— Я завжди вважала себе миролюбною людиною, поки в сусідню квартиру не в’їхала родина Петренків. Наш спільний тамбур на два метри площі за одну ніч перетворився на виставку досягнень сільського господарства, склад гумових чобіт усіх розмірів та склад запчастин для велосипеда “Україна”. Як делікатній жінці з двома вищими освітами пояснити сусідам, що тамбур — це не філія сміттєзвалища?
Мирослава Іванівна жила у своїй дев’ятиповерхівці на Оболоні вже двадцять років. Її тамбур завжди був зразком естетики: чистий килимок з написом «Welcome», одна пара її елегантних туфель на поличці та ледь помітний запах лаванди. Сусідка, тиха бабуся Ганна, була ідеальним союзником у справі підтримки чистоти. Але Ганна поїхала до дітей у Канаду, і квартиру купили Петренки.
Родина Петренків складалася з енергійного голови сімейства Миколи, його дружини Марини та трьох синів, чия активність могла б забезпечити електроенергією невелике містечко.
Першого ж ранку Мирослава, виходячи на роботу, не змогла відчинити двері. Щось важке і залізне заблокувало вихід. Після десяти хвилин штовхання двері піддалися, і Мирослава ледь не впала на гору мішків із картоплею, на яких зверху гордо лежало колесо від трактора (як пізніше з’ясувалося — від дитячого квадроцикла).
— Ой, сусідонько, доброго ранку! — вигукнула Марина, визираючи з квартири. — Вибачайте, ми тут трішки речі розвантажуємо. Микола каже, що в квартирі місця мало, то ми частину тут, у коридорчику, перетримаємо. Ви ж не проти? Ми ж люди прості, домовимося!
Мирослава, ще не усвідомлюючи масштабів катастрофи, ввічливо посміхнулася. Вона не знала, що «перетримаємо» на мові Петренків означає «залишимо тут до наступного льодовикового періоду».
Через тиждень тамбур перестав бути частиною під’їзду і став повноцінною частиною квартири Петренків. Тут з’явилася шафа для взуття, яка пахла як роздягальня футбольної команди після матчу. Потім — три велосипеди, підвішені до стелі на гаках (Мирослава тепер проходила до своїх дверей у позі «низького старту», щоб не отримати педаллю в око).
Але справжній удар стався, коли Марина виставила в тамбур величезну кадушку з квашеною капустою.
— Мирославко, скуштуйте! Сама квасила, з морквою! — щебетала сусідка.
Але аромат капусти, що специфічно бродив у замкненому просторі без вікон, почав просочуватися в квартиру Мирослави. Її ідеальна вітальня тепер пахла не лавандою, а привокзальною забігалівкою. Крім того, Петренки вирішили, що роззуватися треба саме в тамбурі, тому перед дверима Мирослави тепер завжди лежав «килим» із дитячих кросівок, тапок і брудних чобіт Миколи, які нагадували два невеликі човни, наповнені чорноземом.
— Марино, — делікатно почала Мирослава ввечері, — ви знаєте, згідно з правилами пожежної безпеки, тамбур має бути вільним для проходу…
— Ой, та які пожежники! — відмахнулася Марина. — У нас Микола в пожежній частині кума має! Все схоплено. А щодо місця — ну ви ж одна живете, у вас пів коридору вільні! Вам що, шкода, якщо діти лижі тут поставлять? Будьте людьми!
Слово «будьте людьми» у виконанні Марини звучало як ультиматум, після якого будь-яке заперечення робило вас автоматично не людиною.
Мирослава зрозуміла, що дипломатія тут безсила. Вона спробувала діяти методами «дрібної шкоди». Вона акуратно пересувала кросівки синів Петренків так, щоб вони утворювали лабіринт, який неможливо пройти, не спіткнувшись. Микола тричі падав, повертаючись з роботи, і звинувачував у всьому «барабашку».
