Іван вийшов з машини, відкрив багажник і витягнув дві величезні валізи.
— Лєн, значить, ми домовились? — сказав Іван жінці, що сиділа в машині. — Я зараз піднімаюся додому, повідомляю дружині, що йду від неї, швиденько збираю свої речі й одразу назад до тебе.
— Тільки ти недовго, любий, — попросила Олена.
— Я швидко, — відповів Іван.
Як тільки увійшов у квартиру, показав дружині на чемодани і сказав, що йде від неї назавжди.
— Навіть чемодани нові купив, — промовила Ольга. — Великі.
— От, давай без зайвих розмов, Ольго, — сказав Іван. — Мене внизу чекають. Змінити вже нічого не можна. Зараз я спокійно зберу свої речі і спокійно піду.
— Домовились, — Ольга мовчки знизала плечима і кивнула головою.
Зі своєї кімнати в передпокій вийшов сімнадцятирічний син Михайло. Він подивився спочатку на маму, потім на батька й усміхнувся.
— Йдеш від нас, тату? — байдуже спитав Мизайло.
— Не від вас, синку, — уточнив Іван. — Я йду від твоєї мами. А ти для мене завжди будеш найдорожчою людиною. Тебе, Міш, я люблю і завжди буду любити.
— Це добре, — сказав Мишко.
— Що добре, синку? — не зрозумів Іван.
— Ну, що ти мене любиш, — відповів хлопець.
— Ах, це… Ну так, звісно, добре, — сказав Іван.
— А ти точно любиш мене? А то часто так буває, що батьки йдуть, говорять синам, що люблять їх, а як справа доходить… так одразу виявляється, що любові ніякої й нема.
— Звісно, люблю, синку. Дорожче тебе в мене нікого нема. Я не з тих батьків, які…
— Я зараз не про це, тату. Хочу на ділі перевірити, як ти любиш мене.
— Так це… перевіряй.
– Але спочатку відповіси на одне питання, тату, будь ласка.
— На будь-яке твоє питання відповім. Мені від тебе приховувати нема чого.
— Ти назавжди йдеш чи тимчасово? — спитав Михайло.
— Як це “тимчасово”?
— Ну знаєш, йдуть, рік погуляють і назад повертаються. А потім на колінах повзають, прощення просять у своїх жінок, благають пустити їх назад, дати їм ще один шанс, і таке подібне.
— Я назавжди, Міш, — відповів Іван. — Звісно, назавжди. У мене там все серйозно.
— Тобто, назад ти не повернешся і прощення на колінах вимолювати у мами не будеш?
— Ні, звісно, синку. Як ти міг так про мене подумати? Ти зовсім не знаєш свого батька. Я не така людина, Міш, щоб йти, а потім повертатися. Я серйозно ставлюся до життя.
Ольга з цікавістю спостерігала за розмовою батька й сина.
— Я ж чого питаю, тату… Не хочу в майбутньому ніяких непорозумінь між тобою й мамою.
— А які можуть бути непорозуміння, синку? Якщо ти йдеш назавжди, то й непорозумінь не буде.
— Але якщо раптом через рік чи два ти вирішиш, що зробив помилку, і приповзеш сюди на колінах, а мама вже буде заміжня за іншим, то ось тоді від непорозумінь не втечеш. І я не знаю, чим це все закінчиться. Доброго точно нічого не буде.
Іван подивився на Ольгу. Ольга мовчки знизала плечима.
— Я б не хотів, щоб через тебе, тату, страждали зовсім невинні люди, — сказав Мізайло.
— Невинні люди?.. Не розумію. Страждали через мене? Ти про кого це зараз, синку?
— Зрештою, тату, давай визнаємо, що Семен Якович ні в чому не винен, — сказав Михайло.
— А при чому тут Семен Якович? — спитав Іван і подивився на Ольгу. Ольга знову мовчки потрясла головою й знизала плечима.
— А хіба ти не бачиш, тату, як він дивиться на маму, коли буває у нас у гостях? — спитав Михайло. — Хоча, що ти можеш бачити, тату? Ти ж уже давно живеш своїм якимось окремим життям.
— Ольго, це правда, те, що зараз говорить наш син? — суворо спитав Іван.
