— Я виходила за тебе не для того, щоб стати служницею для твоїх родичів! Ти вже їх покликав?
Анна вперше побачила Максима в кафе біля свого офісу. Він сидів за сусіднім столиком із ноутбуком, час від часу поглядаючи на неї й усміхаючись. Коли вона збиралася йти, він підвівся й підійшов.
— Максим, — простягнув руку. — Ви тут часто буваєте?
Фраза для знайомства була банальна, та щось у його голосі, впевненій поставі й уважному погляді зачепило Анну. Вона п’ять років працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі, жила сама в однокімнатній квартирі, що дісталась їй від бабусі, й давно мріяла про чоловіка, який би змінив її спокійне, але надто буденне життя.
— Іноді заходжу на обід, — відповіла вона, поправляючи сумку на плечі.
— Тоді, може, побачимось тут і завтра? — усміхнувся Максим так чарівно, що в Анни закрутилось у голові.
Наступного дня вона навмисно зайшла в те ж саме кафе — і справді побачила його там. Так і почалося їхнє знайомство.
Максим розповідав, що приїхав до Києва з невеликого провінційного містечка, аби створити власний бізнес. У нього були грандіозні плани щодо запуску IT-компанії: він показував Анні презентації, ділився бізнес-ідеями, мріяв про великі доходи й блискучі перспективи.
— Розумієш, Аню, — говорив він за вечерею в ресторані, куди запросив її на другому тижні знайомства, — зараз найкращий час для такого проєкту. Ринок готовий, інвестори є, треба лише грамотно подати ідею. Через пару років ми купатимемося у грошах.
Анна слухала, затамувавши подих. Її захоплювала його впевненість, амбіції, уважність й турбота. Максим дарував квіти, водив у театри й ресторани, сипав компліментами. Після сірих офісних буднів і вечорів перед телевізором усе це здавалося казкою.
— Ти сильно втомлюєшся на роботі, — казав він, масажуючи їй плечі. — Коли мій бізнес піде вгору, ти зможеш або зовсім не працювати, або знайти щось легше. Я подбаю про тебе.
Саме таких слів Анна й чекала. Вона мріяла про чоловіка, поруч із яким почувалася б захищеною, який би взяв на себе відповідальність за їхнє спільне майбутнє.
Через місяць Максим переїхав до неї. Знімати житло у Києві дорого, а в Анни була своя квартира. Здавалося логічним — так вони й вирішили.
— Це тимчасово, — пояснював Максим. — Щойно отримаю перший прибуток, одразу купимо щось більше. Можливо, навіть будинок за містом.
Анна вірила й чекала. Максим справді займався своїми проєктами, зустрічався з потенційними партнерами, їздив на якісь перемовини. Щоправда, конкретних результатів усе не було. Але він переконував, що це через складнощі ведення бізнесу в Україні.
Через пів року спільного життя вони одружилися. Весілля було скромним — розписались у РАЦСі, а потім відсвяткували у ресторані з кількома Анниними друзями. Родичі Максима, за його словами, жили далеко й не змогли приїхати. Анну це не засмутило — вона мріяла не про гучну церемонію, а про тихе сімейне щастя.
— Тепер ти моя дружина, — сказав Максим, обіймаючи її у перший вечір як законну дружину. — Ми збудуємо прекрасне життя.
Проте час минав, а плани залишалися лише словами. Проєкти застрягали на стадії перемовин, інвестори відмовлялись вкладати кошти, партнери зникали. Анна й далі працювала і фактично утримувала їх обох. Максим іноді підробляв фрилансом, але ті заробітки були нестабільні й мізерні. А потім почалося найнеприємніше.
— Аню, а можна я запрошу на вихідні свого двоюрідного брата з дружиною? — якось увечері запитав Максим. — Вони приїхали до Києва, хочуть трохи подивитися місто.
Анна не змогла відмовити. Зрештою, це ж родина її чоловіка, а квартира тепер їхня спільна.
Брат Костянтин із дружиною Ларисою приїхали у п’ятницю ввечері й одразу ж зайняли весь вільний простір. Вони притягли величезні сумки, розклали речі по всій квартирі, а на кухні влаштували справжній бенкет.
