Світлана Миколаївна обережно поставила на садову лавку плетений кошик, доверху наповнений яблуками сорту «білий налив». Вона з насолодою витерла долоню об фартух і окинула поглядом свою ділянку. Шість соток — її особисте царство. Тут пахло землею, стиглими яблуками й тишею — такою рідкісною серед міської метушні. День сьогодні вдався.
Тільки дзвінок мобільного телефону, що долинув із кишені куртки, яка висіла на гілці яблуні, порушив цю ідилію. Світлана Миколаївна зітхнула. Вона знала, хто телефонує. Лише одна людина могла дзвонити у такий час.
— Мамо, привіт! — у слухавці залунав бадьорий голос сина. — Як справи? Втомилася?
— Так, Олежку, тільки приїхала, — відповіла вона, намагаючись, аби в голосі не вчувалася втома. — Урожай цього року чудовий. Зварю вам з Ангеліною повидла з яблук, як ти любиш.
— О, супер! — Олег явно щось задумав. — Слухай, мамо, у мене до тебе справа. Дуже терміново потрібні ті договори з нижньої шухляди письмового столу. Я їх на дачі забув. Сині теки. Привези, будь ласка. Потім я тебе відвезу назад.
Це була вже друга така поїздка цього тижня і десята — за останні два. То йому терміново знадобилися якісь папери, то він забув на дачі зарядку від ноутбука, то треба було забрати банки з солоними огірками, які нібито негайно знадобилися Ангеліні.
— Олеже, — обережно почала вона, — а не можна якось без мене? Сам приїдь, коли матимеш час.
— Мамо, я на зустрічі! Мені ніколи! — його голос одразу став напруженим. — Привезеш? Дякую, рідна! Ти найкраща!
Він поклав слухавку, не давши їй можливості заперечити. За годину Світлана Миколаївна їхала електричкою у місто з тими синіми теками. Син зустрів її на вокзалі.
— Мамо, ти навіть не уявляєш, як ти мене виручила. Я б цього клієнта точно втратив. Ти у мене просто супер! Обіцяю, що назад відвезу тебе з комфортом.
— Мені й так добре, — тихо мовила вона. — Електрички, автобуси… Я не нарікаю. Я звикла.
— Та що ти, мамо! — він відмахнувся від її слів. — Навіщо тобі тулитися у транспорті? У мене ж є машина. Я завжди радий тебе підвезти.
У його словах була правда. Він справді радів бачити її. Але тільки тоді, коли йому це було зручно. Слово «підвезти» завжди було частиною його планів і справ. За ці два тижні він жодного разу не приїхав просто так — посидіти на веранді, випити чаю зі свіжоспеченим пирогом й подивитися, як у саду ростуть яблука.
У квартирі пахло кавою та дорогими парфумами Ангеліни. Невістка — висока, доглянута жінка в елегантному домашньому костюмі — вийшла зі спальні. Побачивши свекруху, вона чемно усміхнулася.
— Світлано Миколаївно, добрий вечір. Олег вас привіз? — у її голосі відчувалася легка, майже непомітна втома.
— Добрий вечір, Ангеліно. Привезла йому якісь папери…
— Так, це дуже терміново, — підхопив Олег, гортаючи теку. — Лінко, ти навіть не уявляєш, який це важливий контракт!
— Я чудово уявляю, — сухо відповіла Ангеліна. — Це вже третій «надважливий» контракт за цей тиждень, який, дивним чином, зберігався саме на дачі. Світлано Миколаївно, проходьте, будь ласка, на кухню. Я щойно зварила каву.
Олег, занурений у документи, навіть не відреагував на слова дружини. Світлана Миколаївна, відчувши себе зайвою, пішла слідом за невісткою.
— Він просто не думає, — почала Ангеліна, наливаючи каву. — У нього в голові тільки робота. А те, що ви туди-сюди їздите, наче… — вона замовкла, підбираючи слово.
— Наче кур’єр, — тихо й гірко закінчила за неї Світлана Миколаївна.
Ангеліна здивовано глянула на жінку, потім кивнула: — Щось подібне.
Вони мовчки випили каву. Розмова не ладналася. Світлана Миколаївна чудово розуміла: Ангеліна не винна. Вона теж була елементом у світі Олега, який обертався довкола нього самого.
