«Як назвати ту жінку, яка спить, коли її чоловік іде на роботу голодним?! ПОГАНА дружина», — бабуся часто повторювала ці слова… І вони врізалися в підсвідомість Дар’ї.
— Вітаю з днем весілля! — бабуся Дар’ї витерла сльозу білосніжною хустинкою. — Женечко, синочку, я віддаю тобі свою молодшу внучку. Ти вже бережи її! Я певна, вона буде тобі хорошою дружиною.
— Не сумніваюся! — Євген обійняв бабусю дружини й усміхнувся. Він знав, що Даша — найпрекрасніша дівчина з тих, хто колись траплявся йому на шляху.
Акуратна, турботлива, старанна. Вона в усьому прагнула до ідеалу. Вихована бабусею зі «старим» гартом, Дар’я була наче з минулого: їй було чуже прагнення знайомих дівчат до пустого життя.
Вона добре вчилася, закінчила з червоним дипломом виш, влаштувалася на роботу за фахом і тільки після цього дозволила собі вступити в серйозні стосунки.
Євген одразу зрозумів, що йому дістався справжній діамант, і не впустив шанс.
— Даша — моя коштовність, вона засяє зі мною, — сказав він, підіймаючи келих.
Батьки нареченого невістку знали тільки з розповідей Євгена. Жили далеко і в побут сина не лізли. Втім, як і не допомагали молодим.
Батьки Дар’ї теж допомогти не могли: їх не стало, коли дівчинці було п’ять років. Подружжя залишило бабусі та дідусеві трьох дівчаток, і Даша була наймолодшою, тому вбирала все, що говорила бабуся. А бабуся привчала дівчаток до сімейного життя змалечку.
— Сьогодні в нас сніданок готує Дашенька. Ходімо, люба, я навчу тебе, як пекти млинці. Ти в нас ще до школи не ходиш, а дідусь працює, і сестрички вчаться, рано встають. Отже, що?.. — бабуся чекала на відповідь від дитини.
— Отже, я можу поспати? — спросоння відповіла Даша.
— Ні! Ти повинна встати ще раніше, щоб не займати ванну і, швидко вмившись, вирушити куди?.. — бабуся дала внучці «другий» шанс.
— Гратися?
— Ні ж! Лихо моє! На кухню! Щоб до 7 ранку на столі вже були млинці, гарячий чай і бутерброд із сиром. А потому, коли всі підуть, ми з тобою що маємо робити?..
— Не знаю… — Даша розгубилася. Вона боялася помилитися втретє.
— Ми прибираємо зі столу, а потім готуємо обід і вечерю. Ну а потім, якщо залишиться час, можна й відпочити.
Бабуся завжди готувала млинці зранку, привчила вона до цього і внучок. Тепер п’ятирічна Даша щодня вставала о 6 ранку, щоб допомагати бабусі по дому, а в шість років, коли в бабусі був тиск, вона справлялася з цим завданням сама. Треба зазначити, що сестри «чергували» по вихідних. А коли Даша пішла в перший клас, вони склали розклад, хто готує сніданок, обід і вечерю, і чітко дотримувалися вказівок бабусі.
Одного разу Даша прийшла зі школи змучена, вона почувалася розбитою, і їй здавалося, що в неї жар. Вона абияк зробила уроки і прилягла, щоб відпочити, і випадково проспала будильник.
Той ранок дівчинка запам’ятала назавжди.
Бабуся, божа кульбабка, побачивши, що соня дрихне, налила в склянку крижаної води і вилила дівчинці на голову.
Даша навіть зойкнула від несподіваного «душу».
— Вставай! Ти запізнилася на десять хвилин! Це нікуди не годиться!
— До школи запізнилася? — не зрозуміла дівчинка.
— Ні! Ти запізнилася готувати сніданок!
— Але баб… я до школи не піду, я хворію…
— До школи можеш не йти, але готувати на сім’ю у свій день ти ЗОБОВ’ЯЗАНА! Яка господиня дрихне, коли її сім’я голодна йде у справах? А ну, вставай! Ледащо!
Такою розсердженою Даша не бачила бабусю раніше. Вона зібрала всі сили в кулак і пішла на кухню. На щастя, сестри чули лайку і швидко встали, щоб допомогти молодшій сестричці.
Взаємна підтримка не раз рятувала Дашу. Вона не скаржилася: жили дружно. А «домострой», до якого привчала бабуся, поступово став звичною справою.
