Вона стояла посеред кухні, тримаючи в руках чашку з недопитою кавою, яка вже охолола. Її очі блищали від гніву, а голос тремтів від емоцій.
Андрій, її чоловік, сидів за столом, похиливши голову, і мовчав. Атмосфера в кімнаті була напруженою, як перед грозою. За вікном вечоріло, і осінній дощ стукав по шибках, ніби підкреслюючи драму, що розгорталася в їхньому маленькому квартирі в центрі Києва.
Андрій зітхнув і підвів погляд. Його обличчя було втомленим, зморшки навколо очей здавалися глибшими, ніж зазвичай.
— Вероніко, ти не розумієш. Це не про гроші чи щось матеріальне. Це про… про минуле. Мої батьки вважають, що ти винна в тому, що сталося з нашою сім’єю. Вони думають, що через тебе все пішло шкереберть.
Вероніка поставила чашку на стіл з такою силою, що кава вихлюпнулася на скатертину.
— Через мене? Ану, поясни, любий! Що я такого зробила? Я жила своїм життям, працювала, любила тебе. А твої батьки з першого дня дивилися на мене скоса, ніби я якась злодійка. Пам’ятаєш, як твоя мати на весіллі шепотіла: “Вона не наша, не з нашого кола”? А тепер я ще й винна?
Андрій потер скроні. Він знав, що ця розмова неминуча. Все почалося два тижні тому, коли його батьки, Петро та Марія, приїхали з села до Києва. Вони рідко відвідували сина, але цього разу приїзд був не просто візитом. Вони принесли з собою старі фотографії, листи і якусь таємницю, яка отруювала повітря.
— Давай сядемо і поговоримо спокійно, — запропонував Андрій. — Це стосується моєї бабусі. Пам’ятаєш, я розповідав про неї? Вона померла п’ять років тому, і залишила спадщину. Але не тільки гроші — там була земля в селі, стара хата і… дещо інше.
Вероніка сіла навпроти, схрестивши руки.
— І що з того? Я ніколи не претендувала на вашу спадщину. Ми з тобою живемо своїм життям, маємо роботу, дитину. Навіщо мені ваша земля?
— Батьки кажуть, що ти… вплинула на мене, щоб я відмовився від частини спадщини. Вони думають, що ти хотіла, аби я порвав з селом, з родиною. А тепер, коли хата згоріла, вони звинувачують тебе в усьому.
Вероніка розсміялася, але сміх був гірким.
— Згоріла? Коли це сталося? Ти нічого не казав!
— Минулого місяця. Підпал, кажуть. Поліція розслідує, але батьки впевнені, що це не випадково. Вони думають, що хтось хотів знищити докази.
— Докази чого? — Вероніка нахилилася вперед. — Андрію, ти щось приховуєш. Розкажи все з початку.
Андрій зітхнув глибоко і почав розповідь. Це була історія, яку він тримав у собі роками, боячись, що вона зруйнує їхнє щасливе життя.
— Все почалося п’ятнадцять років тому, коли я ще був студентом у Києві. Я приїхав з маленького села на Полтавщині, де мої батьки тримали господарство. Бабуся, Ганна, була місцевою легендою — жінка з сильним характером. Вона володіла старою хатою, де, за чутками, ховала сімейні таємниці.
— Бабуся розповідала, що, мій прадід, ховав у хаті тайник з документами, золотом. Бабуся вірила, що скарб досі там.
Вероніка слухала, широко розплющивши очі.
— Скарб? Ти жартуєш? Це ж як у кіно!
— Не жартую. Батьки завжди хотіли, щоб я повернувся в село і розкопав усе. Але я зустрів тебе, закохався, і ми вирішили жити в місті.
Коли бабусі не стало, вона залишила хату мені, але з умовою: “Знайди правду”. Я не поїхав, бо ти чекала на нашу донькою, і ми будували життя тут.
— І тепер вони думають, що я тебе утримала? — Вероніка встала і почала ходити по кухні. — Це абсурд! Давай поїдемо туди і розберемося.
Андрій похитав головою.