Закінчивши з паперами, чоловік влетів на кухню вихором.
— Все, мамо, давай я тебе відвезу! — оголосив він, хапаючи ключі зі столу.
— Олеже, — втрутилася Ангеліна, — може, Світлана Миколаївна переночує у нас? Диван у вітальні розкладається. Та й пізно.
— Ні-ні, — одразу заперечив Олег. — У мене завтра о восьмій ранку зустріч. Треба ще попрацювати. Мамі буде незручно у нас. Їй на дачі спокійніше. Поїхали, мамо!
Світлана Миколаївна покірно підвелася. В її очах застигла втома, що Ангеліна відвела погляд.
Дорога назад минула у мовчанні. Її єдиний син досяг усього сам. Гарна робота, вродлива дружина, дорога машина. Він був успішним. І десь глибоко в душі жінка завжди пишалася цим. Але зараз вона відчувала себе не матір’ю успішного чоловіка, а працівником, якого син використовує як безплатного кур’єра, не замислюючись ні над її часом, ні над силами, ні над бажаннями.
Олег зупинився біля хвіртки дачі.
— Ну все, мамо, до вихідних! — сказав він, повертаючись до неї. — У суботу заїдемо по огірки, Ангеліна каже, в тебе вони достигли. Вона хоче колегу пригостити.
Світлана Миколаївна мовчки кивнула й вийшла з машини. Він одразу натиснув на газ і розвернувся, махнувши їй рукою крізь вікно. Червоні задні вогні його авто розчинилися у темряві, і її знову огорнула тиша.
Світлана Миколаївна зайшла в порожній дім, поставила кошик на підлогу й сіла на стілець біля порога. Вона сиділа так досить довго, втупившись в одну точку, а тоді тихо заплакала — від образи, втоми й самотності.
Наступного дня Олег подзвонив удень.
— Мамо, як справи? Відійшла від вчорашньої поїздки? — син був у чудовому настрої. Контракт, здається, підписали.
— Усе добре, Олежку, — монотонно відповіла вона.
— От і чудово! Слухай, ти ж на дачі? Мені потрібен мій фотоапарат, пам’ятаєш, я ним в університеті користувався? Ангеліна хоче занести його в ретро-салон, оцінити. Каже, зараз це у моді. Привези, будь ласка, а я потім тебе назад підкину.
У слухавці зависла тиша. Вона тривала так довго, що Олег перепитав:
— Мамо, ти мене чуєш?
— Чую, — її голос прозвучав дивно спокійно й твердо. — Фотоапарат у шафі, в коридорі, на верхній полиці. У чорному футлярі. Супер! Дякую! Я…
— Але я тобі його не дам, — сказала мати.
— Що? Мамо, ти, мабуть, недочула? — усміхнувся чоловік.
— Я добре почула, Олеже. Забереш його сам. Я більше нікуди не поїду. Бо потім тобі знадобиться ще щось. А потім ще. І так десять разів за два тижні. Я тобі не кур’єр, — вона зробила паузу, щоб перевести подих. Серце шалено калатало.
У слухавці зависла тиша.
— Мамо, ти в порядку? — нарешті видушив Олег. — Про що ти взагалі?
— Про те, що я втомилася, Олеже. Я втомилася від твоїх термінових справ, які чомусь завжди розв’язуються мною. Я втомилася бути твоїм безплатним кур’єром. Ти забуваєш, що у мене є своє життя. Чи для тебе його просто не існує?
— Мамо, та що ти таке кажеш? — голос чоловіка став суворим. — Я ж підвожу тебе, створюю зручності…
— Іноді — так! Але краще я їздитиму електричкою! — раптом вигукнула мати. — Бо в електричці я їду тоді, коли мені потрібно! Я читаю книжку, дивлюся у вікно, думаю про своє! А не чекаю твого дзвінка, як команди до дії! Я не кидаю всі свої справи й не біжу до тебе! Я твоя мати, Олеже, а не служба доставлення!
Олег замовк. Він явно не був готовий до такої реакції. Чоловік звик, що мати — це щось незамінне, завжди готове прийти на допомогу, завжди зрозуміти, завжди пробачити.
