— Навіщо ти приїхала? — Мати тримала двері ногою, ледь прочинивши. — Як мені тепер людям в очі дивитися? Не дочка ти мені. Тільки-но засуджувати перестали, ми з батьком у магазин пів року зайти не могли. Навіщо ти приїхала? Душу з нас вийняти? А?
— Хто там, Галю?
— Дочка твоя старша приїхала.
— Дашка?
Батько смикнув добротні дерев’яні двері так, що задзвеніли завіси.
Він дивився на доньку згори вниз. Зверхньо, зсуваючи свої сиві брови так близько, що Дар’ї стало страшно.
— Куди хочеш іди, не хочу тебе бачити. Ех ти! Ще й з пузом.
Даша мовчала, дивилася з-під густого чорного чубчика з надією. Думала, батьки змилосердяться і пустять. Іти їй більше було нікуди. Її, принадії, з роботи попросили. Платити за куток, який вона винаймала в жінки, не було чим. Нема грошей — нема житла. Ніхто в її сположення входити не хотів. Злякалася.
Даша спустилася з ґанку, зупинилася, схопившись за живіт.
— Не розжалобиш, — мати відвернулася.
Батько зачинив двері в дім.
Даша вся стиснулася і щільно притисла до тіла руки, щоб не розридатися. Стрималася. Дитина в животі крутилася, відчувши її хвилювання. Приїхала додому, до рідних.
Сніг заскрипів під чоботами, співчуваючи. Дар’я зачинила за собою хвіртку й кинула погляд на вікна кухні, де горіло світло. Фіранки були закриті.
У місцевому маленькому магазинчику було тепло. Даша увійшла й озирнулася. Нічого тут не змінилося. Праворуч прилавок з основними товарами й продавчиня тітка Зіна в ковпаку, ліворуч дві вітрини зі склом і пофарбована синьою фарбою шафа із замком.
— Булку хліба, — Даша відрахувала дріб’язок і поклала в блюдце. Блюдце було інше, не те, що влітку, з потертою ягідкою трохи лівіше від центру.
— Явилася — не запорошилася.
Даша не підвела голови, а лише повторила:
— Дайте хліба.
— Та на. Хоча права я такого, чисто по-людськи, не маю. Але моя справа торгувати.
Продавчиня подала покупчині хліб і зібралася сказати ще щось, але двері магазину відчинилися й увійшла молода пара.
Виїжджала Даша з села поспіхом, з документами й маленькою сумкою, власне, з цією ж сумкою й повернулася.
Вона спробувала сховати хліб, але булка була велика, свіжа, вона наче роздувалася, не вміщаючись у сумку, так і просилася, щоб її з’їли зараз же.
Продавчиня взялася обговорювати з парою, що зайшла, останню покупчиню, киваючи в бік Дар’ї, але вона вже не чула цього, намагаючись скоріше вискочити на вулицю.
Пішов сніг. Вітер стих. Даша відкусила від булки шматок і замружилася. Хоч однією проблемою стало менше. Голод вдасться вгамувати. Вона зайшла за магазин і сперлася об стіну. Так і стояла, відкусуючи від свіжої булки, заплющивши очі. Булка пахла домом, спогадами і щастям.
— Дар’я? — злегка скрипучий голос пролунав просто перед нею.
Вона розплющила очі.
— Здрастуйте, — Даша опустила руку з хлібом, упізнавши в жінці бабусю Андрія.
— Ти чого тут ховаєшся?
Погляд літньої жінки в кожусі й пуховій хустці ковзнув униз.
— Іти мені нікуди, батьки вигнали.
— А там, — кивнула жінка в бік, — що ж не прижилася?
Даша знизала плечима.
— Ходімо, — більше жінка ні про що не питала. Пішла своєю дорогою, спираючись на палицю.
Даша трохи постояла, видихнула і пішла слідом. Думок у голові майже не було. Хотілося спати, вона так втомилася сьогодні.
Будиночок на краю села Дар’я згадала. Вони з Андрієм лише кілька разів бігали повз нього в поле, до свого секретного місця. Одного разу коханий зупинився біля хвіртки і, піднявши руку, гукнув:
— Бабулю, привіт, уранці зайду.
