— Їдеш, отже, все ж вирішила? — тихо спитав Олексій у дружини.
— Вирішила. Усе. А що тягнути, коли вже наважилась? Квиток куплений, валізи спаковані, — спокійно сказала дружина.
— Дозволь, я проведу тебе, — сказав він після паузи. — Важкі ж валізи. До машини донесу. Таксі вже приїхало, тобі телефонували?
— Так, щойно, — Ніка навіть усміхнулася. Змогла.
Олексій вийшов на вулицю з валізами. Вогкий, напівтемний світанок. Повітря було важке від туману. Обличчя Ніки майже не видно, лише тінь. І головне — він не бачив її очей. Тих самих, які колись доводили його до нестями, робили беззахисним і безмежно щасливим водночас. Як же хотілося поглянути у них ще раз.
— Подзвони, добре? — попросив він. — Якщо раптом зрозумієш, що треба…
— Ну, гаразд, — спокійно відповіла Ніка. — Може й не потрібно?
— Як вважатимеш за потрібне. Щасливої дороги, — тихо мовив Олексій.
— А тобі — щасливо залишатися, — сказала вона з ледь помітною усмішкою.
На прощання поглянувши на нього, Ніка сховалася у темному, теплому салоні таксі. Машина рушила, і чоловік ще довго дивився їй услід. У душі утворилася порожнеча — тиша, яку треба було чимось заповнити.
Повернувшись у квартиру, Олексій глянув на годинник — п’ята ранку. Можна було б ще поспати, як колись у молоді роки, коли не хотілося вставати вранці. Тоді треба було йти на навчання, на роботу, вести дітей у садок чи школу. Тепер можна було все. Лягай — спи, скільки хочеш. Але не спалося.
Він згадав, як сьогодні не став снідати з Нікою. Просто сидів поруч і мовчки дивився, як вона п’є каву і їсть маленький бутерброд. Тепер же раптом захотілося поїсти добре, ситно, навіть чогось не зовсім корисного, аби тільки було по-справжньому. І ще — щоб грала улюблена пісня, ту, яку він не вмикав уже років п’ять.
Олексій підійшов до музичного центру, натиснув play і заграла та сама мелодія. Гімн його молодості. Часу, коли вони з Нікою були щасливі. Коли він зустрів її серед мільярдів людей — і світ перевернувся.
На кухні Олексій дістав важку чавунну сковорідку, кинув кілька шматків бекону, нарізав цибулю кільцями — і все це зашкварчало, розносячи по квартирі аромат, який пробуджував апетит і спогади. Потім розбив туди кілька яєць, що весело зашипіли, — і відчув себе живим. Кави він ніколи не любив, тому заварив міцний цейлонський чай, нарізав лимон. Прості речі, але які ж теплі.
Після сніданку Олексій дістав фотоальбом. Ті знімки, де вони ще молоді, смішні, закохані. Пальці тремтіли, коли перегортав сторінки. Боже, які вони гарні! Ось вона — така, якою він побачив її вперше: худенька, мов тростинка, ніби боялася від подиху зламатися. І він тоді соромився доторкнутися, аби не відштовхнути.
Чоловік довго дивився на фото, не помічаючи, як на очах виступають сльози. Ніка поїхала, але у кожній світлині, у кожній пісні, у запаху смаженого бекону вона все ще була поруч.
Ось вони вдвох — приголомшені власними почуттями, розгублені й водночас щасливі. А ось і їхнє весілля. Такі кумедні всі — друзі, однокурсники… Декого з них, на жаль, уже немає на цьому світі. Валентин — зовсім молодим… Мишко багато років у будинку для літніх людей. А вони з Нікою — не надто веселі. Чому? Чи просто втомлені? Напевно, так і було.
А ось Кирило з Катею — веселі малюки. Доля подарувала їм відразу двійко дітей — одразу, «гуртом», як тоді жартували. Вони були здивовані, а друзі й рідні заспокоювали:
— Приведете у світ одразу, а потім відпочинете.
