— Я ж тобі казала, щоб ти із цим своїм автослюсарем не тинялася. Казала, а тепер що? Принесла в подолі, щоб завтра ж цього не було. Ти мене зрозуміла?
Слова матері не просто дзвеніли у вухах, вони впивалися під шкіру дрібними отруйними голками. Віра Павлівна не кричала — ні. Кричать, коли втрачають контроль, коли емоції беруть гору. А Віра Павлівна контроль не втрачала ніколи. Вона говорила рівним, крижаним тоном. Цей тон, від якого хотілося зіщулитися й зникнути, Аліна знала з самого дитинства.
Таким тоном їй повідомляли, що вона знову розчарувала, не виправдала, зробила не так. Таким тоном їй виносили вирок. Аліна жила в цьому світі нездійснених материнських надій усі свої 20 років. Її життя було розписане, як партитура для слухняного оркестру. Музична школа за класом фортепіано, від якої зводило пальці, хоча до музики душа не лежала. Англійська з дорогим репетитором, хоча мови не давалися. Педагогічний університет, бо вчитель — професія пристойна, і чоловіка хорошого там зустрінеш. Віра Павлівна, залишившись вдовою 10 років тому, всю свою нерозтрачену волю, всю свою жорсткість спрямувала на єдину доньку, ліплячи з неї власний вистражданий ідеал.
Їхня квартира з натертим до блиску паркетом і порцеляновими статуетками на серветках нагадувала не дім, а музей, де головний експонат — Аліна — мав стояти на призначеному місці, не пилитися й відповідати каталогу. І в цьому стерильному, вивіреному до міліметра світі з’явився Данило.
Він був повною, приголомшливою протилежністю всьому, що цінувала мати. Простий, як літній день, надійний, як батьківський молоток, що все ще лежав у ящику з інструментами. Він працював автомеханіком у маленькій майстерні на виїзді з міста. Його руки, з вічною темною смужкою мастила під нігтями, були найніжнішими руками на світі. Від його злегка зніяковілої усмішки на душі ставало так тепло й спокійно. Мати його, звичайно, не схвалила. Після першого ж знайомства, коли він, хвилюючись, розлив чай на її білосніжну скатертину, вона винесла свій вердикт:
— Аліно, він тобі не рівня. Ну, зрозумій ти. Простий роботяга, без амбіцій, без перспектив. Про що ти з ним говоритимеш через рік? Про карбюратори та заміну мастила. Я не для того тебе ростила.
Але Аліна вперше в житті не слухала. З Данилом вона дихала. Вона могла сміятися голосно, не боячись порушити священну тишу квартири. Могла їсти морозиво прямо на вулиці, не побоюючись, що крапля впаде на нову блузку. Він був її повітрям, її маленьким, тихим, але таким важливим бунтом. І ось тепер цей бунт дав свої плоди. Дві яскраві смужки на тесті, що перекреслили весь розписаний матір’ю план.
Аліна кілька днів ходила сама не своя, носила в собі ту таємницю, як тендітну скляну кульку, боячись її упустити. Вона репетирувала слова, готувалася, навіть дурно сподівалася — хоч не на радість, але хоча б на якусь подобу розуміння. Адже це онук чи онука. Це ж продовження.
Якою ж вона була наївною.
— Мамо, будь ласка, я його кохаю. Ми одружимося. Це ж дитина, твій онук.
— Це помилка, — відрізала Віра Павлівна, навіть не повернувши голови від вікна, за яким ішов сірий осінній дощ. — Яку ще можна і потрібно виправити. Я записала тебе до Анни Вікторівни на завтра на 10 ранку. Не спізнюйся.
Анна Вікторівна була її давньою подругою і від цієї конкретики, від цього ділового тону в Аліни похололо всередині. Вона говорила про це так, наче йшлося про видалення хворого зуба. Просто буденно, як про щось неприємне, але необхідне.
— Я не піду, — слова вирвалися самі, тихі, але тверді.
— Що? — Мати нарешті обернулася. В її очах був холод і сталь. — Якщо ти зараз вибереш цього свого слюсаря і його приплід, можеш збирати речі. В моєму домі місця для сорому немає.
Того вечора Аліна зрозуміла, що все життя жила не вдома, вона жила в гостях, у дуже строгих, вимогливих гостях, де за будь-який вчинок позбавляли права на любов.
Скандали тривали ще два дні. Віра Павлівна більше не говорила про похід до лікаря. Вона обрала іншу тактику — тактику крижаної мовчанки, що переривалася короткими й отруйними фразами, кинутими через плече:
— Ти ламаєш собі життя. Я не для того ночей не спала, щоб ти в бруді опинилася.
Аліна ходила по квартирі, як тінь, і повітря навколо неї ставало все густішим. Дихати було майже неможливо. Зрештою, після чергового ультиматуму вона мовчки пішла до своєї кімнати, дістала стару спортивну сумку і почала складати в неї своє життя. Кілька кофт, джинси, підручники. Рука потягнулася до полиці з книжками, потім до улюбленої статуетки, але вона стримала себе. Це все було не її.
Єдине, що вона взяла, не роздумуючи, — фотографію батька в простій дерев’яній рамці. Він усміхався з неї так само тепло, як Данило.
Вона йшла до Данила, йшла в повну невідомість з одним лише маленьким вузликом речей і величезним страхом усередині.
Він жив у передмісті, в звичайному приватному будинку, який його батько Павло Степанович будував своїми руками. Коли Данило привів її на поріг, в Аліни серце пішло в п’яти. Адже вона прийшла, по суті, ні з чим. Нахлібниця, проблема, чужа.