— Не все так просто. Після пожежі батьки знайшли листа. У ньому хтось пише: “Вероніка знає правду. Вона винна в усьому”.
Вероніка завмерла.
— Який лист? Хто міг таке написати? Я навіть не знала про ваш скарб!
Тієї ночі вони не спали. Вероніка крутилася в ліжку, думаючи про свекрів. Петро був суворим чоловіком, колишнім військовим, а Марія — типова сільська господиня, яка завжди дивилася на невістку з підозрою.
“Міська дівка”, — так вона її називала за очі.
Наступного ранку Вероніка вирішила діяти. Вона подзвонила подрузі Оксані, яка працювала журналісткою.
— Оксанко, привіт. Слухай, у мене проблема. Мої свекри звинувачують мене в чомусь дивному. Щось про спадщину, пожежу і скарб. Можеш допомогти розкопати інформацію?
Оксана засміялася в трубку.
— Звучить як детектив! Добре, розкажи деталі. Я пошукаю в архівах, може, знайду щось про твою бабусю Ганну.
Поки Оксана шукала, Вероніка переконала Андрія поїхати в село. Вони взяли доньку Аню, семирічну дівчинку з допитливими очима, і вирушили в дорогу.
Дорога була довгою, чотири години на машині, повз поля і лісосмуги. Аня гралася на задньому сидінні, співаючи пісеньки.
— Мамо, а чому дідусь і бабуся сердиті на тебе? — запитала вона раптом.
Вероніка усміхнулася, намагаючись не показати тривоги.
— Вони не сердиті, сонечко. Просто дорослі справи. Ми поїдемо, пограємося з курчатами, і все буде добре.
Андрій стиснув кермо.
— Вероніко, може, не варто брати Аню? Якщо там небезпечно…
— Ні, поїдемо разом. Я не боюся твоїх батьків. І якщо хтось мене звинувачує, я хочу дивитися їм в очі.
Коли вони приїхали, село зустріло їх тишею. Стара хата свекрів стояла на краю, оточена садом. Петро вийшов на ганок, хмурий.
— Приїхали? — буркнув він. — Маріє, гості!
Марія вийшла, витираючи руки об фартух. Її погляд на Вероніку був холодним.
— Заходьте. Обід готовий.
Всередині хати пахло борщем і свіжим хлібом. Вони сіли за стіл, але атмосфера була напруженою. Аня побігла гратися з кошеням, а дорослі мовчали.
Нарешті Вероніка не витримала.
— Петре Івановичу, Маріє Петрівно, Андрій розповів про лист. Чому ви думаєте, що я винна? Я навіть не знала про пожежу!
Петро відкашлявся.
— А хто ж іще? Ти завжди хотіла, щоб Андрій забув про село. А тепер хата згоріла, і скарб зник. Лист знайшли в попелі, адресований нам.
Марія додала:
— Там написано: “Вероніка знає. Вона винна в пожежі”. Хто міг таке знати, крім тебе?
Вероніка відчула, як кров прилила до обличчя.
— Це брехня! Я не писала ніяких листів! Покажіть його!
Петро витяг з кишені зім’ятий папір і простягнув їй. Вероніка прочитала: слова були надруковані на принтері, без підпису.
— Це може бути хто завгодно! Чому одразу я?
— Бо ти єдина, хто виграє від цього, — відповів Петро. — Андрій не поїде сюди, ти матимеш його тільки для себе.
Андрій втрутився:
— Тату, мамо, це безглуздо. Вероніка не така. Давайте разом розберемося.
Тієї ночі вони залишилися в хаті. Вероніка не спала, думаючи про лист. Хто міг його написати? Може, сусіди? Або хтось із родини?
Наступного дня вони пішли до згорілої хати бабусі. Це була руїна — чорні стіни, провалений дах. Поліцейський, молодий хлопець на ім’я Сергій, зустрів їх.
— Добрий день. Ви родичі? Розслідування триває, але виглядає на підпал. Знайшли сліди бензину.
Вероніка запитала:
— А чи були свідки? Хтось бачив підозрілих?
