Я вже втретє за день гучно кинула телефон на стіл, роздратування кипіло всередині. Знову це “Як там твоя сестра?”. У мене немає інших проблем, як постійно обговорювати Таню. Я ж не маленька, щоб не розібратися з власними стосунками.
Пройшлася по кухні туди-сюди, намагаючись заспокоїтись. Але ці розмови з мамою все більше зачіпали мене. Її постійні спроби звести нас з Танею разом, зробити нас “нерозлучними”, як вона колись із тіткою Вірою, доводили мене до гніву. Моя нога зачепила стілець і він з грюкотом зсунувся в бік, але це не дало мені полегшення.
Через годину на порозі моєї квартири стояла мати. Я намагалась стримати невдоволення, але не могла. Ми мовчки попили чай, адже вона відчула, що мене краще зараз не чіпати. Потім дала мені час заспокоїтись.
— Мамо, ти зовсім не розумієш! — я нарешті вирішила поговорити з нею відверто, підійшовши до дивана, де вона сиділа, склавши руки на колінах. Її очі були наповнені тривогою.
— Що сталося, Іринко? — тихо запитала вона, помічаючи мій стан. Її спокій і м’який голос ще більше підсилювали мою роздратованість. Вона завжди така спокійна, розсудлива, але ніколи не намагалася почути те, що я їй хочу сказати.
— Ох, мамусю, — я закрила очі й сіла навпроти неї. — Ти ж знаєш, що ми з Танею зовсім не такі, як ви з тіткою Вірою.
Мама кивнула, але я бачила в її очах сумнів. Вона просто не могла цього зрозуміти. В її світі все було простіше — рідні повинні бути нерозлучними, підтримувати одна одну. Для неї це було непорушним законом життя і вона ніяк не могла прийняти, що у нас із Танею може бути інакше.
— Та ні, не треба нас мирити, — я зробила глибокий вдих, намагаючись знайти правильні слова. — Благаю, не роби з цього проблему. Ми не сваримося, просто… ми різні.
— Іринко, — мама дивилася на мене з тією ж лагідною тривогою, що завжди розривала моє серце. — Я просто хочу, щоб ви були близькі. Щоб підтримували одна одну, як ми з Вірою завжди.
Її слова потрапили прямо у найболючішу точку. Я відчула, як всередині мене щось зламалося. Чому вона постійно намагається порівняти нас? Це ж несправедливо! Ми інші, ми з Танею дорослі жінки, кожна зі своїм життям, своїми проблемами й турботами.
— Мамо, це неможливо! — вигукнула я різкіше, ніж мала б. Мені здалося, що вона навіть трохи здригнулася від моїх слів, але я вже не могла зупинитися. — Ми з Танею маємо чудові стосунки, просто… ми не будемо такими близькими, як ти хочеш! У мене з колєжанкою Олею набагато ближчі стосунки, ніж з сестрою. І це нормально!
Я зупинилася на мить, побачивши, як мама повільно опустила очі. Її плечі осіли й здавалося, що мої слова ранили її сильніше, ніж я очікувала. Вона мовчала, погладжуючи свою хусточку пальцями, ніби намагаючись знайти у ній відповідь на те, чого не могла зрозуміти.
Я підійшла ближче й сіла поруч, обережно взявши її за руку. Відчувала, як моє серце б’ється швидше.
— Мамо, будь ласка, прийми це, — тихо промовила я, дивлячись на неї. — Ми з Танею різні й це нормально. У кожної з нас своє життя, свої інтереси. Ми дорослі, самі розберемося, як нам жити.
Мама мовчала, не піднімаючи на мене погляду. Я відчувала, як між нами утворилася прірва — невидима, але така відчутна. І що більше я намагалася пояснити, то глибшою вона ставала.
Я спробувала посміхнутися, але це вийшло дуже натягнуто. У душі я знала, що ми з сестрою навряд чи станемо такими близькими, як мама мріє. Між нами завжди будуть ці різні світи, різні бажання, різне життя. У неї статків більше й вона може дозволити собі двічі на рік їздити за кордон, нові сукні та вечірки. А ми з чоловіком живемо від його зарплати до зарплати, тільки мої дитячі гроші добре виручають.
Підіймати двох дітей-близнюків — це зовсім не так весело, як здається. Я навіть не пам’ятаю, коли купувала собі якусь нову річ. І так в усьому. Для мене діти на першому місці, а для моєї сестри — її молодість. Що може бути у нас спільного? Як вона мене підтримала, коли діти хворіли? Ніяк.
Мати, здавалося, цього не зрозуміла. Але що я можу зробити?
