Я ніколи не думала, що можу дійти до такого стану. Раніше мене вважали спокійною, врівноваженою людиною, яка не конфліктує й не бере все близько до серця. Та останнім часом щось у мені змінилося. Наче хтось натиснув невидиму кнопку і моє життя почало давати збій. Можливо, це все накопичилося з втомою, стресами й тим, що я просто забула, як почути саму себе.
Я вже п’ять років у шлюбі з Олегом. Спочатку у нашому житті все було чудово. Мені подобалося його мовчазне, навіть трохи холодне ставлення, бо ми обоє мали свої інтереси, розмовляли про важливе й ніколи не розводили драми на порожньому місці.
Але після народження доньки, коли вся увага переключилася на дитину, стало очевидно, що я залишилася наодинці з цим новим світом. Жодної допомоги ні від нього, ні від родичів, хоч і живемо ми не так вже й далеко від них.
— Не хочу тебе просити, сама справлюся, — сказала я йому одного разу, коли він запитав, чому я така сумна.
— Тобі ж подобалося жити за містом, ти сама хотіла тиші, — відповів він, розливаючи чай. І знову ця холодність у його голосі, від якої мороз по шкірі.
Але чи дійсно я цього хотіла? Переїзд у село здавався хорошою ідеєю, але тепер це стало моєю пасткою. Немає спілкування, немає підтримки, немає життя. Я записалася на курси, аби хоч трохи вирватися з рутини. Навчилася нової справи, почала працювати.
Одного разу стався конфлікт з клієнтом. Він написав мені невелике зауваження, але мене це розлютило до сліз. Я взяла телефон і в емоціях написала йому довге повідомлення, а в кінці додала: “Ви довели мене до сліз!” – зізналася я і тільки після цього усвідомила, що накоїла.
Клієнт, звісно ж, відповів: “Дарино, у вас, мабуть, проблеми з самооцінкою.” І ці його слова подіяли на мене ще більше, ніж будь-яке зауваження. Мені було настільки соромно за себе, що я готова була провалитися крізь землю.
— Я ж такого раніше ніколи не робила, — сказала я подрузі Насті, коли ми зустрілися.
— Слухай, всі мають емоції. Навіть ти, залізна леді, — засміялася вона, намагаючись мене підбадьорити.
Але я відчувала, що це щось більше. Пів року тому стався такий самий нервовий зрив. І знову сльози, і знову сором за себе. Це почало лякати. Я стала боятися себе — боюся, що більше не контролюю свої емоції. І водночас я як дитина, прошу про допомогу. Що це? Вигорання? Рутина? Чи, може, те, що від чоловіка я не отримую жодної підтримки?
— Мені не вистачає простого спілкування, уваги, — зізналася я Олегу якось увечері, коли донька вже заснула.
— У мене і так роботи повно, навіщо ти драматизуєш? — холодно відповів він.
Його життя залишилося таким, яким і було: робота, зустрічі з друзями, захоплення, ніби нічого не змінилося. А я? Мої дні перетворилися на незкінченний потік обов’язків та турбот. А коли з’явилася на світ наша Настя, я відчувала себе птахом у клітці. Навіть якщо ми десь і вибиралися, то завжди з дитиною на руках. Ні хвилини спокою, ні простору для себе. Постійно відчувала себе так, ніби мене затиснуло у вузькій кімнаті без виходу.
Вирішила я покінчити з домашнім підробітком й повернулася на роботу після двох років декрету. І, здавалося б, це повинно було дати мені новий поштовх. Але навіть на роботі я не відчуваю себе потрібною. У нас є маленька кухня з чайником і мікрохвильовкою. Якось наш шеф-редактор вирішив зробити собі чаю.
— Дарино, будеш чай? — запитав він.
— Так, — відповіла я машинально, ще навіть не встигнувши усвідомити, що відбувається.
Він заварив мені чай, поставив чашку переді мною, і я… ледь не розплакалася. Це ж так дивно — чоловік просто зробив мені чай, а я відчула себе такою вдячною, що хотілося плакати. Така проста річ, а я вже забула, що це таке — турбота. І ось я зрозуміла: все це через відсутність підтримки, через тягар відповідальності за сім’ю й дитину.
“Треба щось змінювати”, — вирішила я тоді і записалася на прийом до психолога.
