Велика вітальня пані Марти пахла дорогим воском та дешевою ворожнечею. Тітка Марта ще не встигла, як то кажуть, «охолонути», а її племінники — Артур та Олена — вже ділили антикварний сервант, наче це був останній пліт посеред океану.
— Я просто нагадую, — Артур поправив золотий годинник, який він уже встиг зняти з тумбочки покійної, — що я оплачував ремонт її дачі у вісімнадцятому році. Це інвестиція, Олено. А інвестиції мають повертатися з відсотками.
Олена різко поставила порцелянову чашку на стіл.
— Інвестиція? Ти називаєш купівлю трьох рулонів найдешевших шпалер інвестицією в трикімнатну квартиру в центрі? Артуре, у тебе совість є чи вона теж пішла з молотка за борги?
— Моя совість чиста, як кришталь у цьому серванті! — вигукнув Артур, підхоплюючись із крісла. — Я возив її по лікарях!
— Ти возив її один раз! — Олена теж перейшла на крик, але без жодного лихого слова, лише з крижаним презирством. — І то лише тому, що тобі по дорозі треба було заскочити в автосервіс. Я три роки готувала їй дієтичні супи, поки ти «інвестував» свої вечори!
— Не смій рахувати мої розваги! — Артур почервонів, його голос дрижав від люті. — Це питання принципу. Тітка Марта завжди казала: «Артурчику, ти мій єдиний спадкоємець». Вона цінувала чоловічу ділову хватку, а не твої кислі супи!
— Хватку? Ти про ту хватку, якою ти зараз вчепився в її срібні ложки? — Олена підійшла впритул, склавши руки. — Ти ж лихвар у душі. Тобі не тітку шкода, тобі шкода, що вона не залишила другого заводу, який ти міг би пустити за вітром.
— Олено, ти переходиш межу, — просичав брат. — Ти просто заздриш. Заздриш, бо твоє життя — це бюджетні знижки та економія на всьому, а я мислю масштабами! Ця квартира — мій квиток у велику гру.
— Велика гра на кістках родички? — Олена гірко засміялася. — Ти ж навіть на вінок не скинувся! Сказав, що в тебе «тимчасові касові розриви». Зате зараз ти перший у черзі за ключами. Знаєш, як це називається? Це називається моральне банкрутство.
— Моральне банкрутство не заважає мені бути законним власником половини цього майна! — Артур стукнув кулаком по столу. — І я вимагаю оцінки майна негайно! Кожна дрібниця, кожен стілець, кожна пилинка має бути врахована. Я не дозволю тобі винести звідси навіть іржавої голки!
— Бери! — Олена раптом вихопила з сумки ключі й жбурнула їх на килим. — Бери все! Задихнися цим пилом, цими стінами й цими ложками. Але запам’ятай: коли ти все це продаси й протринькаєш за тиждень, у тебе не залишиться ні грошей, ні сестри.
— Ой, не треба драми, — Артур жадібно підняв ключі. — Гроші люблять тишу, а не твої істерики.
— Вони люблять тишу, — погодилася Олена, прямуючи до дверей, — тому що в тій тиші дуже добре чути, як руйнується людина. Бувай, «інвесторе». Сподіваюся, золото грітиме тебе взимку краще, ніж родина.
Двері захряснулися. Артур залишився один у великій, холодній квартирі. Він подивився на ключі, потім на порожній сервант. Тиша справді була оглушливою.
Гроші — дивна штука: вони виявляють у людях те, що ті ретельно приховували роками.
Артур стояв посеред вітальні, стискаючи ключі так міцно, що на долоні залишився багровий слід. Він уже подумки розставляв цінники: «Цей комод — на аукціон, картину — в галерею, а квартиру — під заставу». Його тріумф перервав короткий, сухий стукіт у двері.
На порозі стояв чоловік у сірому костюмі, який виглядав так, ніби його випрасували разом із власником. Це був пан Ковальський, адвокат тітки Марти, людина з обличчям, що не виражало нічого, крім параграфів кодексу.
— Пане Артуре, пані Олено, — він кивнув Олені, яка ще не встигла вийти за хвіртку й повернулася на звук. — Якраз вчасно. Маю честь оголосити останню волю покійної.
