— Я ж казала, що треба було свого хлопця шукати, а не тих понаїхавших утримувати, — бурчала мати доньці, яка тихо плакала в куточку.
Олена сиділа перед дзеркалом у спальні, вдивляючись у власне відображення. Тридцять два роки — не найперша красуня, але й далеко не остання. Високі вилиці, карі очі, каштанове волосся до плечей. Вона працювала дизайнеркою інтер’єрів у престижній компанії, добре заробляла, і мешкала у просторій двокімнатній квартирі разом із мамою.
Галина Петрівна, головна бухгалтерка на заводі, не втомлювалася повторювати доньці, що час виходити заміж.
— Оленочко, ну коли ж ти нарешті знайдеш нормального чоловіка? — зітхала вона за ранковою кавою. — Тобі ж тридцять два. Роки летять.
— Мамо, не починай зранку, — відмахувалася донька. — Він обов’язково знайдеться. Я це відчуваю.
Але десь глибоко в душі вона розуміла: мама має рацію. Стосунки не складалися, знайомства закінчувалися нічим, а роки справді йшли.
Того вечора подруга Катя вмовила її сходити в новий нічний клуб у центрі міста. Олена не любила подібні місця, але подумала, що варто бодай на ніч відволіктися від рутини.
— Ну ходімо, Олена, забудь хоч на вечір про свої проєкти, — сміялася Катя, затягуючи її в таксі.
Клуб був дорогий, з гарною музикою та стильним інтер’єром. Олена замовила коктейль і озиралася навколо, коли до їхнього столика підійшов чоловік. Високий, смаглявий, з правильними рисами обличчя й чарівною усмішкою.
— Дівчата, можна до вас приєднатися? — спитав він з легким акцентом.
Звали його Рашид. Він був неймовірно галантним, замовляв дорогі напої, розповідав цікаві історії й не зводив з Олени очей. Поруч із ним вона відчувала себе особливою.
— Ви неймовірно красива, — прошепотів він їй на вухо під повільну мелодію. — Дозвольте провести вас додому.
Олена ніби розтанула. Давно ніхто так красиво за нею не залицявся. Вони обмінялися номерами, і вже наступного дня Рашид надіслав їй величезний букет троянд.
Їхні стосунки почалися мов у казці. Рашид з’являвся з квітами, водив її у дорогі ресторани, сипав компліментами. Розповідав, що приїхав із однієї з південних країн, що має багатих батьків, але хоче всього досягти самостійно.
— Розумієш, Оленочко, я маю довести батькові, що сам здатен зробити кар’єру. Лише тоді зможу скористатися родинними зв’язками та грошима.
Олена захоплювалася його принциповістю. Так, грошей у нього поки що було небагато, але вона на це не зважала. Навпаки — їй кортіло допомогти такому цілеспрямованому чоловікові.
Коли Галина Петрівна вперше побачила Рашида, її обличчя стало кам’яним.
— Олено, можна з тобою поговорити? — сухо сказала вона.
— Мамо, що сталося? — здивувалася донька.
— Він мені не подобається. Є в ньому щось не те. І взагалі, краще б ти з місцевими хлопцями зустрічалася.
— Мамо! — обурилася Олена. — Ти ж його зовсім не знаєш! Рашид — дуже порядна людина.
— Ну-ну, — похитала головою мати. — Побачимо.
Олена нічого не хотіла чути. Рашид був таким уважним, таким красивим! Усі подруги їй заздрили. Катя прямо казала:
— Оленко, пощастило ж тобі! Такий галантний, завжди охайний, і як залицяється!
Минув місяць, і Рашид запропонував:
— Кохана, давай орендуємо квартиру разом? Я хочу бути з тобою. А жити з твоєю мамою… сама розумієш.
Олена погодилася. Вона знайшла хорошу однокімнатну квартиру у затишному районі й почала оплачувати оренду, поки Рашид ходив на співбесіди та шукав роботу.
— Розумієш, кохана, мені потрібно виглядати презентабельно, — пояснював Рашид. — Перше враження — найголовніше.
Олена кивнула. Наступного дня вона купила йому два дорогих костюми, кілька сорочок, краватки й класичні туфлі. Рашид сяяв від щастя.
— Ти найкраща, Оленочко! Як тільки влаштуюсь — усе до копійки поверну.
І справді, він активно шукав роботу: то приходив з ентузіазмом, то з поганим настроєм. Олена підтримувала його, готувала смачні вечері, купувала продукти, оплачувала рахунки.
Зрештою Рашид повідомив радісну новину — його взяли в агентство нерухомості.
— Кохана, це мій шанс! — світився він. — Єдине — потрібна машина. Без неї в цьому бізнесі ніяк: клієнтів треба возити, показувати об’єкти…
Олена задумалася. Своєї автівки у неї не було — користувалася громадським транспортом або викликала таксі.
— Розумієш, — вів далі Рашид, — перші місяці зарплата буде невелика. Але щойно підуть угоди — все зміниться. У крайньому разі, попрошу батьків допомогти з кредитом.
Але кредит оформила Олена. Взяла на себе позику на «Тойоту». Рашид був на сьомому небі від щастя: обіймав її, цілував руки, клявся, що швидко поверне всі гроші.
Минуло ще кілька місяців. Олена працювала з ранку до вечора, тягнула на собі квартиру, продукти, виплати за авто. Рашид щоразу розповідав про важкі часи на ринку нерухомості, про зірвані угоди.
