок вперед, закриваючи Марію собою. — Юначе, — спокійно сказав він. — Ваша мама не «завела хахаля». Вона знайшла своє життя, яке ваша бабуся в неї вкрала. Ми переїжджаємо до мене. А квартиру Марія буде здавати — їй потрібні гроші на подорожі. Ми збираємося в круїз по Чорному морю.
Денис стояв із відкритим ротом. Він не впізнавав свою матір. Вона світилася. Вона сміялася. Вона була живою.
— Мам, а як же ми? Онуки? — жалібно запитав він.
Марія підійшла до сина і поцілувала його в щоку. — Онуків привозьте влітку в сад, до діда Павла. Будемо мед їсти і на річку ходити. А зараз, синку, вибач — у нас потяг. Я надто довго чекала на цей рейс.
Коли таксі від’їжджало від під’їзду, Марія Іванівна дивилася на свій старий будинок. Вона не відчувала суму. Вона відчувала аромат полину — гіркий, як її минуле, але свіжий, як її майбутнє. Вона взяла Павла за руку, і він міцно стиснув її долоню. Життя не закінчується в шістдесят. Воно просто іноді бере довгу відпустку, щоб повернутися в самий неочікуваний момент.