— Гаразд, — холодно сказав він. — Як знаєш. Значить, я якось сам доберуся до свого фотоапарата… без тебе…
— І чудово, — відповіла Світлана Миколаївна й поклала слухавку.
У неї затремтіли руки. Вона ніколи так не розмовляла з сином. Завжди знаходила виправдання: він зайнятий, у нього своє життя, він будує кар’єру… Але чаша терпіння переповнилася.
Увечері пролунав дзвінок у двері. Світлана Миколаївна здригнулася. Вона знала — це Олег. Він не міг залишити все просто так і приїхав з’ясовувати стосунки. Жінка глибоко зітхнула й відчинила двері. На порозі стояли Олег і Ангеліна. Син виглядав водночас розгубленим й сердитим. Ангеліна — спокійною й трохи сумною.
— Можна? — м’яко запитала невістка.
Світлана Миколаївна мовчки відступила, пропускаючи їх усередину. Олег заговорив одразу, не знімаючи пальта:
— Мамо, я не розумію твоїх слів. Чого тобі бракує? Тобі мало уваги? Я ж постійно тебе вожу!
— Олег, помовч, — тихо, але владно сказала Ангеліна.
Він здивовано глянув на дружину й замовк. Ангеліна повернулася до свекрухи.
— Світлано Миколаївно, ви маєте рацію. Пробачте нам. Точніше — пробачте його й мене заодно. Я бачила, що вам важко їздити, але вирішила не втручатися. Думала, це ваші з сином стосунки.
— Це не стосунки, — гірко сказала Світлана Миколаївна. — Це використання.
— Мамо, та як ти можеш! — обурився Олег. — А хто тобі планшет налаштував? Хто лічильники міняв? Хто?
— Олеже! — голос Ангеліни пролунав сердито. — Ти справді поводишся, як дитина. Ти поміняв лічильники один раз два роки тому. Ти налаштував планшет один раз. А вона вже два тижні, возить твої доручення. Ти хоч раз запитав мати, чи хоче вона сама привезти документи? Ні. Ти подзвонив і наказав.
Олег завмер, втупившись у дружину. Здавалося, він уперше бачив її такою.
— Я… я не наказував, — пробурмотів чоловік. — Я попросив.
— Ти ставив перед фактом, — поправила Ангеліна. — Це не прохання, а наказ.
Олег повільно опустився на стілець і провів рукою по обличчю.
— Я не думав, що це так виглядає, — нарешті сказав він, дивлячись у підлогу. — Мамо, справді. Мені просто було зручно. У мене багато справ, часу немає… А ти завжди поруч, завжди готова допомогти. Я просто… звик…
У його словах не було виправдання. Лише гірке прозріння.
— Я не думав, що ти так втомилася, — тихо додав Олег.
— Я не проти допомагати тобі, Олежку, — лагідно мовила Світлана Миколаївна. — Я твоя мати. Я завжди тобі допомагатиму. Але я хочу, щоб ти мене поважав і бачив у мені людину. Щоб ти іноді питав: «Мамо, тобі зручно? Ти не втомилася? Може, іншим разом?»
Олег підняв на неї очі.
— Гаразд, — прошепотів він. — Я зрозумів. Пробач мені.
— Фотоапарат можеш забрати, — несподівано сказала жінка. — Він справді лежить на верхній полиці.
— Ні, — похитав головою Олег. — Він нікуди не дінеться. Заберу його в суботу. Якщо ти не проти, ми приїдемо до тебе в гості на весь день, без жодних доручень. Я смажитиму шашлик, а Ангеліна хоче навчитися у тебе солити огірки.
— Справді хочу. Якщо ви, звісно, згодні мене навчити, Світлано Миколаївно, — усміхнулася Ангеліна.
— Авжеж, згодна, — відповіла вона, і голос її знову став теплим і м’яким. — Огірки у мене найкращі, та і яблук на повидло вистачить на всіх.
— Тоді до суботи, мамо. Обіцяю, більше жодних дзвінків із проханнями. Тільки щоб дізнатися, як справи.
Вони поїхали, домовившись про час у суботу. Світлана Миколаївна вийшла на ґанок і подивилася, як задні вогні їхньої машини розчинилися у темряві.