— Аннусю, а де у вас сковорідки? — запитала Лариса, риючись у кухонних шафках. — Я хочу котлеток насмажити.
Анна показала, що де лежить, і почала допомагати готувати. Максим тим часом жваво спілкувався з братом у кімнаті — щось там обговорювали, сміялися.
Увесь вечір п’ятниці й усю суботу Анна готувала, прибирала, прала. Гості поводилися, як у себе вдома: залишали брудний посуд, розкидали речі, не прибирали за собою. На кухні постійно щось варилося, у ванній сушилися речі, а в кімнаті без упину йшли розмови про родичів, яких Анна навіть не знала.
— Максимчику, а пам’ятаєш, як тітка Валя на весіллі у Сергійка… — починала Лариса чергову історію.
Анна почувалася зайвою у власній квартирі. Ніхто не запропонував їй допомоги, ніхто не запитав, чи вона не втомилася. Максим був цілковито занурений у спілкування з ріднею й, здавалося, зовсім не помічав, як його дружина розривається між хатніми справами й спробами бути гостинною господинею.
У неділю, коли гості нарешті поїхали, Анна побачила квартиру в занедбаному стані, скрізь був безлад. Мовчки вона взялася за прибирання: мила, прала, складала речі.
— Чудові вийшли вихідні, — задоволено сказав Максим, вмощуючись на дивані з телефоном у руках. — Я так давно не бачився з Костею!
— Максиме, — обережно мовила Анна, складаючи брудний посуд, — може, наступного разу ти теж допоможеш з прибиранням і готуванням? Бо я дуже втомилась.
— Авжеж, звісно, — розсіяно відповів він, не відриваючи очей від екрана. — Наступного разу обов’язково.
Та коли за місяць приїхала тітка з племінником, усе повторилося. Анна знову крутилась, як білка в колесі, готуючи, прибираючи, обслуговуючи гостей. А Максим знову сидів із ріднею, весело балакаючи. І після їхнього від’їзду квартира знову перетворилася на суцільне звалище.
— Максиме, — цього разу Анна заговорила більш рішуче, — я дуже втомлююся на роботі, а потім ще маю займатись хатою і твоїми гостями. Можеш хоча б попросити своїх родичів прибирати за собою?
— Та ти що, вони ж гості! — здивувався Максим. — Та й приїжджають так рідко. Тобі що, шкода?
Слово «шкода» вразило Анну. Їй не було шкода — вона просто втомилась. До знемоги. Втомилась від того, що працює повний день, а потім, повертаючись додому, знову береться до роботи. Втомилась від того, що чоловік, який обіцяв турботу, сам потребує опіки.
Кілька місяців ніхто з родичів не з’являвся — і Анна з полегшенням зітхнула. Вона щиро сподівалась, що більше не доведеться знову перетворюватись на безоплатну прислугу для чужих їй людей. Але одного лютневого вечора Максим з порога повідомив:
— Аню, наступними вихідними до нас приїдуть мої батьки і сестра з чоловіком. Вони давно хотіли побачити Київ, а тут зручний випадок випав.
Анна зрозуміла — цього вона не витримає. Батьки й сестра з чоловіком — це чотири людини. Разом із ними — шість. У однокімнатній квартирі. На всі вихідні.
— А де вони будуть спати? — тихо спитала вона.
— Ну, батьки — на нашому ліжку, ми — на дивані, а Люда з Сергієм — на підлозі в спальниках. Нічого страшного, якось буде.
Анна сіла на стілець, бо ноги раптом ослабли.
— Максиме, я не можу. Я більше не можу готувати й прибирати для твоїх родичів.
— Ти що таке говориш? — обурився Максим. — Це ж мої батьки! Вони спеціально їдуть, щоб із тобою познайомитись!
— Вони їдуть відпочивати за мій рахунок! — обурилася Анна. — А я маю їх обслуговувати, мов служниця!
— Не перебільшуй, — махнув рукою Максим. — Ну подумай, всього лиш кілька днів приготувати. Інші дружини ще й радіють, коли до них приїжджають родичі чоловіка.
— Інші дружини?! — Анна різко підвелась. — А ці «інші дружини» працюють зранку до ночі? А їхні чоловіки їм допомагають? А родичі хоч дякують?