— Яку волю? — Артур випнув підборіддя. — Все і так ясно. Прямі спадкоємці, рівні частки, за вирахуванням моїх інвестицій…
— Ваші «інвестиції», пане Артуре, цікавили пані Марту найменше, — сухо перебив адвокат, розкриваючи шкіряну папку. — Сідайте. Це займе кілька хвилин, які змінять ваші плани на вечір.
Вони сіли. Олена — на краєчок стільця, Артур — розвалившись, ніби вже купив цей будинок разом із адвокатом.
— Отже, — Ковальський поправив окуляри. — Цитую: «Моїм любим племінникам, які так завзято рахували мої дні та мої статки. Артуре, твоя жадібність завжди була твоєю головною рисою, а Олено — твоя жертовність межувала з гординею».
— Що це за література? — обурився Артур. — Переходьте до цифр!
— До цифр, то до цифр, — адвокат перегорнув сторінку. — Квартира в центрі міста, антикваріат та банківський рахунок на суму сто вісімдесят тисяч євро…
У Артура перехопило подих. Він уже бачив себе за кермом нового авто. Олена лише прикрила очі, намагаючись стримати сльози від образи.
— …передаються у повне володіння Благодійному фонду допомоги безпритульним тваринам «М’яка лапа», — карбував слова Ковальський. — За винятком однієї деталі.
— Що?! — Артур підскочив, наче його вдарило струмом. — Які собаки? Які коти? Вона з’їхала з глузду! Я оскаржу це! Це незаконно!
— Тихше, пане Артуре, — адвокат навіть не здригнувся. — Пані Марта пройшла три експертизи за місяць. Вона була причетна до кожного слова. Але слухайте далі: «Племінникам я залишаю те, що вони цінували найбільше».
Ковальський дістав із папки два конверти.
— Артуре, вам — рахунок-фактура на ті самі три рулони шпалер, які ви згадували, з урахуванням інфляції та відсотків. Пані Марта просила передати, що борг повернуто. Ось чек на суму вашої «інвестиції». Сорок дві гривні п’ятдесят копійок.
— Сорок дві гривні?! — Артур мало не задихнувся від люті. — Вона знущається! Вона з того світу наді мною сміється!
— А тобі, Олено, — Ковальський проігнорував істерику брата, — пані Марта залишила старий заіржавілий ключ від поштової скриньки в її заміському будинку. Вона сказала: «Там лежить те, що не купиш за гроші, але що важить більше за цей золотий годинник Артура».
— Ключ від скриньки? — Олена взяла маленький шматочок металу. — І це все?
— Все, — адвокат закрив папку. — Квартиру опечатають завтра о дев’ятій ранку. Пане Артуре, прошу покласти срібні ложки на місце. Вони тепер належать притулку для лабрадорів.
— Я рознесу це місце! — волав Артур, кидаючи ключі в стіну. — Я найму найкращих юристів! Вона не мала права! Це мої гроші! Мої!
— Вони ніколи не були вашими, — м’яко сказав адвокат, прямуючи до виходу. — Вони були її. А тепер вони належать тим, хто не вміє рахувати відсотки, але вміє бути вдячним.
Олена вийшла на вулицю, стискаючи в руці іржавий ключ. Артур лишився в порожній залі, кричачи на мовчазні стіни, які раптом стали йому абсолютно чужими. Він отримав свої сорок дві гривні. Його «велика гра» закінчилася повним банкрутством душі.
Олена їхала до заміського будинку в повному заціпенінні. В голові відлунювали крики Артура, який залишився штурмувати офіс адвоката, погрожуючи «дійти до Страсбурга» через свої сорок дві гривні.
Старий будиночок зустрів її тишею та запахом сухої трави. Олена підійшла до поштової скриньки, яка ледь трималася на паркані. Ключ повернувся з важким скрипом, наче чинив опір часу. Всередині лежав товстий конверт із цупкого паперу, перев’язаний простою стрічкою.
— Ну що там? Чергове повчання? — прошепотіла вона, розриваючи папір.
Першим випав лист, написаний знайомим розмашистим почерком тітки Марти:
«Дорога моя Оленко. Ти зараз, мабуть, думаєш, що стара Марта з’їхала з глузду, залишивши все собакам. Але я знала: якщо Артур отримає бодай копійку, він ніколи не зупиниться у своїй жадобі, а тебе просто розтопче. Гроші в руках людини без серця — це отрута.