До 18 років усі три сестри вміли не тільки готувати, прибирати, прасувати, а й вишивали, в’язали, могли шити для себе деякий одяг і знали, як вести економне планування, закуповуючи продукти по акціях і знижках.
До сімейного життя Дар’я була повністю готова.
— Дашо, завтра поїдемо в супермаркет, — сказав чоловік, коли вони переїхали в його квартиру після весілля. — Треба заповнити холодильник на тиждень, я тебе відвезу, а ти обереш усе що треба.
— Любий, я вже про все подбала, — з усмішкою відповіла вона.
Женя відкрив холодильник і ахнув. Коли дружина встигла стільки всього купити, як донесла це сама, а головне, на що вона все це купила?!
— Ти витратила весь весільний подарунок? — хмикнув він.
— Ні. Я витратила тільки три тисячі, не хвилюйся, любий. Довірся мені.
— Тоді, може, відзначимо другий день весілля піцою? — запропонував Женя. Він уже покликав друзів.
— Я приготувала на вечерю запіканку, але якщо хочеш, зараз швиденько зроблю піцу! І салатики наріжу… — Дар’я кинулася до плити. Так і почалося нове сімейне життя.
Про що б Євген не попросив або не подумав, Даша тут же виконувала. Зранку на нього завжди чекали млинці, випрасувана сорочка і вичищені черевики.
— Люба, може, поспимо сьогодні довше? — сказав чоловік, бачачи, що Даша схопилася ні світ ні зоря, щоб приготувати сніданок вчасно, хоча був вихідний.
— Спи, любий, я про все подбаю…
Два роки шлюбу пролетіли непомітно. Кілька разів у гості приїжджали батьки чоловіка і були просто вражені тим, яка чистота була в колись холостяцькій квартирі сина.
— Дашенько — ти золото! — сказала свекруха, Галина Дмитрівна, бачачи, як та крутиться білкою, щоб швидко обслужити дорогих гостей. — Давай я допоможу.
— Що ви? Ви ж гості. Я сама! — почервоніла Даша. — Хочете ще тортика? Або, може, морозиво? Я сама робила…
— Не відмовлюся, — свекор простягнув тарілку. Женя тим часом щось захоплено розповідав друзям, які теж прийшли в гості. Ніхто, окрім Даші, не брав участі в накритті столу, ніхто не виявив бажання допомогти з посудом.
— Ми так любимо ходити до вас у гості! — сказала подруга Жені, збираючись додому. Це не сховалося від погляду свекрухи. Даша тим часом стояла біля раковини, вичищаючи тарілки.
— Люба, часто до вас у гості приходять друзі Женьки? — спитала вона.
— Кожної п’ятниці.
— Ясно.
— А він тобі зовсім не допомагає?
— Допомагає, звісно! — Даша почервоніла. — Учора зустрів мене на зупинці, допоміг із сумками…
— А що ж він тебе на машині не відвіз? Невже ти сама все це купувала?!
— Йому на ринок ходити не хочеться, та й я не наполягаю.
— На ринок?! — здивувалася свекруха.
— Так. Бабуся привчила мене все найкраще купувати, і зі знижками…
— Я бачу, що мій син погладшав на твоїй турботі.
— Що ви, він просто змужнів, — Даша взялася захищати чоловіка, знову дивуючи свекруху.
— Так, звісно, ти права.
Мати того вечора поговорила з сином, але той лише відмахнувся:
— Даша в мене просто хороша дружина. Вона любить займатися домом. Навіщо я буду лізти?! Всі хороші дружини такі. Це нормально.
За місяць Галина Дмитрівна потрапила до лікарні. Женя сказав, що треба лікуватися в столиці, і було вирішено перевезти матір ближче до сина та невістки.
Дар’я щодня приходила до свекрухи, щоб провідати. Галина Дмитрівна не могла натішитися невісткою.
А Даша дедалі більше втомлювалася.
Того ранку вона вдруге в житті проспала, але почувши, як чоловік встав і голосно ходить по кімнаті, схопилася і, долаючи головний біль, кинулася на кухню.
— А я вже думав, що мені самому доведеться сніданок готувати, — пробурмотів Женя. За два роки він уже звик до турботи дружини і ставився до цього як до належного.
— Щось я, любий, зараз… — вона схопила борошно і розсипала його… — Ото ж я незграбна!
Даша була готова крізь землю провалитися.
— Ну так. Гаразд, давай без млинців сьогодні, яєчню приготуй. — Приречено зітхнувши, погодився чоловік.