— Аню, ти поводишся, як егоїстка, — холодно кинув Максим. — Я вже все організував, квитки куплені.
І тут Анну немов прорвало. Всі образи, вся втома, розчарування, які вона накопичувала півтора року, вилилися одним потужним потоком:
— Я вийшла за тебе заміж не для того, щоб бути прислугою для твоїх родичів! Уже покликав їх? Тоді шукай іншу квартиру й іншу жінку, яка на це погодиться!
Максим побілів — він не чекав такої реакції. Він звик, що Анна стримана, ніколи не кричить.
— Що ти собі дозволяєш? — обурився чоловік. — Яка ще прислуга? Ти ж моя дружина!
— Дружина?! — гірко засміялась Анна. — А ти пам’ятаєш, що обіцяв перед весіллям? Обіцяв піклуватися про мене, казав, що я не буду втомлюватися, що ми будемо щасливі! А що в результаті? Я тебе утримую, прибираю, готую для твоїх родичів, а ти навіть “дякую” не скажеш!
— Аню, заспокойся, — Максим спробував обійняти її, але вона відсторонилася.
— Не чіпай мене! Я вже півтора року чекаю, коли ти нарешті почнеш заробляти й виконаєш свої обіцянки. Півтора року ти живеш у моїй квартирі майже за мій рахунок! І замість вдячності ти приводиш сюди своїх родичів, які поводяться як пани!
— Це моя сім’я! — намагався виправдатися чоловік.
— Твоя сім’я навіть тарілку за собою не миє! Вони вважають, що я зобов’язана їм служити тільки тому, що живу з тобою! А ти це дозволяєш!
— Я ж нікого не змушую, — почав виправдовуватись Максим. — Якщо тобі не подобається…
— Саме так! Мені не подобається! — Анна рішуче відкрила шафу й почала витягувати його речі. — Забирай свої речі й їдь до своїх батьків. Спілкуйся з ними де хочеш, але не у моїй квартирі!
— Ти не можеш мене вигнати! Я ж твій чоловік!
— Поки ще чоловік, — відказала Анна. — Я завтра ж подаю на розлучення. Набридло бути заміжньою за чоловіком, який навіть за собою не може прибрати!
Максим зрозумів: Анна налаштована серйозно. Він намагався вмовити її, обіцяв, що наступного разу все буде інакше, що він поговорить з родичами. Але було вже надто пізно.
— Ти вже сто разів це обіцяв, — втомлено відповіла Анна. — Я більше не вірю твоїм словам. Ти мене обманув із самого початку. Ти не хотів піклуватися про мене — ти хотів, щоб я піклувалась про тебе.
— Але ж я тебе кохаю! — вигукнув у відчаї Максим.
— Ти любиш зручність, а не мене, — похитала головою Анна. — Безплатне житло, готову їжу, чисту квартиру і готель для своїх родичів — от що ти любиш. Це не кохання.
Того ж вечора Максим зібрав речі й пішов. Анна зателефонувала його батькам і спокійно пояснила, що вони розлучились. Потім замкнула двері на всі замки й ланцюжок — і вперше за півтора року відчула справжнє полегшення.
Наступного дня вона подала документи на розлучення. Максим дзвонив, просив зустрітись, обіцяв змінитись. Але Анна більше не хотіла слухати обіцянок. Вона зрозуміла: краще бути самій, ніж відчувати себе служницею у власному домі.
Через два місяці розлучення було оформлене. Анна знову жила сама у своїй квартирі, працювала, зустрічалась із подругами. Іноді їй було самотньо, але це була чесна самотність — вона більше не обманювала себе, думаючи, що поряд з нею чоловік, який про неї піклується.
А Максим, як розповіли спільні знайомі, за місяць після розлучення одружився з іншою дівчиною. У тієї теж була власна квартира. Анна тільки похитала головою, уявивши, що чекає цю нову дружину, коли до них знову завітає численна рідня.
Анна більше не шкодувала про розлучення. Навпаки — була вдячна собі за те, що знайшла в собі сили сказати: «Досить» — і не стала терпіти неповагу до себе.
