— Я їхала вісім годин у плацкарті, де пахло копченою куркою та нереалізованими надіями, мріючи лише про гарячу ванну та тишу. А натомість я знайшла у своїй вітальні ідилію, у яку не вписувався лише один елемент — я сама. І коли ця приваблива незнайомка запитала, чи не заважатиме вона мені, я ледь не відповіла, що вона заважає мені бути єдиною жінкою в цьому домі!
Олена стояла перед власними дверима, стискаючи ручку валізи так, наче це був останній рятувальний круг у бурхливому океані. Відрядження закінчилося на день раніше — клієнт підписав контракт без зайвих суперечок, і вона, щаслива та втомлена, вирішила зробити сюрприз чоловікові. Вона вже уявляла, як Андрій здивується, як вони замовлять суші й нарешті подивляться той серіал, на який ніколи не вистачало часу.
Вона тихо повернула ключ. Двері відчинилися без скрипу (Андрій змастив їх ще місяць тому, і зараз Олена вперше про це пошкодувала). З вітальні долинав нетиповий для їхньої квартири звук. Це не був футбол. Це не був гул комп’ютерної гри. А тихе, мелодійне мугикання.
Олена заглянула у вітальню. Картина, що постала перед її очима, була гідною кращих традицій латиноамериканських серіалів: Ії законний чоловік Андрій сидів на дивані. Поруч із ним, майже впритул, сиділа дівчина — років двадцяти, з розкішним волоссям і в… халаті Олени. На руках у дівчини було немовля, яке активно намагалося схопити Андрія за ніс.
— О, дивись, Ритко, дядя Андрій зараз зробить «козу», — весело промовив чоловік, не помічаючи заціпенілої постаті в дверях.
Олена відчула, як світ навколо неї почав набувати яскраво-червоного відтінку. Валіза з гуркотом впала на паркет.
— Андрію, — голос Олени був таким холодним, що квіти на підвіконні мали б миттєво замерзнути. — Я сподіваюся, ти зараз поясниш мені, чому в моєму халаті сидить ця прекрасна німфа, і звідки в нас взявся цей… маленький демографічний бонус?
Андрій підскочив, наче його вдарило струмом. Дівчина теж здригнулася, притискаючи немовля до себе. Хвилина мовчання затягнулася до розмірів геологічної епохи.
— Лєно? Ти ж мала бути завтра ввечері! — видав Андрій найбезглуздішу фразу, яку тільки може сказати чоловік у такій ситуації.
— Яка прикра помилка з мого боку! Порушила таку ідилію! — Олена пройшла в центр кімнати, скидаючи плащ. — Отже, я слухаю. Хто це? І чому воно пахне дитячою присипкою в моїй спальні?
Дівчина, яка досі мовчала, раптом підвелася. Вона виглядала не наляканою, а радше вкрай збентеженою.
— Ви, мабуть, Олена? Андрій багато про вас розповідав… Я — Маша. А це Ігорко. Вибачте, що я у вашому халаті, мій одяг у пранні, він… ну, Ігорко трохи не втримав обід.
— Андрію, — Олена проігнорувала дівчину, дивлячись прямо в очі чоловікові. — П’ять секунд. Або я телефоную своєму адвокату, або ти починаєш говорити.
— Лєн, заспокойся, це — Маша. Моя племінниця. Пам’ятаєш, я розповідав про сестру Катю? Не рідну, доньку мачухи мого батька? — Андрій почав тараторити так швидко, що Олена ледь встигала за змістом.
— Ту саму сестру, з якою ви не спілкувалися двадцять років, бо ваші батьки влаштували війну за спадок у Житомирі? Яку ти називав «тією стороною сили»? — Олена склала руки на грудях.
— Саме її! Маша — її донька. Вона знайшла мене через соцмережі тиждень тому. У неї… у неї складна ситуація, Лєн. Її виставили з орендованої квартири, грошей немає, а той «герой», від якого Ігорко, зник у невідомому напрямку, дізнавшись про аліменти. Їй нікуди було йти. Вона приїхала на вокзал, зателефонувала мені, і я… я не міг її залишити там.
Олена сіла в крісло, відчуваючи, як адреналін починає спадати, залишаючи після себе лише порожнечу і легке роздратування.
— І ти вирішив нічого мені не говорити? Три дні я була на зв’язку, ми зідзвонювалися щовечора! — Олена глянула на Машу. Дівчина стояла, опустивши очі. Вона справді була схожа на Андрія — такий самий розріз очей, така сама звичка прикушувати губу, коли хвилюється.
