Вечір у селі Солов’ївка видався задушливим. Навіть старий крислатий горіх на подвір’ї Ганни Степанівни, здавалося, завмер, очікуючи на грозу. Але справжня буря зріла не в небі, а посеред тісного подвір’я.
На ганку стояла Марія, важко дихаючи. Її очі блищали від гніву, а руки, сховані під фартухом, тремтіли. Навпроти неї, підперши одвірок, стояла Ганна — мати того самого Дмитра, про якого вже три дні гуло все село.
— Як начудити, то твій Дмитрик перший! — вигукнула Марія, і її голос здригнувся. — А як смаженим запахло, то у кущі? Тьху! Ще чоловіком називається! Відлиються вам сльози і Катерини, і її майбутньої дитини. Пам’ятай мої слова, Ганно, бо земля кругла!
Ганна підтисла губи, намагаючись зберегти холодний спокій, хоча всередині в неї все переверталося.
— Та що ти, Маріє, кричиш на всю вулицю? — стиха відповіла вона. — Хіба ж ми знаємо напевно? Мій Дмитро каже, що то все вигадки, що Катря сама собі надумала…
— Надумала?! — Марія зробила крок уперед. — Дитина під серцем — то теж вона надумала? Ви ж його, ірода, в місто відправили, наче на заробітки, а насправді — сховали! Втік, як заєць від вовка. А вона щовечора на дорогу виходить, очі виглядає. Думала, обручку принесе, а він навіть «прощавай» не сказав.
Тінь у садку
Раптом з-за хати почувся шурхіт. Це був Дмитро. Він не виїхав — він переховувався в старій коморі, чекаючи, поки Марія піде. Але совість чи цікавість змусили його підійти ближче.
— Мамо, ну досить уже, — почувся його невпевнений голос.
Марія різко розвернулася. — О! З’явився, «герой»! Ану йди сюди, Дмитре, подивися мені в очі! Чого заховався за материну спідницю?
Дмитро вийшов на світло. Це був високий, міцний хлопець, але зараз він виглядав маленьким і розгубленим. — Тітко Маріє, ну що ви таке кажете… Я ж не відмовляюся. Просто зараз не час. Мені треба на ноги стати, роботу знайти.
— «Не час»? — Марія гірко засміялася. — А коли в садку під грушею Катерині золоті гори обіцяв, тоді час був? Коли казав, що без неї життя не миле, тоді не думав про роботу?
— Я ж хотів як краще… — пробурмотів Дмитро, опустивши голову.
— «Як краще» — це залишити дівчину з ганьбою перед усім селом? — Марія вже не кричала, її голос став тихим і небезпечним. — Катря третю ніч не їсть. Батько її, старий Іван, хотів сам з тобою розібратися, ледь впросили. А ти тут сидиш, вичікуєш, поки все саме минеться? Не минеться, Дмитре.
Вибір
Ганна Степанівна, бачачи, що справа набуває серйозного обороту, втрутилася: — Маріє, ми все залагодимо. Грошей дамо на дитину, поможемо, чим треба. Але навіщо йому зараз життя ламати весіллям, якщо почуття охололи?
— Охололи? — Марія подивилася на Ганну з презирством. — Грошима хочете відкупитися від живої душі? Ганно, ти ж сама жінкою називаєшся. Хіба щастя на чужому горі збудуєш? Кожна сльозинка Катерини — то камінь на вашу хату. Побачите, як воно відгукнеться.
Дмитро мовчав. У його вухах і досі звучав сміх Катерини, він згадував, як вони разом мріяли про майбутнє. Він справді злякався. Злякався відповідальності, злякався того, що юність закінчилася так раптово.
— Знаєш, хлопче, — Марія підійшла до нього впритул. — Чоловік — це не той, хто вміє гарно говорити. Чоловік — це той, хто тримає відповідь за свої вчинки. Зараз ти — просто тінь у кущах. І якщо ти зараз не підеш до неї, то тією тінню і залишишся на все життя. Ні поваги не матимеш, ні спокою.
Вона розвернулася і пішла до хвіртки. Біля самого виходу зупинилася і додала:
— Катерина сказала, що якщо ти не прийдеш до завтрашнього ранку, вона поїде до міста і більше ніколи не повернеться. І дитини ти своєї не побачиш ніколи. Вибирай: або ти чоловік, або… так, перекотиполе.
Післясмак
На подвір’ї запала тиша. Ганна хотіла щось сказати синові, заспокоїти, знову запропонувати заховатися, але глянула на його обличчя і замовкла. Дмитро дивився на дорогу, якою щойно пішла Марія.