— А що такого зараз говорить наш син? — спитала Ольга.
— Ось, тату! — скрикнув Мизайло. — У цьому ти весь! А говориш, що ти не такий, називаєш себе чоловіком слова, говориш, що любиш мене, обіцяєш, що непорозумінь не буде. А непорозуміння вони… от уже й 10 хвилин не минуло, як ти вирішив піти, а ти вже з якимись претензіями звертаєшся до мами!
— Я тільки хотів знати, — сказав Іван. — Семен Якович і справді дивиться?
— Навіть якщо й дивиться, — відповіла Ольга, — то й що?
— Та ні… про своїх…
– Ну от і збирайся. Тебе внизу чекають, — сказала Ольга.
— Збиратися?! — скрикнув Іван. — Після того, як я почув, що ти й… Давно це у вас?!
— Заспокойся, тату, — сказав Михайло. — Між мамою і Семеном Яковичем нічого нема і бути не могло. Поки що він тільки дивиться. Поки що дивиться. Але погодься, як тільки ти збереш речі й підеш, так одразу в Семена Яковича з’явиться можливість.
— Яка можливість?
— Ну що ти як маленький, тату? Серйозно не розумієш, яка можливість? Можливість не тільки дивитися, а й…
— Міш, припини, — сказала Ольга. — Ти зайшов занадто далеко. А ти, Іване, не стій у передпокої, а збирай свої речі і провалюй до своєї Олени.
— Ти навіть знаєш, як її звати? — здивувався Іван.
Ольга усміхнулась.
— Мені вже все давно відомо, — сказала Ольга.
— Чому ж ти мовчала? Чому нічого не говорила? Чого чекала?
— Чому мовчала? Мовчала, тому що не знала, як вчинити. Чего чекала? Чекала, коли ти сам все розкажеш.
— Але як ти дізналася? — спитав Іван.
— Яка різниця? Дізналася й дізналася.
— Мамі про вас розповів Олег Геннадійович, — немовби між іншим повідомив Михайло. — Причому одразу, як тільки ти став з нею бачитися.
— Як Олег Геннадійович?.. — розгублено промовив Іван. — Навіщо ж він це зробив? Олег — мій найкращий друг, і раптом таке… Ось від нього я не чекав. Чому він так вчинив? Не розумію.
— Він сказав, що вважає це своїм обов’язком, — повідомив Міга.
— Він мене зрадив, — сказав Іван.
— Може, тому, що він не любив брехню, — сказала Ольга.
—
При чому тут це, мамо? — сказав Михайло. — Він сказав це тільки тому, що сам на тебе дивиться.
— Ти говориш дурниці, Міш, — сказала Ольга.
— Як дивиться? — не зрозумів Іван.
— Так само, як дивиться на неї Семен Якович. Раз він, то їх двоє, тату.
— Міш, припини! — сказала Ольга.
— Я тільки хочу відкрити татові очі, щоб у майбутньому у нас з ним не було непорозумінь. Мамо, тобі всього 39. Ти ще будеш щаслива, мамо. Але треба все зараз передбачити. Що дивного, якщо на тебе багато хто дивиться?
— Припини молоти дурниці, — сказала Ольга.
— Говори, синку, хто ще дивиться?
— Хто?.. Артем Борисович дивиться. Євген Петрович теж. Антон Степанович… І це, тату, тільки ті, кого я знаю, бо вони твої друзі й приходять до нас у дім. А тепер подумай, скільки таких, про яких навіть мені нічого не відомо.
— Чому я цього нічого не помічав? — спитав Іван і подивився на Ольгу.
— Погладиш по голові і пожалієш? Чесно скажу, тату, по мені так краще, якщо вона вийде заміж за Семена Яковича.
— Чому? — розсіяно спитав Іван, який уже забув, що прийшов за речами, його внизу чекають.
— Ти ще питаєш? Почати хоча б з того, що він найбагатший з тих, кого я знаю і хто дивиться на маму. І в нього ніколи не було дружини й дітей. Зрозумів? Вже зараз я зможу почати жити в набагато кращих умовах. Він дасть мені все. Більше того, він дасть мені навіть те, про що я й мріяти не смів. Коли ми з ним подружимося, а ми з ним подружимося, бо я все для цього зроблю, я попрошу його мене усиновити. І тоді все його багатство з часом дістанеться мені.