— Здрастуйте, — кивнула Даша, щоб не здатися нечемною.
Бабуся Андрія лише кілька разів бачила Дар’ю, а запам’ятала. Та й як не запам’ятати після того, що сталося. Зараз Даші так захотілося повернутися в минуле, скинути з себе весь цей сором, що ярликом був начеплений на неї, і знову відчути на своїх губах його губи. Повернутися в юність, безтурботність.
Чому однокласник Колька в дев’ятому звернув на Дашу увагу, вона не знала, скільки не питала, він тільки знизував плечима: не красуня, тихоня, навіть не відмінниця. Але залицяння його прийняла, як відмовитися, приємно, коли ти комусь подобаєшся. А Колька й радий був, тягав портфель спокійної дівчини з синіми очима й довгою косою, проводжав до дому. Так і почали вони зустрічатися, просто дружба переросла в серйозні стосунки, як здавалося обом. Уже й про весілля стали поговарювати.
Батьки молодих усміхнулися, але погодилися. «Ось пройде Микола військову службу за призовом, тоді й поговорити можна». Але самі вже в погребах запаси робили.
З Андрієм Дар’я зустрілася випадково. І виною був грім серед ясного неба.
Травнева спека не давала дихати. Задушлива завись металася по просілковій дорозі. Дар’я поверталася з міста, їздила дізнаватися про вступ на день відкритих дверей до вишів. Микола з нею не поїхав, допомагав батькові, тому й не зустрів на зворотному шляху. Від зупинки до села пара кілометрів по просілковій дорозі нікуди не звертаючи.
Даша вийшла на зупинці й пішла не поспішаючи. В автобусі було душно, спекотно. Зараз хотілося надихатися, хай і задухи, але вільної.
Хмара була за спиною, а попереду тільки поле соковитої трави й заховані в ньому комахи. Гримнуло так, що Дар’я злякалася й прикрила голову руками.
Озирнулася. Хмара йшла швидко, чітко розділяючи поле на «до» і «після». Стіна дощу швидко наближалася. До найближчого переліска було далеко. Даша розгублено заметушилася на місці. Нічого. Куди бігти? Кругом поле. Великі краплі вже почали стукати об суху дорогу зовсім близько. Даша дістала з сумки пакет, поклала в нього босоніжки, і розтягла його над головою.
Краплі наближалися. Було чути, як за спиною йде сильний дощ. Озиратися не хотілося. Тіло хотіло бігти. Даша додала кроку, а потім і зовсім побігла. Стіна води тут же її наздогнала. А разом із нею Даша відчула на собі чиюсь руку.
Вона озирнулася. На дорозі стояв Уазик, і якийсь молодий чоловік тягнув її до відчинених дверей.
— А я тобі сигналю, сигналю, ти не озираєшся, — намагаючись перекричати ливень, що барабанив по автомобілю, пояснював молодий парубок. — У-у-у, ллє як, злякалася? — Даша стиснулася вся, звівши плечі якомога ближче.
Парубок зняв із себе футболку, кинув назад і з заднього сидіння взяв сумку із сухим одягом.
— На вітровку, та не бійся ти. Я теж із Семенівки, не пам’ятаєш мене? Коновалова я син. Андрій, — він обгорнув її своєю вітровкою і притиснувся так близько, що Даша перестала дихати.
— Зараз зігрієшся. У мене десь іще куртка була, але брудна. З автобуса?
— Ага.
— А я в місті був. Запчастини їздив забирати, ну чого тремтиш? — він знову притиснув її до себе плечем. Але вже ніжніше, з турботою.
— Як звати?
— Даша.
— Дар’я, значить.
— А чого не їдемо?
— Хмара туди пішла, якраз у село. Весь час будемо їхати під дощем. Скоро пройде.
Даша кивнула — і то вірно підмітив. А вона… Безглуздо вийшло. Знає ж.
Розговорилися. Виявилося, що Андрій торік повернувся з армії, працює з батьком на фермі, матері не стало, коли він у сьомому класі вчився. Так і живуть удвох. Вчитися далі не пішов, вступити не встиг торік, а тепер уже й не знає. Робота є, чого ще треба.