— Мамо, — тихо сказав він. — Що, синку? — Дайте мені ту білу сорочку, що в скрині лежить. — Навіщо вона тобі зараз? Ніч на дворі. — Потрібна, — твердо відповів Дмитро. — Бо якщо зараз не піду, то справді сльози віділлються. І не комусь, а мені.
Він не побіг, але пішов швидким, впевненим кроком. Ганна залишилася стояти на ганку, дивлячись йому вслід. Вона вперше за довгий час побачила в синові не хлопчика, а когось, хто нарешті наважився вийти з кущів.
А над Солов’ївкою нарешті пролилася перша тепла злива, змиваючи пил і даруючи землі довгоочікуване полегшення.
Дощ періщив нещадно, перетворюючи сільську дорогу на суцільне місиво, але Дмитро того не помічав. Біла сорочка, яку він так старанно натягнув у коморі, вмить прилипла до тіла, а туфлі обважніли від глини.
Він зупинився біля перекошеної хвіртки хати Катерини. У вікні горіло тьмяне світло свічки — електрику в селі через грозу вимкнуло ще годину тому.
Він підняв руку, щоб постукати, але завагався. Що сказати? Як виправдати те, що три дні сидів під материною спідницею, поки вона тут виплакувала очі?
Двері скрипнули ще до того, як він торкнувся дерева. На порозі з’явилася вона. Катерина була бліда, з накинутою на плечі старою хусткою. Вона не виглядала здивованою. Скоріше — виснаженою.
— Прийшов усе-таки? — тихо запитала вона. Голос її був позбавлений емоцій, і це злякало Дмитра сильніше, ніж якби вона почала кричати.
— Прийшов, Катрю. Вибач мені… я дурний був. Злякався.
— Злякався чого? Мене? Чи того, що в кущах пересидіти не вдасться? — вона відступила вбік, впускаючи його до сіней. — Заходь, бо сусіди побачать, знову язиками чесатимуть.
В хаті пахло сушеними травами та воском. Дмитро стояв посеред кімнати, з нього стікала вода, утворюючи калюжу на чистій підлозі.
— Катрю, я все зрозумів. Марія приходила до нас… Вона таке казала, що в мене аж у грудях запекло. Я не хочу тебе втрачати. І дитину… я не відмовляюся.
Катерина підійшла до столу і поправила гніт свічки. Полум’я хитнулося, кинувши довгу тінь на стіну.
— Знаєш, Дмитре, поки ти ховався, я вже все вирішила. Думала: якщо до ранку не прийде, зберу вузлик і поїду до сестри в область. Гроші від вашої матері мені не потрібні. Я б сама впоралася. Важко, але чесно.
— Не треба їхати, — він зробив крок до неї, але зупинився, боячись забруднити її одяг своєю мокрою сорочкою. — Я завтра ж піду до твого батька. Нехай сварить, нехай б’є, якщо хоче, але я проситиму твоєї руки.
Катерина нарешті підняла на нього очі. В них ще стояли сльози, але крига, що скувала її серце за ці дні, почала танути. — Батько спить у коморі, — сказала вона вже м’якше. — Краще зараз до нього не йди, бо рушниця в нього справді заряджена сіллю. Дочекайся ранку.
— Я не піду звідси, — вперто сказав Дмитро. — Сяду на ганку і чекатиму сонця. Щоб ти знала, що я більше не втечу.
Він справді вийшов на ганок і сів на лаву під навісом. Дощ потроху вщухав, залишаючи по собі запах свіжої трави та озону. Через десять хвилин двері знову відчинилися. Катерина винесла теплу ковдру і горнятко гарячого чаю.
— На, «герою», — вона ледь помітно всміхнулася кутиками вуст. — Пий, бо ще захворієш, хто тоді на весіллі танцювати буде?
Дмитро взяв горнятко, і їхні пальці на мить зустрілися. Він відчув, як вона тремтить, але цього разу то було не від страху, а від надії.
— Катрю, — покликав він, коли вона вже збиралася йти. — Що? — Марія казала, що мені сльози ваші віділлються. Вона права. Вже відливаються — тут, — він приклав руку до серця. — Але я зроблю так, щоб далі були тільки сльози радості. Обіцяю.
Вона нічого не відповіла, лише кивнула і зайшла в хату. Дмитро залишився на ганку. Вперше за довгий час він не відчував себе зайцем у кущах. Він відчував себе людиною, яка нарешті знайшла дорогу додому.
Світанок застав його на тому ж місці. Коли сонце почало пробиватися крізь листя груші, з комори вийшов старий Іван. Він зупинився, побачивши заляпаного грязюкою, змоклого, але рішучого Дмитра.
Старий довго мовчав, крутив вуса, а потім коротко кивнув: — Ну що, зятю… Заходь до хати, снідати будемо. Але гляди мені — другого шансу вийти з кущів не буде.