— Я не дозволю йому тебе усиновити, Дмитро, — суворо сказав Іван.
— І не сподівайся. І після цього ти смієш говорити, що любиш мене? Хороша ж твоя любов, тату! Як тільки ти дізнався, що хтось може дати мені набагато більше, ніж ти, так одразу в тобі прокинулася ревність батьківська. Тепер я точно знаю, що ти за людина. Чому ти не хочеш, тату, щоб і я був щасливий? Але якщо ти сам не зміг дати мені всього необхідного, всього того, що потрібно мені для щастя, то дозволь це зробити іншому!
— Свого сина у… — почав Іван, але не договорив. — Тихо, а то я за себе не ручаюся.
— Добре, — сказав Міша. — Тобі начхати на мене, на моє майбутнє. Але подумай про маму. Хіба вона не заслужила за всі ці роки, які провела з тобою, хоч краплинку…
— Михайло, припини молоти всяку дурницю! — сказала Ольга. — А ти, Іване, збирай свої речі і провалюй звідси!
— А я поки подзвоню Семену Яковичу, — сказав Михайло. — І скажу йому, що місце скоро звільниться. І не надійся, тату, що Семену Яковичу не вдасться мене усиновити. Ось побачиш, ми з ним швидко подружимося. А в нього знаєш які можливості? Не те що в тебе. Ми тебе через суд змусимо від мене відмовитися, поняв? Не хочеш по-хорошому, так ми тебе по-поганому змусимо!
Мизайло набрав номер.
— Алло, доброго дня, Семене Яковичу! Це Мизайло. Я хотів сказати, що…
Іван підійшов до сина і забрав у нього телефон.
— Семене? Це правда, що ти і моя дружина будете разом, коли я від неї піду?.. Так, я від неї йду сьогодні… Що значить “це вже не моя справа”? А чия ж?.. Ах, це Ользі вирішувати? Але, Семене, я від тебе цього не чекав… Що значить “якщо не я, то інші скористаються”? Хто інші?.. Ах, багато таких? А ти, значить, боїшся, що тебе випередили? Що значить “ти даси і їй, і моєму синові все, про що вони тільки мріють”? Ти в своєму умі?.. Тобто, як “не моя справа”? Що значить “у мене є Олена”? Ну і що, що є? Це не дає тобі права… Ах, так… З тобою все зрозуміло. Ще другом називався!
Іван дав телефон синові.
— Речі збирай, — сказала Ольга.
— Після всього, що я дізнався? Не надійся! — скрикнув Іван.
— Пішов геть! — сказала Ольга.
— От як розмріялася! Значить, по-хорошому не підеш?
— Ні!
— Тоді підеш по-поганому!
— Як це?
— А ось так, — сказала Ольга і пішла збирати речі чоловіка сама.
— Я допоможу! — радісно сказав Михайло.
Удвох вони швидко запихали всі речі Івана в чемодани, і Михайло виніс їх до ліфта.
— Ну, і навіщо ти все це придумав? — спитала Ольга у сина, коли зачинила за Іваном двері.
— Чому “придумав”? Нічого я не придумав. А все буде саме так, як я сказав, — відповів Мизайло.
— Що буде-то? — усміхнулася Ольга.
— Ти вийдеш заміж за Семена Яковича і будеш щаслива, — відповів хлопець.
— Ага, а тебе він усиновить, так? — весело сказала Ольга.
— З приводу усиновлення — це я, звісно, вигадав. Але ось все інше — це правда. Я ж бачу, як він на тебе дивиться.
— І що?
— А те, що ви станете чоловіком і дружиною. Але найголовніше не це. Рівно через два роки твій колишній чоловік і мій батько приповзе до тебе на колінах, буде просити прощення й дати йому другий шанс.
— Не кажи дурниць, — сказала Ольга.
Михайло помилився, якщо не в усьому, то в багато чому. По-перше, Іван приповз на колінах не через два роки, а через півтора. А по-друге, Ольга не вийшла заміж за Семена Яковича. Вона стала дружиною іншої людини, яку Михайло тоді ще зовсім не знав.