Двері відчинила його мама Галина Іванівна. Невисока, повненька жінка у квітковому фартуху з борошном на щоці та неймовірно добрими, променистими очима. Вона побачила заплакане обличчя Аліни, її самотню сумку, збентежений погляд Данила за її спиною — і все зрозуміла без слів.
Вона не стала задавати питань, не стала ахати. Вона просто зробила крок вперед, відсунула сина, обійняла Аліну — таку чужу, незнайому, тремтячу дівчину — і тихо сказала:
— Ну чого ж ти стоїш на порозі, мила? Заходь, не в гостях. Головне, щоб ти не плакала. Решта все, все прикладеться.
І Аліна розридалася прямо там, у тісному передпокої, де пахло деревом і щастям, втулившись у плече цієї теплої, справжньої жінки. Вона плакала від образи, від страху, а найбільше — від приголомшливого, майже болісного полегшення.
Цей дім був повною протилежністю її колишнього життя. Тут було шумно, трохи тісно та неймовірно затишно. У вітальні по старому телевізору йшов якийсь серіал, а на дивані, згорнувшись клубком, дрімав величезний рудий кіт. Батько Данила, Павло Степанович, мовчазна людина з такими ж добрими очима, як у дружини, побачивши Аліну, тільки крякнув, потер потилицю й сказав:
— Ну, коли така справа, піду ліжечко в сараї подивлюся. А ще дощечки залишилася дубові, міцні, підремонтую, підфарбую.
Світлана, молодша сестра Данила, жвава дівчина-студентка, тут же притягла зі своєї кімнати пакет з дитячими речами, з яких виріс її син:
— Ось повзунки й розпашонки. Ти й не дивись, що стареньке. Воно м’яке, випране, для немовляти саме те. А коляску ми тобі знайдемо. У троюрідної сестри майже нова стоїть. Віддасть за шоколадку.
Ніхто не читав їй нотацій, ніхто не докоряв. Її просто прийняли, наче вона завжди тут була. Ввечері вони всі разом сиділи на кухні, їли гарячий, наваристий борщ. І Галина Іванівна, бачачи, що Аліна майже не торкається їжі, підсунула їй тарілку ближче:
— Ти їж, дитинко, їж. Тобі тепер за двох треба силами збиратися. А про місце не думай. У тісноті, та не в образі. Ми ж люди прості, нам палаців не треба. Головне, щоб людина була хороша.
Народження дитинки почалося раптово, на 2 тижні раніше терміну, і проходив процес тяжко. Біль, страх, чужі люди у білих халатах, різкі команди, світло операційних ламп, що вдаряв у очі. У якийсь момент Аліна майже втратила свідомість, провалюючись у в’язку темну порожнечу. Коли вона отямилася, перше, що вона відчула, — це чиясь тепла, трохи шорстка рука, що міцно стискала її долоню. Вона насилу сфокусувала погляд. Над нею схилилася не її рідна мати.
Поруч, на стільці біля ліжка, сиділа Галина Іванівна. Її обличчя було втомленим. У зморшках біля очей зібралася тривога, але вона усміхалася так світло, так по-рідному, як може усміхатися лише найближча людина на світі.
— Усе, дочко, усе позаду. Відмучилася ти наша хороша, — прошепотіла вона.
Поруч стояв Данило, блідий, збентежений і абсолютно щасливий. На його сильних руках, у квітчастому покривальці, сопів крихітний йому зморщений клубочок — їхній син.
І Аліна знову заплакала. Але це були інші сльози. Сльози полегшення, вдячності й такого величезного щастя, що, здавалося, серце зараз не витримає. Поруч з нею були люди, які не засудили, не відвернулися, не поставили їй жодних умов, вони просто були поруч.
Минуло кілька місяців. Життя увійшло в своє нове, трохи метушливе, але дивовижно щасливе русло. Безсонні ночі, пелюшки, перша беззуба усмішка сина. Аліна майже забула про своє минуле життя, коли одного дня подзвонив телефон.
— Аліно, це я, мама.
Голос Віри Павлівни був таким же рівним і холодним. Ані краплі тепла, ані питання про здоров’я, ані слова про онука.
— Може, годі вже гордість свою показувати? Награлася в сім’ю. Повертайся, поки не пізно. Університет треба закінчувати. У тебе все життя попереду.
Аліна слухала її голос, рівний і холодний, а в голові звучали зовсім інші звуки. Тихе гукання сина в колясці, далекий скрип старих гойдалок, сміх Данила у дворі. І вона зрозуміла, що слова матері більше не мають ваги. Вони були з іншого, минулого життя, як старий одяг, з якого вона безповоротно виросла. Залишився тільки незручний сум, як при виді людини, що стоїть перед повним столом і вмирає з голоду.
— Дякую, мамо, але в мене тепер є дім. Дім, де мене й справді чекають.
Вона спокійно натиснула «закінчити», підійшла до вікна й виглянула у двір. Там Данило, сміючись, гойдав на руках їхнього сина, а трохи далі Павло Степанович лагодив старі дерев’яні гойдалки. З відкритої кватирки кухні долітав запашний аромат пирога, який пекла Галина Іванівна.
Аліна дивилася на цю просту, невигадливу, але таку справжню картину й усміхалася. Вперше в житті вона відчувала себе не експонатом у музеї, а частиною чогось живого, теплого й безмежно рідного.
Вперше в житті вона була вдома.