Дмитро підвівся, розправив плечі й увійшов у двері, які тепер були для нього відчинені назавжди.
Ганна Степанівна не спала всю ніч. Вона сиділа біля вікна, вслухаючись у шум дощу, і щоразу, коли гілка горіха стукала у шибку, їй здавалося, що то повертається син.
Вона вже підготувала цілу промову: про те, що не варто гарячкувати, що треба було спочатку порадитися, що Катерина — дівчина гостра на язик і життя з нею не буде медом.
Коли на подвір’ї почулися кроки, Ганна вибігла на ґанок, накинувши на плечі шаль. Але замість похнюпленого Дмитра, вона побачила сина, який ішов рівно, не ховаючи очей.
Він був брудний, змоклий, але в його погляді з’явилося щось таке, чого раніше Ганна ніколи не бачила — спокійна чоловіча впертість.
— Повернувся? — замість привітання кинула мати, підтиснувши губи. — Ну йди, скидай це лахміття, я вже й води нагріла. А потім поговоримо про те, як нам тепер перед людьми виправдовуватися.
Дмитро зупинився на першій сходинці. — Не треба виправдовуватися, мамо. Я з Іваном поговорив. У неділю засилаємо старостів.
Ганна сплеснула руками, і шаль ледь не злетіла з її плечей. — Яких старостів?! Дмитре, ти з глузду з’їхав? Ти ж тільки-но в місто збирався, на роботу нормальну!
А дитина… Ну, допомагали б ми, я ж не нелюд якийсь. Але навіщо ж так одразу зашморг на шию? Вона ж тебе тепер з’їсть, і Марія її підтакуватиме!
— Мамо, досить, — голос Дмитра пролунав тихо, але так твердо, що Ганна мимоволі замовкла. — Ви ж самі мене вчили, що совість дорожча за гроші. Чи то ви тільки для сусідок так казали?
— Та як ти смієш! — обурилася Ганна. — Я ж для тебе стараюся! Хотіла, щоб ти людиною став, а не в гної все життя по лікті порпався. Катерина — дівка гарна, але ж бідна, як церковна миша, ще й з таким характером…
— Характер у неї такий, бо життя змусило, — відрізав син. — А бідність — то діло наживне. Головне, що вона мене чекала, поки я по кущах відсиджувався.
Знаєте, мамо, мені соромно було. Не перед Марією, не перед селом — перед самим собою. Я наче в дзеркало глянув і побачив там не чоловіка, а слимака.
Ганна сіла на лаву, задихаючись від обурення. — То це тепер я винна? Я, що тебе від армії ховала, що кожну копійку на твоє навчання відкладала?
Дмитро підійшов до матері й присів поруч на коліна, як колись у дитинстві. — Ви не винні, мамо. Ви просто занадто сильно хотіли мене вберегти від усього світу. Але від життя не вбережеш.
Катря носить мою дитину. Вашого онука чи онучку. Ви хочете, щоб вони росли і знали, що батько їхній злякався? Що бабуся їхня не прийняла?
Ганна відвернулася, але Дмитро бачив, як здригнулися її плечі. Стара образа і страх перед «людським поговором» боролися в ній із залишками здорового глузду.
— Весілля буде скромне, — продовжував Дмитро. — Грошей у мене трохи є, що в місті заробив. А ви, мамо… ви або з нами, або… я не знаю. Але Катерина буде моєю дружиною.
Ганна мовчала довго. Вона дивилася на свої покручені роботою руки, на старий сад, і згадувала, як сама колись прийшла в цю хату невісткою. Її тодішня свекруха теж не вельми радо зустріла, і Ганна пам’ятала ту гіркоту довгі роки. Невже вона зараз робить те саме?
— Тьху на тебе, — нарешті промовила вона, витираючи крайкою хустки очі. — Весь у батька вдався. Той теж, як забив собі щось у голову — хоч кіл на голові теши.
— То ви згодні? — Дмитро з надією глянув на неї.
— А в мене вибір є? — буркнула Ганна, підводячись. — Не вистачало ще, щоб мій онук байстрюком ріс. Іди вже, мийся, горе моє. А я піду до скрині, подивлюся, що там з рушників лишилося.
Треба ж хоч якось по-людськи все зробити, щоб Марія знову не прийшла під вікна прокльони сипати.
Вона пішла в хату, гримнувши дверима, але Дмитро знав — буря вщухла. Мати прийняла його вибір, хоч і по-своєму, з бурчанням.
Він підставив обличчя під останні краплі дощу і вперше за багато днів глибоко вдихнув. Смаженим більше не пахло — пахло озоном, мокрою землею і новим, справжнім життям.
Валентина Довга