— Я не знав, як сказати! — вигукнув Андрій. — Ти ж знаєш історію наших родин. Мій батько прокляв їх до сьомого коліна через ту хату в селі. Ми десятиліттями вдавали, що нас не існує один для одного. Я боявся, що ти подумаєш… ну, що я тягну в дім чужих людей.
— Чужих? — Маша раптом підняла голову. — Андрію, якщо я заважаю, я можу піти прямо зараз. Мені справді незручно. Просто Ігорко захворів, у нього була температура, і Андрій сказав, що вдома йому буде краще, ніж у притулку для мам.
Олена зітхнула. Весь її праведний гнів розбився об цей факт — «температура». Вона була залізною бізнес-леді, але не була монстром.
— Так, стоп. Ніхто нікуди не йде на ніч глядячи. Машо, йдіть у спальню, укладіть малого. Андрію, на кухню. Зараз же.
На кухні запахло міцною кавою. Андрій сидів, схиливши голову, як нашкодивше цуценя.
— Ти розумієш, що це — не просто «племінниця»? Це — десятиліття сімейної ворожнечі, — тихо сказала Олена. — Твій батько, як дізнається, що вона тут, він же нас з тобою викреслить із заповіту швидше, ніж ти скажеш «родинні зв’язки».
— Нехай викреслює, — раптом твердо сказав Андрій. — Лєн, я подивився на неї на вокзалі — вона стояла з тією сумкою і малою дитиною, і в неї був такий самий погляд, як у мене, коли мене в дитинстві залишали в інтернаті на літо. Ми не винні в тому, що наші батьки — горді ідіоти, які не змогли поділити паркан. Маша ні в чому не винна. І Ігорко теж.
Олена дивилася на чоловіка і вперше за багато років бачила в ньому не просто партнера по іпотеці та побуту, а людину, здатну на вчинок, що суперечить логіці, але відповідає серцю.
— Добре, герою, — вона торкнулася його руки. — Але завтра ми складемо план. Маші треба робота, дитині — лікар, а нам — терпіння. І так, Андрію, більше ніяких халатів. Купи їй завтра нормальний домашній костюм.
Наступний місяць став для подружжя випробуванням, на яке вони не підписувалися. Квартира, що раніше була храмом тиші та порядку, перетворилася на філіал дитячого садка. Олена, яка завжди казала, що «не створена для материнства», виявила себе о другій годині ночі за заколисуванням Ігорка, поки Маша готувалася до онлайн-співбесіди.
Виявилося, що Маша — талановитий ілюстратор, але через депресію та злидні вона зовсім закинула малювання. Андрій допоміг їй зібрати старе портфоліо, а Олена, використовуючи свої зв’язки в маркетингу, знайшла їй перші замовлення.
Конфлікт пихи вибухнув, коли в гості неочікувано завітав батько Андрія, той самий «старий лев» Житомирського розливу.
— Це хто? — запитав він, вказуючи тростиною на Машу, яка саме виходила з кухні. Андрій набрав повітря в легені, готуючись до вибуху, але Олена випередила його.
— Це ваша онука, тату, — спокійно сказала вона. — І ваш правнук. І якщо ви хочете залишатися частиною нашої родини, вам доведеться визнати, що люди дорожчі за цегляні будинки в селі. Або ви п’єте з нами чай і знайомитеся з Ігорком, або двері там, де ви в них заходили.
Старий дивився на Олену, потім на Машу, потім на маленького Ігорка, який впевнено повз до його тростини. Його обличчя, закам’яніле в багаторічній образі, раптом здригнулося.
— На Катьку схожа, — буркнув він і повільно сів на стілець. — Наливай свій чай, невістко.
Через три місяці Маша зняла маленьку, але затишну квартиру неподалік. Вона вже мала постійну роботу і впевненість у завтрашньому дні. Подружжя знову залишилося вдвох.
Олена стояла у вітальні, де тепер панував звичний порядок. Але чогось не вистачало. Не вистачало розкиданих іграшок, дитячого сміху і навіть того роздратування, яке вона відчула в перший день.
— Знаєш, — сказала вона Андрію, коли вони сиділи на дивані. — Ми могли просто дати їй грошей і відправити в готель. Це було б простіше.
— Було б, — кивнув він. — Але тоді ми були б просто людьми з грошима. А тепер ми — родина.
Олена посміхнулася і притулилася до його плеча. Вони пройшли цю ситуацію не просто гідно — вони пройшли її, ставши кращими версіями самих себе. Без розлучень, без драм, але з великим усвідомленням того, що любов іноді вимагає від нас порушити всі правила «здорового глузду» заради чогось справжнього.