Потім Мирослава вдалася до психологічної атаки. Вона роздрукувала і наклеїла в тамбурі оголошення: «Увага! У будинку працює санітарна служба. Усі речі, залишщені в місцях спільного користування понад 24 години, підлягають утилізації як потенційне джерело розповсюдження грибка ніг».
Марина прочитала записку, голосно засміялася і зверху дописала маркером: «Грибок наш, не чіпайте!».
Ситуація стала критичною, коли Микола вирішив, що тамбур — ідеальне місце для того, щоб фарбувати балончиком деталі до мотоцикла. Мирослава, наковтавшись парів нітроемалі, зрозуміла: пора переходити до важкої артилерії.
Вона дістала з антресолей стару лижу, яка залишилася ще з радянських часів. Одну. Без кріплення. І поставила її прямо посеред тамбура, притуливши до шафи Петренків.
— Що це? — запитала Марина вранці. — О, це моя реліквія, — спокійно відповіла Мирослава. — Я збираю антикваріат. Скоро тут ще з’явиться старий холодильник “Дніпро” (який не працює, але дорогий серцю) і колекція іржавих відер. Раз у нас тут склад — я теж буду ним користуватися!
Але лижа не допомогла. Петренки просто почали вішати на неї свої куртки. Тоді Мирослава згадала, що Микола — людина надзвичайно забобонна. Він боявся пристріту, чорних котів та інопланетян, про яких часто дивився передачі по ТБ.
Мирослава купила в магазині приколів фосфоресцентну фарбу, яка світиться в темряві. Вночі, коли сусіди спали, вона намалювала на дверях тамбура зсередини дивні символи, схожі на малюнки племені майя, а на мішку з картоплею залишила маленьку металеву кульку, обмотану дротами (залишки старого радіо).
Вранці з коридору пролунав крик Миколи.
— Марино! Нас мітили! Це знаки! Я вчора по каналу “НЛО” бачив — так позначають квартири, які заберуть для дослідів! І картопля… картопля тепер радіоактивна, бачиш, на ній антена!
Марина, хоч і була жінкою міцною, теж занервувала. А тут ще й Мирослава «випадково» вийшла в коридор у білому халаті та в окулярах для читання.
— Ой, Миколо, а що це у вас світиться? — запитала вона з жахом. — Я чула, в нашому під’їзді якась аномальна зона утворилася. Кажуть, енергія накопичується там, де забагато старих речей і взуття. Воно детонує на астральному рівні!
Микола зблід.
— Я ж казав! Я казав, що ті велосипеди над головою — це антени для збору негативу! Марино, виносимо все! Живо! До гаража, на балкон, куди хочеш, але тут має бути порожньо, щоб промені проходили наскрізь і не затримувалися!
Наступні три години Мирослава спостерігала через дверне вічко найкраще шоу в своєму житті. Петренки, пітніючи і сварячись, виносили все: велосипеди, шафу, кадушку з капустою (яка ледь не вибухнула в ліфті) і, звісно, нещасливу картоплю. Микола особисто вимив підлогу в тамбурі з хлоркою, щоб «змити сліди чужих цивілізацій».
Ввечері в тамбурі знову пахло лавандою. Було пусто, просторо і тихо. Мирослава Іванівна акуратно поставила свої туфлі на поличку, поправила килимок і задоволено посміхнулася.
Раптом у двері постукали. На порозі стояв Микола з коробкою цукерок.
— Мирославо Іванівно, вибачайте, що ми тут захарастили все. Ми не знали про енергетику… Ви, якщо щось побачите знову — символи там чи світіння — одразу кажіть! Ми тепер за чистоту обома руками.
Через місяць Петренки стали найкращими сусідами. Марина навіть почала дарувати Мирославі квіти, але тепер заносила їх прямо в квартиру. У тамбурі панував ідеальний порядок. Мирослава іноді згадувала свою фосфорну фарбу і посміхалася. Вона зрозуміла: щоб виграти побутову суперечку, не обов’язково бути танком. Іноді достатньо просто знати, що твій сусід вірить у зелений чоловічків більше, ніж у правила пожежної безпеки.