— Потерпи ще трохи, кохана. Ось-ось буде велика угода. Уже все майже домовлено…
У той день Олена поїхала до меблевого центру вибирати диван для клієнтки. Проходячи повз відділ м’яких меблів, вона раптом застигла на місці. Перед нею стояв Рашид. Він щось активно обговорював із продавцем. Поруч із ним — молода жінка в хустці й двоє маленьких дітей.
Серце Олени застукотіло швидше. Вона зробила кілька кроків уперед.
— Рашид? — кликнула вона.
Він різко обернувся, і обличчя його миттєво зблідло.
— Олена… це… це моя сестра приїхала погостювати, — пробурмотів він, заїкаючись.
Але жінка в хустці глянула на Олену пильно і раптом заговорила:
— Сестра? Рашид, що за нісенітниця? Я — твоя дружина. А це — наші діти!
В Олени потемніло в очах. Світ почав пливти перед нею. Вона дивилася на Рашида, чекаючи бодай якогось пояснення.
— Олено, я можу все пояснити, — почав він, але жінка не дала йому договорити. Вона заговорила швидко, емоційно:
— Він привіз нас сюди нещодавно з Одеси. Як тільки знайшов роботу — сказав, що орендував квартиру, купив меблі. Я думала, він сам усе заробив… — Вона вказала на диван. — А він мені розповідав, що тепер у нього все добре, що буде нове життя.
— У мене справді є робота! — вигукнув Рашид. — Олено, ти повинна зрозуміти. Я збирався все розповісти, але не знав, як…
— Розповісти що? — тихо спитала жінка. — Що ти одружений? Що в тебе двоє дітей? Що ніяких багатих батьків не існує?
— Батьки є, просто вони звичайні люди. Батько — таксист, мама — продає на ринку. Я дійсно хотів сам пробитися, чесно. Просто… не все вийшло одразу…
Олена мовчки розвернулася й попрямувала до виходу. Рашид кинувся за нею й перехопив біля дверей.
— Олено, почекай! Давай поговоримо спокійно!
— Про що говорити? — вона дивилася на нього з розчаруванням. — Ти брехав мені весь цей час. Я утримувала тебе, купувала тобі одяг, взяла кредит на машину, а ти…
— Але ж я тебе кохаю! — вигукнув Рашид. — Дружина — то минуле. Я з нею давно не живу як чоловік!
— Замовкни, — холодно сказала жінка й вийшла з магазину.
Наступного дня прийшла ще одна прикра новина: Рашид в’їхав у стовп. Потрібно було ремонтувати переднє крило й бампер. Продати автівку тепер можна було хіба що за безцінь, а от кредит — нікуди не подівся.
Олена сиділа на кухні й тихо плакала. Усе розсипалося за одну мить — кохання, довіра, спільні плани. А попереду — два роки виплат за побиту машину.
Мати мовчки зайшла в кухню й поставила перед донькою чашку чаю.
— Я ж казала тобі: свого хлопця треба було шукати, а не понаїхавших утримувати, — м’яко, але з докором мовила Галина Петрівна.
Олена заплакала ще сильніше.
— Мамо, не треба. Я й так усе зрозуміла.
— Зрозуміла? Ну й добре. Значить, вдруге на ті самі граблі не станеш.
Олена відмовилася від орендованої квартири й повернулася до мами. Машину вона забрала у Рашида, попри його вмовляння ще трохи зачекати. Потрібно було щось робити з цим кредитом.
В автосервісі майстер уважно оглянув авто.
— Ремонтувати можна, — сказав він. — Обійдеться недешево, але продати потім вдасться нормально.
Майстра звали Андрій. Світле волосся, добрі сірі очі, сильні руки. Говорив повільно, спокійно, без зайвих прикрас.
— Приїжджайте через тиждень, усе зробимо.
Олена повернулася через тиждень. Машина виглядала як нова.
— Ви чарівник, — щиро захопилася вона.
Андрій усміхнувся:
— Та справа звична. А що сталося? Не дуже вправно водили?
— Я й не водила, — зітхнула жінка. — Колишній… розбив.
— А, буває. — Андрій кивнув. — Але тепер вона ваша. Будете обережніша?
— Я взагалі-то водити не вмію. Продаю.
— Шкода. Хороша машина. Але водінню ж можна навчитися.
Непомітно зав’язалася розмова. Андрій пригостив її чаєм.
— То ви дизайнерка? — зацікавився він. — Це чудово. А які інтер’єри робите?
Олена з ентузіазмом розповіла про роботу. Андрій слухав уважно, ставив запитання. Виявилося, що він нещодавно купив квартиру й планує робити ремонт.
— Може, підкажете щось? — запитав він. — Бо я в тому не тямлю зовсім.
— Звісно, — посміхнулася Олена. — Давайте подивимось.
Квартира в Андрія була невелика, зате з гарним плануванням. Жінка з радістю намалювала кілька варіантів дизайну.
— Скільки я винен? — запитав він.
— Та нічого, — відмахнулась Олена. — Це ж кілька ескізів, не проєкт.
— Як це — нічого? — здивувався він. — Це ж ваша робота.
Олена усміхнулася. Давно вона не зустрічала таких простих, щирих людей. Вони почали бачитися частіше. Андрій запрошував її в кіно, на прогулянки, на каву. Він не сипав гучними фразами, не дарував коштовностей. Поруч із ним жінка відчувала спокій й надійність. А більше їй зараз і не треба було.
— Знаєш, — якось сказала Олена матері, — здається, я зустріла людину.
— Яку ще людину? — насторожено перепитала Галина Петрівна.
— Нормальну. Нашу.
Мати вперше за довгий час усміхнулася:
— Ну й слава Богу. Може, тепер і розум на місце стане.
Олена засміялася. Так, схоже, розум справді став на місце. Нарешті.
