Катерина стояла посеред кухні, тримаючи в руках стару валізу, яка супроводжувала її протягом усіх цих років.
Вона щойно повернулася з Італії, після п’ятнадцяти довгих років важкої праці.
Повітря в хаті було знайомим – запахом вареного борщу і свіжої випічки, але щось змінилося. Її діти, син Петро і дочка Марія, сиділи за столом, уникаючи її погляду.
“Я за ті євро горбатилася, хати вам поклала, щоб ви мені тепер так уповіли?” – вигукнула вона, голос тремтів від гніву.
Катерина аж не тямила себе від розчарування. Як могло статися, що її жертви обернулися такою зрадою?
Все почалося коли Катерині виповнилося сорок п’ять. Вона жила в маленькому селі на Тернопільщині, де життя було простим, але важким.
Чоловіка не стало, залишивши її саму з двома підлітками: Петром, якому було шістнадцять, і Марією, молодшою на два роки.
Ферма не приносила прибутку, ледве дозволяла звести кінці з кінцями.
“Мамо, я хочу вчитися в університеті в Києві,” – сказав якось Петро, дивлячись на неї великими очима.
“А я мрію про власну хату, не цю стару халупу,” – додала Марія, граючись з волоссям.
Катерина знала, що в Україні шансів мало. Сусідки розповідали про Італію – країну, де українські жінки знаходили роботу доглядальницями за старими.
“Там платять євро, Катю, справжні гроші! Надсилай додому, і діти твої на ноги стануть,” – переконувала її подруга Галина, яка вже два роки працювала в Мілані.
Катерина вагалася. “А хто дітей догляне? Вони ще малі,” – відповідала вона. Але злидні тиснули. Одного вечора, після того, як Петро прийшов додому з порваними черевиками, вона вирішила. “Я поїду. Для вас, мої любі. Щоб ви мали все, чого я не мала.”
Підготовка тривала місяць. Вона продала корову, щоб купити квиток на автобус до Риму. Діти плакали, обіймаючи її на автостанції.
“Мамо, не їдь, ми впораємося,” – шепотіла Марія. “Ні, доню, я мушу. Обіцяю, щомісяця надсилатиму гроші. Петро, ти за старшого. Доглядай сестру.”
Автобус рушив, і Катерина дивилася в вікно, як село зникає за горизонтом. Серце розривалося, але вона трималася.
Прибувши до Італії, вона оселилася в маленькій кімнатці в Римі, яку ділила з трьома іншими українками. Робота знайшлася швидко – доглядальниця за 85-річною сіньорою Антоніною, вдовою з великим будинком на околиці.
“Ви будете жити тут, чистити, готувати. 800 євро на місяць,” – сказала агентка. Катерина кивнула.
Перші дні були важкими. Сіньора була примхливою, кричала вона, коли Катерина мила підлогу. Ночі безсонні, бо стара жінка часто прокидалася.
“Боже, за що?” – шепотіла Катерина в подушку, згадуючи дітей.
Але гроші пішли. Перший переказ – 500 євро – вона надіслала додому. “Мамо, дякуємо! Купили Петрові новий комп’ютер для школи,” – написала Марія в листі.
Катерина посміхнулася крізь сльози. Вона працювала по 12 годин на день, без вихідних. Вчила італійську на ходу.
З часом звикла. Знайомі українки стали родиною. “Катю, тримайся. Ми всі так,” – казала Оксана з сусідньої кімнати.
Через рік Катерина змінила роботу – на багатшу сім’ю в Неаполі. Там доглядала за подружжям похилого віку. Зарплата зросла до 1000 євро.
“Тепер я можу більше надсилати,” – подумала вона. Діти росли. Петро вступив до університету в Києві на економічний факультет.
“Мамо, твої гроші допомогли з оплатою. Дякую!” – сказав він по телефону. Марія мріяла про весілля. Катерина економила на всьому: їла макарони з томатами, не купувала нового одягу. “Для дітей, все для них.”
Але через два роки сталася перша криза. Сіньори не стало, і Катерину звільнили.
Вона тиждень шукала нову роботу, живучи на хлібі й воді. “Мамо, надішли гроші, бо в університеті оплата,” – написав Петро.