Біля дому Дар’ї зупинив і всміхнувся на прощання Андрій, і Дар’я йому всміхнулася. За цю годину вони розговорилися так, наче знали одне одного вічність і зараз зустрілися після довгої розлуки.
З Миколою в Дар’ї такого зв’язку не було. Такої теплоти в розмові й невидимої спорідненості. Хвилі однієї не було. Сухо все, як та сама дорога «до», якою йшла вона, а Андрій «після». Коли її обіймав або цілував Микола, не відбувалося рівним рахунком нічого.
Весь вечір потому Даша ходила задумлива, усміхалася.
Мати усмішку в доньки помітила. Але зрозуміти, від чого, не змогла. Питала, та хто ж відповість, що серце частіше битися стало. По селу тепер кожен Уазик поглядом Дар’я зустрічала й проводжала. Не він. А побачити хотілося. Хотілося знову й знову випробувати те саме почуття радісної тривоги. Микола ввечері приходить, а Даша на нього дивитися не могла. Набралася сміливості й заявила, що пора розійтися.
— Чого? — Микола навіть не зрозумів спочатку.
— Ти в армію підеш, я вчитися поїду. Давай розійдемося друзями, а повернешся, якщо вже доля зведе знову, побратися можемо, — пояснила вона.
— Ні. Не піде так. А хто мене чекатиме?
— Навіщо тобі оте «чекати»?
— Та я за тобою з дев’ятого класу… а ти!
Даша з Миколою більше розмовляти не стала, пішла в дім. Уперше вона бачила його таким розлюченим, злим. А ці очі… Їй навіть страшно стало.
Наступного дня до дому Дар’ї приїхали батьки Миколи. Скандал стався нечуваний. Мати Миколи кричала довго. Звинувачуючи всіх у всьому. Даша сховалася на горищі сараю, а потім і зовсім городами втекла в ліс.
Блукала довго, поки не опинилася біля просілкової дороги, що веде до села.
— Дар’є, Дашо! — почула вона знайомий голос.
Андрій махав їй рукою.
Вона завмерла на секунду. Потім зрозуміла, що не витримає більше жодної миті. Спочатку пішла до нього назустріч, а потому побігла. Зупинилася поруч. І він стоїть. Дивиться на неї.
— А я бачу, наче ти йдеш. Підвезти?
— Ні. Вдома скандал, я втекла.
— А чого скандал?
— З Миколою розійшлася, йому в армію скоро. А він — чекай. А я не можу… я… про тебе весь час думаю, розумієш…
— Розумію. І я. Ось із того самого дня, як побачив. Не приходив, дізнався, що у вас із Колькою весілля буде.
— От і не буде.
Він трохи нахилився і торкнувся її губ. Ніжно, бережно. І обійняв. Вони стояли так довго, у цій впевненості, що все буде добре. Дар’я повернулася додому тільки вночі, коли на кухні мати вимкнула світло.
— Що ж дочка накоїла! Та як так. Та три роки зустрічалися, а ти хлопцеві відкота. Хіба можна так?
— Я іншого люблю. По-справжньому, — голосно заявила дочка.
— Чого? — тут і батько вийшов із кімнати. — Я зараз ременя зніму з цвяха і як дам тобі любов, мало не здасться. Тепер до екзаменів удома сидітимеш.
Утримати Дар’ю вдома в батьків не вийшло. Зустрічалася вона з Андрієм уривками, використовуючи кожну зручну мить. Домовлялися заздалегідь. У перелісках було одне місце, де їх не було видно з дороги. Ховала потім Дар’я сором’язливо обличчя з припухлими губами від матері.
Але одного разу все скінчилося, хтось із сільських побачив їх, що йшли поруч по просілковій дорозі, і повідомив Миколі.
Андрій стояв на пагорбі, прямо над річковою кручею, і, знявши кепку, дивився, як наближається з того берега пором. На поромі повертався з сусіднього села батько.
