Ольга та Дмитро сиділи за кухонним столом у своїй невеликій хаті в маленькому селі, коли їм зателефонував нотаріус. Голос у слухавці був сухий, але слова, які він промовив, змінили їхнє життя назавжди.
— Доброго дня, пане Дмитре, пані Ольго, — почав нотаріус. — Я маю для вас важливу новину. Ваша тітка, пані Ганна, залишила вам у спадок квартиру в центрі Києва. Це трикімнатна квартира на Хрещатику, і вона повністю ваша.
Ольга ледь не впустила чашку з чаєм. Дмитро, який тримав слухавку, широко розплющив очі.
— Як це? Тітка Ганна? Вона ж… ми навіть не знали, що вона… — він запнувся. — Ви впевнені, що це не помилка?
— Жодної помилки, — відповів нотаріус. — Усі документи в порядку. Ви можете приїхати до Києва, щоб оформити спадщину, коли вам буде зручно.
Ольга схопила Дмитра за руку. Її очі блищали від захвату.
— Діма, це ж неймовірно! Квартира на Хрещатику! Ми зможемо переїхати до столиці, почати нове життя! — вона затанцювала по кухні, а потім зупинилася. — Треба негайно їхати!
Дмитро кивнув, хоча в його голові вирували думки. Київ, столиця, нові можливості… Але й нові виклики.
Їхнє життя в селі було простим: він працював на місцевій фабриці, вона — у бібліотеці. А ще був Рудий — їхній рудий кіт, який зараз лежав на підвіконні, муркочучи під теплим сонячним промінням.
— Рудий, ти чуєш? Ми переїжджаємо! — Ольга погладила кота, але той лише ліниво позіхнув.
Наступні дні були сповнені метушні. Ольга з Дмитром пакували речі, найняли вантажників, домовилися про перевезення.
Вони так поспішали, що й не помітили, як Рудий, їхній вірний товариш, залишився осторонь. У день переїзду вантажники гамірно тягали коробки, а кіт сидів у кутку, спостерігаючи за хаосом.
Його зелений погляд був спокійним, але в ньому ховалася тривога. Дивився сумно і заснув.
— Ольго, ти бачила ключі від машини? — гукнув Дмитро, перевіряючи кишені.
— На столі в кухні! — відповіла вона, застібаючи останню сумку. — Діма, ми все взяли? Я нічого не забула?
Вони ще раз оглянули квартиру. Коробки, сумки, меблі — усе, що не влізло в їхній старенький автомобіль, уже було в кузові вантажівки.
Вони попрощалися з сусідами, сіли в машину й рушили до Києва. Рудий залишився лежати на траві біля чорнобривців, які Ольга так любила, дивлячись, як вантажники зачиняють двері.
Рудий не одразу зрозумів, що сталося, коли прокинувся. Він підвівся, потягнувся й обійшов навколо хати. Тиша була оглушливою.
Жодного звичного запаху кави, яку варила Ольга, жодного сміху Дмитра. Кіт стрибнув на стару бочку й виглянув у двір.
Вантажівка зникла, машина господарів — теж. Він був сам.
Голод почав нагадувати про себе вже ввечері. Миска, яку Ольга завжди наповнювала, була порожньою. Рудий обнюхав її, потім обійшов кухню, шукаючи бодай крихту. Нічого. Тоді він вирішив діяти.
Рудий, спритний і худорлявий, протиснувся крізь щілину й опинився за парканом. Світ за межами хати був величезним і лякаючим, але Рудий був не з тих котів, що легко здаються.
Село, де він жив, було невеликим, але для кота воно здавалося джунглями. Вуличні собаки гавкали, трактори гуділи, а люди поспішали у своїх справах.
Рудий сховався за сміттєвим баком і почав думати. Його інстинкти підказували: треба знайти їжу, а потім — господарів.
Тим часом у Києві Ольга з Дмитром освоювали нову квартиру. Вона була просторою, з високими стелями й величезними вікнами, що виходили на Хрещатик. Але щось було не так.
— Діма, ти не помітив, що тут якось… порожньо? — сказала Ольга, розставляючи книги на полиці.
— Порожньо? Та тут три кімнати, ми ще не всі коробки розпакували! — відповів Дмитро, але його голос звучав невпевнено.
Ольга зупинилася й раптом скрикнула:
— Рудий! Діма, ми забули Рудого!
Дмитро застиг. Його обличчя зблідло.
— Як… як ми могли? — пробурмотів він. — Ми ж його… Оля, ми повинні повернутися!
Вони кинулися телефонувати сусідам, але ті сказали, що хата порожня, а кота ніде немає. Ольга розплакалася.
— Це моя провина, я поспішала, я не перевірила… — схлипувала вона.
— Не твоя, наша, — Дмитро обійняв її. — Ми його знайдемо. Обіцяю.
Дмитро, розставляючи посуд на кухні, зупинився й зітхнув.
— Оля, ми поспішали, але це не виправдання. Ми повернемося завтра ж. Він десь там, у селі. Може, сусіди його бачили.