Сергій похитав головою.
— Ні. Але ми знайшли ще один лист. Подібний до того, що у вас.
Він показав: “Правда в тайнику. Вероніка заплатить”.
Вероніка відчула холод по спині.
— Це хтось мене підставляє! Андрію, ми мусимо знайти тайник.
Вони почали шукати. Петро показав, де був підвал. Разом вони розгрібали завали, кашляючи від пилу.
— Тут, під дошками, — сказав Петро. — Бабуся казала, що тайник під підлогою.
Після годин роботи вони знайшли люк. Всередині — стара скриня. В ній не було золота, тільки документи: старі фото, листи з війни, і… щоденник.
Вероніка відкрила його.
— Це щоденник Ганни. Послухайте: “Мій син Петро не знає, але в нього є сестра. Я віддала її на усиновлення під час голоду. Її звуть Ольга, вона живе в Києві”.
Петро зблід.
— Сестра? Мама ніколи не казала!
Марія обійняла його.
— О Боже… То це правда?
Андрій прочитав далі.
— “Ольга має доньку Вероніку. Вона моя онука. Я хочу, щоб вона дізналася правду, але боюся”.
Вероніка відсахнулася.
— Я… я її онука? Це неможливо!
Але все склалося. Її мати Ольга завжди була загадковою, рідко говорила про минуле. Вероніка подзвонила їй.
— Мамо, це правда? Ти донька Ганни?
Ольга заплакала в трубку.
— Так, доню. Я не хотіла, щоб ти знала. Ганна віддала мене, бо не могла прогодувати. Я виросла в дитбудинку, потім знайшла її, але вона просила мовчати.
— Але чому? — запитала Вероніка.
— Бо Петро не знав. Вона боялася, що він відвернеться.
Тепер все стало ясно. Хтось знав правду і хотів знищити докази, звинувачуючи Вероніку.
— Хто міг підпалити? — запитав Андрій.
Оксана подзвонила в той момент.
— Вероніко, я знайшла. У архівах є записи про Ганну. І ще: твоя сусідка в селі, тітка Люба, мала конфлікт з бабусею. Вона претендувала на землю.
Вони пішли до тітки Люби. Вона жила поруч, стара жінка з хитрими очима.
— Що вам? — буркнула вона.
Вероніка прямо запитала:
— Ви підпалили хату? Ви писали листи?
Люба засміялася.
— Аякже! Я знала про таємницю. Ганна мені розповідала. Хотіла, щоб земля дісталася мені, а не міським. А ти, Вероніко, як онука, мала право на все. Тож я вирішила… налякати.
Петро гнівно ступив вперед.
— Ти? Моя сусідка?
— Так, — визнала Люба. — Але я не хотіла шкоди. Тільки налякати, щоб ви поїхали.
Поліція арештувала Любу. Тайник врятувався, і правда вийшла назовні.
Вероніка обійняла Петра.
— Тепер я ваша племінниця? Чи що?
Петро усміхнувся вперше.
— Ні, ти моя племінниця. І нічого ти не винна. Вибач, доню.
Марія заплакала.
— Ми помилялися. Ласкаво просимо в родину по-справжньому.
Вони повернулися до Києва, але тепер з новою родиною. Аня гралася з новими “дядьком і тіткою”, а Вероніка з Андрієм сиділи на кухні.
— Ну що, винна я? — пожартувала вона.
Андрій поцілував її.
— Ні. Ти — найкраще, що сталося з нашою сім’єю.
Історія тривала далі. Вероніка почала досліджувати сімейну історію, пишучи книгу. Петро і Марія приїжджали частіше, ділячись спогадами. Ольга примирилася з братом Петром, і вони святкували разом свята.
Одного разу, на Різдво, всі зібралися в селі. Сніг падав, а в хаті горіло вогнище.
— Розкажи про бабусю, — попросила Аня.
Петро почав:
— Вона була сильною жінкою…
Вероніка слухала, відчуваючи тепло родини. Вона не була винна — вона була частиною чогось більшого.
Юлія Хмара