Ти єдина бачила в мені людину, а не банківський рахунок. Ти годувала мене супами, коли я вередувала, і тримала за руку, коли мені було страшно. Це не купується. Під цим листом — документи на невелику ділянку землі в Карпатах, про яку ніхто не знав. Вона оформлена на твоє ім’я вже десять років. А в маленькій коробці під дном скриньки — те, що належало твоїй матері».
Олена засунула руку глибше й намацала невелику оксамитову коробочку. Всередині сяяла старовинна брошка з величезним смарагдом — родинна реліквія, яку вважали зниклою ще під час війни. Вона коштувала втричі більше за ту квартиру в центрі.
Раптом тишу розірвав вереск гальм. Зі старенького авто вискочив Артур. Він виглядав жахливо: краватка набік, очі палають лихоманкою.
— Я знав! — закричав він, перескакуючи через хвіртку. — Я так і знав, що вона щось приховала! Що там у тебе? Показуй! Це спільне майно!
— Це лист від мами, Артуре, — Олена швидко сховала коробку в кишеню, залишивши в руках лише папір. — І документи на ділянку в горах.
— Дай сюди! — він вирвав аркуш, пробіг очима по тексту й розреготався. — Ділянка в горах? Гектар каміння та смерек? Ха! Та вона знову тебе пошила в дурні! Це ж копійки порівняно з квартирою! Олено, ти така ж невдаха, як і була. Тітка Марта обіграла нас обох, але тебе — витонченіше.
— Можливо, — спокійно відповіла Олена, дивлячись братові прямо в очі. — Але знаєш, у чому різниця? Тобі вона повернула борг за шпалери, а мені — любов. І мені цього достатньо.
— Любов’ю бак не заправиш! — огризнувся Артур, кидаючи лист їй під ноги. — Забирай своє каміння. А я знайду спосіб скасувати той заповіт. Я ще побачу, як цих псів викинуть на вулицю разом із їхніми мисками!
Він заскочив у машину й рвонув з місця, здіймаючи хмару пилу. Олена підняла лист, обтрусила його й міцно стиснула в руці смарагдову брошку.
Вона знала те, чого Артур ніколи не зрозуміє: на тій «ділянці зі смереками» за документами була свердловина з мінеральною водою, право на розробку якої тітка Марта викупила за рік до смерті. Але Олена вирішила, що Артуру про це знати зовсім не обов’язково. Нехай він і далі рахує свої сорок дві гривні.
Артур отримав свій «бонус» через місяць. Витративши останні заощадження на адвокатів, щоб оскаржити заповіт, він таки знайшов лазівку.
— Я ж казав! — ввалився він до Олени, розмахуючи папером. — Суд визнав помилку в описі майна! Квартира під арештом, рахунки заморожені! Тепер ми поділимо все порівну!
Олена спокійно допила каву.
— Ти справді такий ласий до гр, Артуре? Подивись на дату позову.
Виявилося, що через судову тяганину, яку розпочав сам Артур, притулок не зміг вчасно сплатити величезний податок на нерухомість та борг за комунальні послуги, що накопичувався роками (тітка Марта спеціально не платила останні п’ять років).
— Вітаю, — додала Олена. — Оскільки ти довів своє право на спадок, податкова наклала арешт і на твою машину, і на твої рахунки. Тепер ти винен державі більше, ніж коштує твоя частка. Твоя жадібність нарешті принесла дивіденди — мінус сто тисяч євро.
Артур зблід. Ключі від машини випали з його тремтячих рук. Він так хотів забрати все, що врешті-решт залишився винен усім.
Олена мовчки дістала з гаманця купюру в п’ятдесят гривень і поклала її на стіл перед братом.
— Це що? — прохрипів Артур, дивлячись на гроші порожніми очима.
— Твоя «інвестиція», — спокійно відповіла вона. — Повертаю з відсотками. Решту проблем вирішуй сам. Ти так хотів бути «великим гравцем», тож грай. Але вже не моїм коштом.
Олена піднялася, підхопила сумочку зі смарагдовою брошкою всередині й вийшла з кав’ярні, не озираючись.
Артур залишився сидіти за столом — з купою судових позовів у руках і новенькою папірцевою купюрою, якої тепер не вистачило б навіть на чашку кави, яку він щойно замовив.
Олена відкрила невелику еко-ферму в Карпатах, а Артур став найкращим фахівцем із «касових розривів» — щоправда, тепер він лише консультує таких само авантюристів у чергах до безкоштовної юридичної допомоги.
Тетяна Макаренко