Вона позичила в подруги і надіслала. Знайшла місце в Мілані, доглядальницею за 90-річним сіньором Джованні.
Роки минали. Ще через два роки Петро закінчив університет. “Мамо, я знайшов роботу в банку! Дякую за все,” – сказав він.
Катерина надіслала гроші на квартиру в Києві. “Купи собі хату, сину. Щоб мав де жити.” Марія вийшла заміж за хлопця з села.
“Мамо, надішли на весілля. Хочу гарну сукню,” – просила вона. Катерина працювала понаднормово, миючи підлоги в сусідньому будинку. “Добре, доню. Все буде.”
У Італії життя було одноманітним. Вона рідко виходила – тільки до магазину чи церкви. Українська громада збиралася на свята.
“Колядки співаємо, як вдома,” – розповідала подруга. Але Катерина сумувала. “Коли я повернуся? Діти виростуть, і я буду з ними.”
Ще через три роки вона надіслала гроші на ремонт хати в селі. “Мамо, ми перебудували. Тепер як нова!” – хвалилася Марія. Петро одружився, і Катерина надіслала на весілля 2000 євро. “Щоб молоді мали старт.”
Сіньор Джованні захворів, вона не спала ночами.
“Мамо, тримайся. Ми молимося,” – писали діти. Але гроші надсилати мусила – Марія чекала на дитину дитину, Петро втратив роботу. “Надішли, мамо, бо важко.” Катерина економила на їжі, але надсилала.
Після смерті сіньора, вона знайшла нову роботу в Венеції. Доглядала за багатою сіньорою Розою, яка жила в палаццо. Зарплата 1200 євро. Катерина надіслала на хату для Марії. “Доню, купи собі квартиру в місті. Щоб не в селі мучилася.” Петро відкрив бізнес – кав’ярню в Києві. “Мамо, твої інвестиції. Дякую!”
П’ятнадцять років пролетіли. Катерині виповнилося шістдесят. Вона втомилася – спина боліла від піднімання старих, руки в мозолях. “Час додому,” – вирішила. Сіньора Роза плакала. Але Катерина купила квиток. “Діти чекають. Я для них жила.”
Повернення було радісним спочатку. Автобус привіз її в село. Хата блищала – нова, з євровікон. Діти зустріли з квітами.
“Мамо, ласкаво просимо!” – обійняв Петро. Марія приготувала вечерю. “Сідай, мамо. Розкажи про Італію.”
Але за столом розмова пішла не так. Катерина сказала: “Я стара вже. Хочу жити з вами. Ви мені допоможете?” Петро подивився на Марію.
“Мамо, розумієш… У нас своє життя. Я з дружиною в Києві, бізнес. Марія з сім’єю.” Марія додала: “Ми вдячні за все, але на нас не розраховуй, мамо. Живи в хаті, ми іноді приїжджатимемо.”
Катерина відчула важко себе. “Що? Я за ті євро горбатилася, хати вам поклала, освіту дала, а ви… ‘На нас не розраховуй’?” Вона встала, голос зривався. “П’ятнадцять років! Я не бачила, як ви ростете, не була на весіллях, не тримала онуків. Все для вас!”
Петро зітхнув: “Мамо, ми любимо тебе, але часи змінилися. Ти сильна, впораєшся.” Марія кивнула: “Так, мамо. Ми не можемо тебе утримувати.”
Катерина вийшла надвір, сльози котилися. “Боже, за що?” Вона згадувала все: холодні ночі в Італії, самотність, жертви. Але діти пішли, залишивши її одну.
Вони пішли. Вона залишилася одна. Але наступного дня прийшла сусідка. “Катю, ти сильна. Почни нове життя.” Катерина подумала: “Може, так і зроблю.”
Вона відкрила валізу, дістала заощадження – 5000 євро, які сховала для себе. “Я жила для них, тепер поживу для себе.”
Історія Катерини – про жертву і розчарування, але й про силу. Вона знайшла роботу в селі, доглядала стареньких, як в Італії.
Діти іноді дзвонили, але вона навчилася жити без них. “Життя продовжується,” – сказала вона собі.
Тетяна Макаренко