Та відпочинок прийшов не скоро. Усе це вже позаду — діти виросли, живуть своїм життям.
Олексій думав, як провести перший день своєї свободи. Може, влаштувати вечір спогадів — зібрати друзів у кафе? Або махнути з Петром на риболовлю — він давно кличе. Щоправда, їхати далеченько, майже двісті кілометрів, але той обіцяє — риболовля буде фантастичною!
Та сьогодні йому нічого цього не хотілося. Було дивно добре на самоті. Можна поїхати до міського парку, пройтися алеями, посидіти біля озера, погодувати пташок. З’їсти смачне морозиво, поблукати між деревами, спостерігаючи за людьми й мружачись від останнього теплого сонця. З друзями можна зустрітися й потім. Усе встигнеться — тепер же свобода!
Чоловік кілька днів не знаходив собі місця. Не знав, чим зайнятися, куди подіти стільки вільного часу. І не розумів, як це — таке бажане життя без турбот — раптом виявилося порожнім.
Зрештою він усе ж зібрав друзів. Хотів яскравих емоцій, як у молодості. Але щось не вийшло. Кожен поспішав додому — у когось справи, у когось діти, у когось онуки.
Олексій так мріяв про цю свободу! Дорікав Нікі, що вона його обмежує, тримає біля себе. Скільки різких слів наговорив… А вона лише спокійно посміхнулася:
— Я більше не буду тебе тримати. Дарую тобі повну свободу.
І поїхала до своєї самотньої сестри, яка жила в Одесі.
— Як вирішиш щось зі своїм статусом — дай знати. Я прийму будь-яке твоє рішення, — сказала тоді жінка.
І все. Так просто.
— То я вже настільки тобі байдужий? — гірко думав він. — Коли це сталося? Як?
Він чекав емоцій, ревнощів, любові, сварки, але не відчув нічого. А Ніка просто лишила його з тією самою свободою, якої він так прагнув.
— Ти сам обрав, — тихо сказала вона.
Від надміру вільного часу Олексій подзвонив дітям — спершу синові, потім доньці. Запитав, як у них справи, як онуки. Подумав — може, до них у гості? Але у відповідь почув:
— Коли мама повернеться, приїжджайте разом. Ми будемо чекати.
Ось як… З мамою. Без мами — вже ніби й не потрібен. Звикли, що батьки — це одне ціле.
У суботу чоловік усе ж поїхав із Петром на риболовлю. Дорога була довга, виснажлива. Ночівля у наметі теж не принесла радості. Не його це. І риба — якась млява, ніби з нього насміхалася.
Зате Петро був у чудовій формі — говорив без упину, як радіо. І все про свою Наташу: яка вона добра, господарська, як любить його, як завжди відпускає без жодних докорів.
— А твоя Ніка що, не була проти, щоб ти сюди приїхав, так далеко? — запитав Петро.
— Не була, — коротко відповів Олексій.
Чоловік повернувся додому, не знаючи, куди подіти рибу. Так і кинув у морозилку, не почистивши. Проспав увесь день. А коли прокинувся — такий сум накотив, що аж серце защеміло. Хотілося плакати від самотності.
Він подзвонив доньці:
— Катю, замов мені квиток до Одеси. На завтра. А краще — на сьогодні. Сам я в цих ваших сайтах нічого не розумію.
— До мами поїдеш? Не витримав? — усміхнулася Катя. — Зараз усе зроблю.
Олексій майже біг від таксі до будинку родички, не відчуваючи під собою ніг. Серце калатало, як шалене. Двері відчинила Ніка. У посмішці — спокій, наче вона й не здивувалася.
— Привіт.
— Привіт-привіт. Збирайся, поїхали додому. Я без тебе там просто пропаду, — намагався сказати він спокійно, але голос зрадливо затремтів.
Він обійняв її міцно, вдихнув знайомий, рідний запах. І нишком змахнув сльозу, щоб вона не побачила. Свобода? Яка така свобода… Ні, не чули. Є тільки любов. І вона — справжня, єдина, найважливіша.