Весь день Даша була сама не своя. А наступного й зовсім ледь не знепритомніла вранці.
— Дашо, я спізнююся на роботу. Ти мені кави коли наллєш?
— Зараз… — Даша хитнулася і ледве встигла схопитися за стільницю.
— Давай сюди! Я сам! — з якоюсь злістю в голосі сказав Женя. — А то як учора все зіпсуєш.
Даша кивнула і присіла за стіл. Але сидіти не змогла, їй стало зовсім зле.
— Любий, вибач, я піду приляжу…
Вдень, коли настав час відвідувати свекруху, Даша зрозуміла, що встати нездатна.
— Галино Дмитрівно, вибачте мене, я сестру пошлю, щоб вона вам супчик віднесла… — мало не плакала Даша.
— Не треба! У мене все є. Ще вчорашнє залишилося.
— Вчорашнє не їжте! Я вам свіженьке…
— Дашо! Мене завтра виписують. Не ходи і сестру не ганяй! — підвищила голос свекруха.
— Добре, вибачте… — Даша притихла. А трохи згодом у двері подзвонили.
Галина Дмитрівна стояла на порозі з сумкою в руках.
— Мене раніше виписали, народу повно привезли, сказали, йти додому. Можна у вас переночувати?
— Галино Дмитрівно, звісно! Але… Як же ви, не попередили? Я ж не встигла приготувати стіл… — Даша була блідою, хворобливою, і це не сховалося від очей свекрухи.
— Нічого, я сита. А ти їла сьогодні? — при думці про їжу скрутило, і Даша ледве добігла до ванної.
— Ти не хвора? — з тривогою спитала Галина Дмитрівна.
— Мабуть, отруїлася чимось… Вибачте.
— Іди приляж. Я зараз зроблю тобі чай.
— Ви?! — Даша навіть здригнулася.
— Ну так. А що?
— Але ви гостя! Як я можу лежати, щоб ви мене обслуговували?!
— Дашо — я не тільки гостя, я твоя свекруха, друга мама. Іди і лягай! — суворо сказала Галина Дмитрівна.
Даша опустила погляд і пішла. Чомусь їй знову було соромно.
А от Галина Дмитрівна почала розуміти, що в домі сина не все так ідеально.
Точніше, все надто вже ідеально!
Після виписки Галина Дмитрівна почувалася добре. Весь день вона намагалася доглядати за невісткою і зробила висновок, що Даша не надто розпещена турботою чоловіка.
Коли Женя прийшов додому, перше, що він зробив — гукнув:
— Дружино! А чого ти не зустрічаєш?!
— Іду… — Даша зібралася вставати, але Галина Дмитрівна зробила знак рукою і вийшла до сина сама.
— Мамо?! А ти чого це в нас?
— Засумувала за сином.
— Я ж приїжджав… На тому тижні.
— А Даша щодня їздила!
— Ну так у неї графік вільний.
— Так, так. Я розумію. — Галина Дмитрівна помітила, що син так і стоїть у куртці. Наче чогось чекає.
— Роздягатися будеш?
— А… Так. — Женя зняв куртку і сунув матері. Галина Дмитрівна здивовано підняла брови. — Я в душ. Халат і рушник хай мені туди несе.
Галина Дмитрівна схрестила руки на грудях.
— Даша хворіє.
— Ну тоді ти принеси.
— А сам?
— Що сам?
— Сам не можеш взяти?
— Так я ж з роботи… втомлений.
— А я з лікарні.
— Гаразд. Дашо, де рушник взяти? — гукнув він.
— Зараз, любий, зачекай хвилинку…
— Ходімо, будемо вчитися самообслуговуванню, як у дитячому садку, — Галина Дмитрівна взяла сина під руку і потягла за собою.
— Запам’ятовуй, тут у вас рушники, тут шкарпетки, тут халат! З сьогоднішнього дня сам свої речі тримаєш у порядку!
— Але мамо, ти чого до нас у життя лізеш?!
— Іди мийся. Потім поговоримо.
— Гаразд. Сподіваюся, їжа в нас є? — він із сумнівом подивився на дружину, що лежала.
— Так… Щоправда, я сьогодні нічого не готувала… — мало не плачучи зізналася Даша. Женя вперше за два роки почув такі слова. Можливо, він би обурився, але бачачи обличчя матері, кивнув і пішов.
— Ти його розпестила, доню. Ну що за мужик?
— Не кажіть так, я просто про нього турбуюся.