Микола — високий, кремезний — розмовляти з Андрієм не став, за нього розмову почав кулак, сталевий, сильний. Андрій уперше ухилився. Зростом вони були однакові, але у ваговій категорії Андрій явно програвав. Удари сипалися один за одним. З порома бійку було добре видно. Дві бабусі взялися ойкати, батько Андрія квапив поромника, а решта просто спостерігали.
Зірвався Андрій сам, усі це бачили. Хитнувся, відступив, щоб не втратити рівновагу, а там — пустота. Батько його тільки й встиг ахнути. Скинув взуття і стрибнув у воду.
— Дашка, Дашка, біжімо до річки, там біля порома Колька твій з Андрюхою Коноваловим побився. І Андрій з обриву впав. Кажуть, не жилець, — засапана Оля все продовжувала й продовжувала махати рукою.
Даша кинула лійку, якою поливала перед будинком клумбу, і побігла за однокласницею. Народу на березі зібралося чимало.
— Та послали по швидку вже, — чулося здалеку.
— Що тут посилати, якщо весь поламався. Треба дільничного. Миколу посадять, мабуть.
Коли Дар’я майже була на місці, Уазик уже рвонув уперед. Батько сам повіз його до лікарні.
Даша відчула, як ноги стають важкими, ступати стало неможливо. В очах потемніло. Вона сіла там, де стояла, прямо на траву.
— Що? Догралася в любов? Одного не стало, а мого тепер посадять! — мати Миколи, нависаючи над Дар’єю, розтирала по обличчю сльози.
— Ні-ні, — тільки відмахувалася Даша.
Вона повернулася додому і кинулася на ліжко.
— Ти чого ж накоїла? — мати заскочила в дім і тут же опинилася перед дочкою. — Та як ти могла? Як? Що ж тепер буде? — мати вискочила на вулицю й кудись швидко пішла.
Даша довго не думала. Взяла свою сумку, склала дещицю речей, документи, взяла трохи грошей і вийшла в город. За годину вона вже їхала в автобусі, що прямував до міста.
У невеликий будинок на краю села Дар’я з бабусею зайшли, коли вже почало сутеніти. Тільки-но випавшим снігом почала грати завірюха, замітаючи розчищену доріжку.
— Ноги нити почали, до негоди все, — літня жінка сіла на лавку біля дверей, повісила на цвях палицю й почала знімати валянки.
— Я допоможу, — запропонувала Дар’я і спробувала нахилитися.
— Не треба. А то я лінуватися почну і зляжу. Мені рухатися потрібно.
— Строк у тебе який?
— У лютому народжувати.
— Скоро, значить.
— Андрюшчин? — прямо спитала бабуся й подивилася їй у вічі. Дар’я очей не відвела, відповіла:
— Так.
— Точно?
— Я не сумніваюся.
— Ну гаразд, тоді. На печі тобі місце сьогодні влаштуємо, а завтра подивимося, що зробити.
Дім був маленький, що складався з двох кімнат і невеликого закутка за піччю. Запах цього дому був Дар’ї знайомий. Кілька разів у хустинці Андрій приносив їй пироги. Бабусині.
Дар’я довго вовтузилася, поки до неї на піч не застрибнув кіт. Він ліг поруч із животом, витягнувшись ковбаскою. Дар’я хотіла зрушити, але кіт не дав, довелося заплющити очі й заснути.
У трубі завивала «нічна господиня», ганяла подвір’ям солому, перекладала сніг, наводила генеральне прибирання. На ранок усе стихло.
Прокинулася Дар’я від запаху дріжджового тіста.
— Із варенням чи з капустою пиріжки будеш?
— Із варенням, — спускаючись із печі, притримуючись за живіт, сказала Даша.
— Андрій не казав, як вас звати, все бабулю, та бабулю.
— Марія я, Дашо. Баба Маша. Маша та Даша, — розсміялася вона, визирнувши з кухні.
— О-о, я так розумію, скоро народжувати, тиждень залишився.
— Чому? Чотири.
— Ні. Раніше строку дівка захоче, не сидиться їй.
— Чому дівчинка? — знову не втрималася Дар’я.
