«Я виходжу заміж», – повідомлення від коханої прийшло в найневдаліший момент. Утомлений після переговорів Андрій саме йшов на посадку в літак.
Він одразу набрав її – слухавка відповіла довгими гудками. Потім ще раз. Тиша. Уже в салоні написав: «Вилітаю додому. Буду десь о сьомій ранку. Побачимось». У польоті Андрій планував поспати: поїздка видалася складною і нервовою. Ще й тому, що перед від’їздом вони сильно посварилися.
Спокійна і, здавалося, задоволена стосунками, Лєна раптом захотіла визначеності й почала вимагати відповідей на одвічні жіночі питання «Хто я для тебе? Навіщо ми разом? Хто ми одне для одного? Що буде далі?»
Андрій не хотів цю тему обговорювати. Боявся. Він уже був одружений. Шлюб розпався через його робочий графік, зовсім непридатний для сімейного життя. Дружина не витримала нескінченних відряджень, їй бракувало уваги, а ще хотілося дитини, до якої Андрій не був готовий.
Лєна – інша справа. Вона сама дуже захоплена роботою і начебто здатна прийняти той факт, що чоловік ставить на перше місце кар’єру. Однак сумніви брали гору: офіційний шлюб з його списком зобов’язань здавався йому крахом стосунків.
Він так довго замислився, коли Лєна завела розмову про спільне майбутнє, що дівчина не витримала й пішла прямо посеред вечері. А тепер ось надіслала сакраментальне «Я виходжу заміж». Чотири дні минуло! Шантаж? А може, не пусте питання – вибір їй потрібно зробити?
Години в польоті тяглися нескінченно.
На дзвінки Лєна не відповідала, повідомлення не прочитала. «Заблокувала? – розмірковував Андрій. – Це на неї зовсім не схоже». Намагаючись вгамувати тривогу, він став згадувати їхні останні зустрічі. Начебто все йшло прекрасно. Ніщо не віщувало проблем… або він не бачив сигналів?
Хіба що це: вирвати в роботи час для кохання їм вдавалося нечасто. Лєна сиділа за комп’ютером допізна, брала додаткові проєкти, він мотався по філіях. Тим солодшими були ці рідкісні вечори й ночі.
І раптом Андрія осяяло. Він жодного разу не казав Лєні, що любить її. Жодного разу!
Чому? Не трапилося слушної нагоди, або слів потрібних не зміг дібрати… хоча, якщо бути чесним, Андрій не вмів говорити про кохання. І терпіти не міг усякі понти у вигляді надувних сердечок, букетів розміром з відро, свічок, засипаних пелюстками троянд, та іншого романтичного марення, яке дівчатам показували в кіно.
Що ж, подобається – не подобається, а такий косяк точно треба виправити. Він же любить Лєну. І навіть хотів би жити разом, тільки штампа в паспорті боїться. А вона цього не знає! «Прилечу – одразу до неї, – вирішив Андрій. – Зізнаюся. Може, передумає заміж виходити?» І він провалився в сон.
Лєна сиділа на балконі з чашкою кави й милувалася заходом сонця. Сьогодні вона пішла з роботи вчасно – вольовим рішенням закрила документи. Точно, як рівно рік тому.
Того дня до неї підійшов начальник відділу й запитав:
– Невже в такої молодої привабливої особи немає в п’ятницю інших турбот, крім роботи? Вам нема з ким провести цей чудовий вечір?
Вона озирнулася й зрозуміла, що вкотре сидить в офісі в гордій самотності: всі вже побігли додому.
Лєна усміхнулася шефові:
– Захопилася! Не помітила, як час пролетів.
Закрила документи і, поки збиралася, вирішила піти в найближчий парк. Одна. Так, начальник не помилився: останніми місяцями Лєні нема з ким провести час. Саме тому вона й засиджувалася на улюбленій роботі.
Дівчина підійшла до дзеркала:
– Чи можу я прогулятися без компанії? – запитала вона у свого відображення. – Чому б і ні. Життя без коханого й справді перетворює мене на трудоголіка, так можна остаточно звикнути до самотності.
Із хлопцем Лєна розлучилася кілька місяців тому, а подруги одна за одною стали молодими мамами й передбачувано випали зі спілкування. Інтереси інші, вільного часу немає.
Теплий серпневий вечір сприяв прогулянкам. Лєна купила морозиво й попрямувала до парку.
Ледь присіла на лавку, як зателефонував телефон. Номер був незнайомий:
– Олено Максимівно? – пролунав чоловічий голос.
– Так, а хто питає?
– Ви розміщували резюме на сайті вакансій?