— А він про тебе? Люба, раніше мій син був іншим. Коли я хворіла, він мені супчик варив, за ліками бігав за першим покликом. І справи по дому робив він: пилососив, пил витирав… А зараз? Він навіть рушника не знає, де взяти! Що з ним стало?!
Даша не відповіла.
Учора вона просила чоловіка подати склянку води… але той був надто зайнятий. Вона думала і думала над словами свекрухи і зрозуміла, що та має рацію. Женя став не чоловіком, він став «паразитом», що живе за рахунок споживання благ від дружини.
Але найстрашніше було в тому, що Даша зробила його таким сама.
— Відпочивай, я з вечерею йому «допоможу», — сказала свекруха і причинила двері до спальні.
Женя вже вмостився за стіл, чекаючи вечерю. Галина Дмитрівна сіла навпроти, і вони з сином мовчки дивилися одне на одного.
— Мамо, давай, може, поїмо? А потім побалакаємо?
— Ага, із задоволенням. Накривай стіл.
— Я?!
— Ну так, я ж у гостях.
— Зараз Дашу покличу…
— Стояти! — Галина Дмитрівна вміла прикрикнути. — Мало я тебе в дитинстві виховувала? Мало батько розуму навчав?!
— Ти чого? Чим лікували тебе? Озверином? — Женя витріщився на матір.
— Це ти, любий, озвірів за два роки! Дашенька — чудова дівчинка, а ти на неї сів і поїхав! Ніжки звісив.
— Мамо, чого тобі треба? Прямо скажи. І це, я жерти хочу…
— То візьми і поїж! І за матір’ю доглянь! За два тижні скільки разів ти в мене був? Один! А Дашка твоя щодня мені супи носила!
— Ну, вибач…
— Ти чому про дружину не дбаєш?
— Я дбаю.
— Як?
— На роботу ходжу.
— Це не турбота! Ти давно їй сніданок у ліжко носив? Давно квіти дарував? Давно питав про її самопочуття?!
Женя мовчав.
— Ти хоч знаєш, що вона в тебе вагітна?!
— Що?!
— Те! Оленю ти, Женю, а не мужик.
Галина Дмитрівна стукнула кулаком по столу. Даша чула розмову і тихо схлипувала. Адже свекруха влучила в найболючішу точку.
— Як ти? — тихо спитала Галина Дмитрівна.
— Вже краще, — Даша швидко витерла сльози.
— Збирай речі.
— К-куди?! — невістка злякалася.
— Я тебе до себе додому забираю. Поживеш у мене, поки син не отямиться.
— Мамо!
— Не мамкай. Або Даша зі мною поїде, або ти зараз же підеш! Погостюєш у баті, будете з батьком жити, він тебе швидко виховає!
Женя не відповів. Він із благанням подивився на дружину, але та на диво швидко встала і, взявши маленьку сумку з телефоном і карткою, натягла майку, джинси і заявила, що готова йти.
— Галино Дмитрівно, а він точно впорається? — всю дорогу до дому свекрухи в області Даша була як на голках.
— Зачекай, завтра прискаче за тобою. Але ти потерпи, погостюєш у мене тиждень, другий, а там повернешся.
Все сталося так, як казала свекруха.
Женя приїхав за дружиною, але його не пустили на поріг батьківського дому.
І тільки після розмови з батьком, за тиждень, Женя привіз два величезних букети, для дружини і для мами.
— Я все зрозумів, усвідомив і буду виправлятися, — заявив він.
Даша за тиждень покращала: відпочила, зрозуміла, що можна зранку висипатися і що означає, коли тебе люблять і не тільки приймають, а й віддають натомість.
— Дашо, дорога, я сама вимию посуд, — свекруха дозволяла невістці у своєму домі тільки відпочивати.
— Можна, я вам допоможу? — все ж напросилася Даша.
Вона скучила за чоловіком. І він приїхав.
— Повертайся додому, люба… — сказав Женя, вкотре приїхавши за дружиною.
— А ти будеш піклуватися про мене? — вона затнулася і поклала руку на живіт. — Ой, точніше, про нас.
— Буду! — Женя обійняв Дашу.
— А якщо обманеш, ми Дашу собі заберемо! — пригрозила мати. Але Женя стримав слово. Та й якби хотів, то вже не вийшло б сісти на шию дружині. Вона перестала схоплюватися за першим покликом і зосередилася на турботі про себе та їхню майбутню дитину. Тепер у неї були помічники: чоловік і свекруха.