— Серце мені підказує. Народиш сама чи до лікарні поїдеш?
— Якщо треба, я піду сама, — Даша опустила погляд.
— Ти чого, дівчинко, тебе ж ніхто не жене. Досвід у мене просто. Я ж стара вже, одразу бачу, коли дитинка має народитися. Не одні пологи прийняла, досвідчена.
— Залишуся, якщо дозволите. Сил уже немає нікуди їхати чи йти.
— Давай, поснідаємо, і пиріжки робити будемо, сідай.
За тиждень, як і сказала баба Маша, у Дар’ї почалися перейми. Рано-вранці відійшли води, а опівдні народилася дівчинка.
— Дякую, Дашо, — загортаючи новонароджену, з усмішкою промовила бабуся.
— За що? — спитала новоспечена мати.
— За правду. Андрюшина дівчинка. Я його приймала, коли народився, як зараз пам’ятаю. І пальчик цей на лівій ніжці короткий серед мільйона впізнаю. Він теж радий буде.
— Хто він?
— Хто-хто. Андрій.
— У сенсі? — Даша навіть підвелася на ліктях із постелі.
— У прямому. Завтра схожу, скажу йому.
— Живий? Він живий? — сльози самі покотилися по її обличчю. Даша не могла стримати їх, готова схлипувати.
— Ти не знала? Дівчинко моя. Як же так? Живий він, ноги відібрало, а так живий, — обійняла її бабуся.
— Мені до нього треба, бабо Машо, не зможу лежати, знаючи, що він поруч. Тут він у селі?
— У селі, звісно. Вдома.
— Донечку пожалій. Їй зараз ти і спокій потрібні. Молоко пропаде, що будемо робити?
— Так-так.
— Тобі виспатися треба. День точно нікуди не пущу. Фельдшерку сьогодні треба запросити ще. Лежи. Тепер ти знаєш, що він живий, нікуди не втече вже, — розсміялася бабуся.
Даша часто-часто задихала від накопичених емоцій. Але зупинити сльози не могла.
На третій день потеплішало. Бабуся пішла, а потім повернулася з батьком Андрія.
— Ось. Дивись. Катерина Андріївна, звучить?
Батько на Дар’ю не глянув. Подивився на дівчинку і відтанув, усміхнувся.
— На Андрія записали? — спитав він.
— Звісно. Пальчик дивись, — бабуся з гордістю розгорнула пелюшку і продемонструвала мізинчик на маленькій лівій ніжці.
— Дякую, Дашо. За внучку дякую. Андрію я не казав ще. Поїдемо?
— Так. Я готова.
— Так. Дашо, батьки твої від фельдшерки дізналися, що ти народила, в мене живеш, питали, коли можна прийти, — повідомила баба Маша.
— Потім. Зараз не до них. Зараз Андрій і Катя.
Біля ґанку Дар’я кілька разів зупинялася, вже прибувало молоко, викликаючи озноб, таке нове й водночас потрібне почуття.
Батько Андрія зайшов у дім перший, роззувся, узяв внучку на руки й кивнув у бік кімнати.
Даша ступала повільно, ноги слухалися погано. Вона побачила його, що лежав на ліжку біля вікна й розглядав щось у журналі про техніку.
— Андрійку, — простягнула вона до нього руки.
І він до неї. Не чекав, усміхнувся. Даша вткнулася йому в груди й розплакалася.
— Ну що, тату, приймай доньку.
— Що? Яку доньку?
— Твою, — гордо простягнув синові, не спускаючи з рук, згорток батько.
— Катрусю, подобається ім’я? Катерина Андріївна?
— Коновалова Катерина Андріївна. Звучить!
— Не кричіть, подивися на дочку і я заберу її на кухню. Думаю, вам є про що поговорити.
Баба Маша з батьком і внучкою вийшли на кухню. А Даша лягла поряд із Андрієм, поклавши голову йому на плече, і спокійно видихнула.
— Не знала я, Андрію, що ти живий. Не знала. Але тепер нікуди звідси не піду, навіть якщо гнати будеш.
— Не буду. Я сьогодні вдвічі щасливіший: кохана поруч і дочка.
