У селі під Львовом усі вважали Марію взірцем порядності.
Вона щонеділі ходила до церкви, брала участь у сповідах і завжди мала при собі вервицю.
Її подруга Оксана, щира і довірлива, часто запрошувала Марію до себе додому. Оксанин чоловік, Тарас, був добрим господарем, і Марія, ховаючи справжні наміри, почала загравати з ним.
— Тарасе, який ти міцний, як дім цей тримаєш! — казала Марія, усміхаючись, коли Оксана відверталася.
— Та годі, Маріє, то все для сім’ї, — відповідав Тарас, не підозрюючи лихого.
Марія тим часом у церкві голосно молилася, а на сповіді розповідала про дрібні гріхи, щоб здаватися святою.
Селяни шепотілися: «Яка духовна жінка!»
Але одного вечора Оксана застала Марію…
— Маріє, ти ж подруга! Як ти могла? — вигукнула Оксана.
— Ой, Оксано, то випадковість, я ж не така, ти ж знаєш! — виправдовувалася Марія.
Та правда вилізла назовні. Село дізналося про її дволичність, і Марія, соромлячись, зрозуміла свою провину.
А Оксана з Тарасом лише міцніше трималися одне за одного. Марія намагалася виправдатися, розпускаючи чутки, що Оксана її обмовила.
Та селяни, знаючи щирість Оксани, не повірили.
Наступної неділі отець Іван із амвона нагадав про чесність і покаяння.
Марія, відчуваючи осуд, зрозуміла що робила неправильно.
Оксана ж із Тарасом організували свято для себе, де всі разом співали й танцювали, зміцнюючи дружбу.
Їхня любов стала прикладом, а Маріїна брехня залишилася лише згадкою.
Наступного дня Марія, усвідомивши свою провину, прийшла до Тараса.
— Тарасе, пробач, я вчинила підло, заграючи з тобою. Хотіла щастя, але не так.
— Маріє, визнавати помилки — це мужність. Іди з миром, шукай своє щастя з Богом у серці, — відповів Тарас
Марія мовчки опустила голову, на її очах виступили сльози. Вона відчула, як тяжко йти шляхом покаяння, але водночас в її душі стало легше.
Наступного дня Оксана підійшла до Марії на подвір’ї. Їхні погляди перетнулися, але Марія, не витримавши тиші, першою заговорила:
— Оксано, я… я прошу пробачення. Ти завжди була чесною зі мною, а я… я була слабка.
Оксана посміхнулася, м’яко поклала руку їй на плече:
— Вибачення приймаються не заради слів, а заради змін у серці. Я вірю, що ти змінишся, Маріє.
Марія сиділа за столиком у затишній кав’ярні в центрі Львова. Їй якраз виповнилося сорок років, і після кількох невдалих стосунків вона втратила віру в те, що колись знайде справжнє кохання.
Дощ барабанив по вікнах, а вона, тримаючи в руках горнятко з гарячим чаєм, дивилася на мокру бруківку вулиці.
Її думки переривав лише дзвін посуду та тихі розмови інших відвідувачів.
Маріє, ти знову тут сама? — запитала офіціантка Марта, давня знайома, ставлячи перед нею тарілку з тістечком.
— Та де ж мені ще бути? — зітхнула Марія, змусивши себе посміхнутися.
— Чоловіки, здається, не для мене.
— Ой, не кажи так! Тобі просто треба трішки відкритися.
Знаєш, доля любить несподіванки, — підморгнула Марта й пішла до іншого столика.
Марія лише похитала головою.
Вона вже не вірила в “долю”. Після останнього розриву з Михайлом, який обіцяв їй “золоті гори”, але зник без пояснень, вона вирішила, що краще бути самій.
“Так спокійніше”, — повторювала вона собі.
Наступного дня Марія пішла на книжковий ярмарок. Вона любила книги — вони були її втечею від реальності.
Переглядаючи полиці з новинками, вона випадково зачепила чиюсь руку, коли потягнулася за томиком поезії Ліни Костенко.
— Ой, вибачте! — вигукнула вона, обернувшись. Перед нею стояв чоловік років сорока, із сивиною на скронях і добрими очима. Він тримав ту саму книгу.
— Нічого страшного, — усміхнувся він. — Ви теж любите Костенко?
— Дуже, — кивнула Марія, трохи збентежена.
— Її слова завжди знаходять відгук у душі.
— Мене звати Олексій, — сказав чоловік, простягаючи руку.
— А вас? — Марія, — відповіла вона, потиснувши його долоню. Її здивувала його тепла, щира посмішка.
Вони розговорилися.Він розповів, що він розлучений, має десятирічну доньку Софійку, яка живе з його колишньою дружиною, але часто гостює в нього.
Марія поділилася, що працює дизайнеркою інтер’єрів і останнім часом більше часу проводить із проєктами, ніж із людьми.
— Знаєш, я після розлучення думав, що вже ніколи не захочу серйозних стосунків, — зізнався він, коли вони сиділи за кавою після ярмарку.
— Але Софійка якось сказала: “Тату, ти ж не можеш завжди бути сам”. І я подумав… може, вона права.
Марія засміялася. — Діти завжди знають краще за нас.
А я… я просто втомилася вірити в казки. Кожен раз, коли здається, що все буде добре, щось іде не так.
— Може, справа не в казках, а в тому, щоб знайти правильну людину? — тихо сказав Олексій, дивлячись їй у вічі.
Минуло кілька місяців. Марія й Олексій почали зустрічатися частіше.
Він запрошував її на прогулянки, вони разом ходили в театр, а одного разу навіть влаштували пікнік із Софійкою в парку.
Дівчинка одразу полюбила Марію за її смішні історії та вміння малювати.
Одного вечора, коли вони гуляли біля Оперного театру, Олексій зупинився.
Маріє, я хочу тобі щось сказати, — почав він, трохи ніяковіючи.
— Я знаю, що ти боїшся знову довіритися. Я сам це проходив. Але… я відчуваю, що з тобою все інакше.
Марія відчула, як її серце затріпотіло. Вона довго боялася відкритися, але в його словах була щирість, якої вона так довго шукала.
— Андрію, я теж боялася, — відповіла вона, стиснувши його руку.
— Але, здається, я готова спробувати ще раз.
Він усміхнувся, і в його очах вона побачила тепло, яке розтопило її зневіру.
Коли Марії виповнилося 45 років, Бог почув її молитви і подарував їй дитятко. Їхньому щастю не було меж.
Аж тоді вона зрозуміла, що не варто було тратити свій час на одружених чоловіків. Адже можна знайти свого і бути щасливою.