— А якщо ні? — Ольга підвела очі, повні сліз. — Він же сам, голодний…
— Не панікуй, — Дмитро поклав руку їй на плече. — Рудий розумний. Пам’ятаєш, як він знайшов дорогу додому, коли втік на городи? Ми його знайдемо.
Вони зателефонували пані Марії, сусідці з села, яка пообіцяла обійти подвір’я й сараї.
— Не хвилюйтеся, голуб’ята, — заспокоїла вона. — Ваш Рудий десь гріється на сонці. Я ще спитаю в діда Василя, він усе село знає.
— Дякую, пані Маріє, — відповів Дмитро. — Якщо побачите його, одразу дзвоніть, будь ласка.
Ольга тим часом гортала телефон, додаючи оголошення в місцеві групи в соцмережах: “Зник кіт! Рудий, зеленоокий, відгукується на кличку Рудий. Будь ласка, допоможіть!” Вона прикріпила його фото — кіт лежав на підвіконні, мружачись від сонця.
— Може, хтось із села відгукнеться, — сказала вона, але голос звучав безнадійно.
Тим часом у селі Рудий блукав подвір’ям. Тиша навколо хати була незвичною.
Село було знайомим, але без Ольги й Дмитра здавалося чужим. Рудий обережно пробирався повз двори, уникаючи гавкоту собак. Нарешті він дістався до базару, де пахло хлібом і рибою. Жінка, яка торгувала молоком, кинула йому шматок сиру.
— Бідолаха, чий ти такий? — пробурмотіла вона, але Рудий уже втік із їжею в зубах.
Він сховався за яткою й з’їв сир, але думки про господарів не покидали його. Інстинкт підказував рухатися далі.
Рудий помітив вантажівку, яка стояла біля базару. Вона пахла так само, як та, що забирала речі з їхньої хати. Кіт стрибнув у кузов, сховавшись серед коробок, коли вантажівка рушила.
Наступного дня Ольга з Дмитром повернулися до села. Вони обійшли кожен куток: сарай, город, навіть сусідські двори. Пані Марія зустріла їх біля хати.
— Нема вашого Рудого, — сумно сказала вона. — Я обійшла все село, питала в людей. Ніхто не бачив. Може, він у ліс побіг?
— У ліс? — Ольга похитала головою. — Він ніколи далеко не тікав.
— Ми ще пошукаємо, — твердо сказав Дмитро. — Ходімо до базару, може, там хтось його бачив.
На базарі вони розпитували продавців. Жінка, яка торгувала молоком, згадала рудого кота.
— Був тут учора, — сказала вона. — Худий, зеленоокий. Я йому сиру дала. А потім він кудись побіг, до вантажівок.
— Вантажівок? — перепитав Дмитро. — Куди вони їхали?
— Та хто його знає, — знизала плечима продавчиня. — Може, до міста. Вони часто в Київ їздять.
Ольга з Дмитром переглянулися.
— Київ? — прошепотіла Ольга. — Діма, а якщо він… якщо він за нами?
— Це малоймовірно, але… — Дмитро задумався. — Ми повинні перевірити.
Вони повернулися до Києва, розмістивши ще більше оголошень у соцмережах і розклеївши листівки біля будинку на Хрещатику. Ольга не втрачала надії.
— Якщо він у місті, ми його знайдемо, — сказала вона. — Він же наш Рудий.
Рудий тим часом опинився в Києві. Вантажівка зупинилася біля складів, і кіт вислизнув на вулицю. Місто оглушило його: гудки машин, запах асфальту, натовпи людей.
Але серед цього хаосу він відчув слабкий знайомий запах — парфуми Ольги. Рудий пішов за ним, пробираючись дворами й уникаючи машин.
Він блукав кілька днів, ночуючи під лавками й харчуючись тим, що залишали люди. Одного вечора, змучений і брудний, він дістався до будинку на Хрещатику. Машина Дмитра стояла біля під’їзду. Рудий стрибнув на капот і голосно зам’яукав.
— Діма, ти чуєш? — Ольга, яка сиділа на балконі, вибігла на вулицю. — Це він!
Дмитро кинувся за нею. У дворі вони побачили Рудого — худого, з облізлою шерстю, але живого. Ольга підхопила кота на руки, плачучи від радості.
— Рудий, малий, як ти нас знайшов? — шепотіла вона, притискаючи його до себе.
— Я ж казав, він особливий, — усміхнувся Дмитро, гладячи кота. — Ну що, тепер ти киянин?
Рудий замуркотів, ніби погоджуючись. Вони занесли його до квартири, нагодували й викупали. Ольга дістала стару подушку, яку Рудий любив у селі, і поклала її в кутку.
— Більше ми тебе не залишимо, — пообіцяла вона.
Дмитро кивнув.
— І знаєш, Оля, може, це тітка Ганна нас так звела з ним? — пожартував він.
Ольга всміхнулася, дивлячись на Рудого, який уже спав, згорнувшись калачиком.
— Може, й так. Але тепер ми вдома. Усі разом.
Наталя Веселка