Лєна вже встигла забути про це. З пів року тому вона шукала нову роботу, пройшла кілька співбесід. Зрештою знайшла відповідну вакансію досить швидко, а от резюме видалити забула.
– Вибачте, я вже знайшла роботу, і вона мене цілком влаштовує, – відповіла Лєна. – Хіба тільки ви не хочете запропонувати мені шестизначну зарплату…
– Якщо чесно, у мене до вас інша пропозиція. Я б хотів із вами зустрітися.
– Я ж вам сказала, що питання з працевлаштуванням вирішене, – Лєна захвилювалася й хотіла вже відключитися.
Чоловік встиг випалити:
– Ні, ні, ви не зрозуміли. Я хочу запросити вас на побачення.
– Ви серйозно? – розсміялася вона. – Невже думаєте, що таке запрошення може спрацювати?
– Ну, спроба не катування. Зрештою, все буває вперше, – рівним голосом відповів чоловік. – До речі, у вас дуже приємний голос і заразливий сміх. То як? Складете мені компанію сьогодні ввечері? Погода гарна.
Лєна хотіла відмовитися, але раптом згадала свій діалог біля дзеркала. «На ловця і звір біжить» – подумала вона й відповіла задачкою:
– Гаразд, я якраз сиджу на лавці в ботанічному саду.
– Чудово, буду максимум хвилин за 20. До речі, мене звати Андрій.
Лєна так сильно здивувалася, що не встигла запитати, як вона впізнає свого несподіваного кавалера. Потім згадала, що в резюме є фото.
Андрій з’явився перед лавкою швидше, ніж Лєна очікувала. В одній руці була троянда, у другій – морозиво.
Зовні – нічого особливого. Навряд чи вона звернула б на нього увагу за звичайних обставин. Середній зріст, не атлет і не красень. На засмаглому обличчі, щоправда, вирізнялися виразні очі. Ну й оксамитовий голос, який і втримав Лєну в розмові.
– Оригінальний метод знайомства, нічого не скажеш, – сказала дівчина, приймаючи троянду. – І хто ж тебе надоумив?
Андрій витримав коротку паузу, хитро примруживши очі:
– Не повіриш, – услід за Лєною він перейшов на «ти». – Приятелька з відділу кадрів надоумила. Розговорилися якось, що нема де й коли знайомитися людині за 30. Вона й порадила сайти вакансій подивитися. Там і фото є, і взагалі люди в резюме брешуть набагато менше, ніж в анкеті на якомусь сайті знайомств. Та й інформація вичерпна: освіта, навички, кар’єрні амбіції.
– Логічно, – погодилася Лєна. – Хоча все одно виглядає дивно.
– Так, я розумію. І дуже радий, що мені пощастило і ти не кинула слухавку. З іншого боку, а де знайомитися, якщо багато часу віддаєш роботі?
Тут дівчина знову погодилася:
– Так, мені теж ніколи знайомитися. Клуби й вечірки не люблю, а шукати когось відповідного в інтернеті навіть не намагалася – на це треба купу часу витратити.
Бесіда потекла легко й невимушено, у Лєни з Андрієм виявилося багато спільних інтересів. Він провів її додому, і вони домовилися сходити разом у кіно… Так усе й почалося.
Досить швидко зустрічі стали регулярними. Андрій, повертаючись із відряджень, поспішав до Лєни, а та намагалася в ці дні приготувати щось смачненьке й обрати хороший фільм.
Ні з’їжджатися, ні заводити сім’ю вони не поспішали.
В обох за плечима було по невдалому шлюбу. Лєна встигла сходити заміж у 19 років за людину старшу за себе й утекла від неї з твердим бажанням стати затребуваним фахівцем. Чим і займалася наступні десять років свого життя.
Зручні й необтяжливі стосунки без спільного побуту подобалися обом. Але поступово між Лєною й Андрієм виникло напруження. Наче щось треба було вирішувати. «Хто я для тебе» – спитала кохана. А він, окаянний, не знайшов потрібних слів.
З аеропорту Андрій одразу поїхав до Лєни. Утомлений, пом’ятий, але – щасливий.
Був ранній ранок. Він міг відчинити своїм ключем, але в цій ситуації йому здалося доречним подзвонити у двері.
Лєна відчинила одразу. Ледь побачивши її, Андрій заторохтів:
– Я дуже люблю тебе і повинен був постійно тобі це говорити. Я обіцяю змінити роботу, кину роз’їзди, щоб бути вдома.
– Навіщо? – здивувалася Лєна. – Мені подобаються твої амбіції.
– Ти виходиш заміж? – безпорадно запитав Андрій. – За кого?
– За тебе, дурнику, – Лєна кинулася йому на шию. – Сам би ти ще три роки розгойдувався.
