На кухні стояв густий аромат свіжоспечених пирогів, але атмосфера була далеко не затишною. Катерина, жінка з передчасно сивим волоссям і поглядом, у якому застигла криця багаторічної витримки, повільно витирала руки об фартух.
Навпроти неї сиділи двоє дорослих синів — Андрій та Максим. Вони переминалися з ноги на ногу, не наважуючись підняти очі.
— Мамо, ну зрозумій, він ледь ходить, — першим порушив тишу Андрій. — Сусіди кажуть, що він уже тиждень не виходить із квартири. Його всі покинули. Та жінка, з якою він жив останні роки, просто зібрала речі й пішла, як тільки гроші закінчилися.
— І що ви пропонуєте? — голос Катерини був тихим, але в ньому відчувався метал.
— Може, ми б його до лікарні поклали? Чи хоча б продуктів купили? — додав Максим. — Все-таки батько…
Катерина раптом різко опустила рушник на стіл. Звук був схожий на ляпас.
— Батько? — вона гірко всміхнулася. — Ви згадали про батька? А я згадую інше. Я згадую, як ви ходили в одних черевиках на двох, бо на нові не було грошей. Я згадую, як ми їли порожню гречку, поки він купував собі нові костюми.
— Мамо, то було давно, ми вже й забули… — почав був Максим.
— Ви забули, бо були малі! — перебила вона, і її очі спалахнули вогнем, який вона стримувала роками. — А я пам’ятаю кожен день. Пам’ятаю той суд, коли він приніс довідку, що працює двірником у ЖЕКу за мінімальну ставку. Ви тоді заїкнулися про те, чому він не може купити вам велосипед, а він розвів руками: «Ось, дітки, бачите — бідний я, мізер отримую».
— Хіба він справді був двірником? — здивовано запитав Андрій. — Він же завжди вмів крутитися.
— Спеціально влаштувався! — вигукнула Катерина. — Щоб платити на вас ті мізерні аліменти, на які навіть кілограм м’яса не купиш.
А сам за кутом пересідав у машину і їхав на свої об’єкти, де заробляв тисячі. Він будував будинки чужим людям, поки його власні діти спали на розкладному кріслі.
Ви цього не знали, бо я берегла ваш спокій, не хотіла, щоб ви ненавиділи рідну людину. А я це дуже добре пам’ятаю. Кожну копійку, яку він приховав від вашого дитинства.
— Але ж зараз йому справді погано, — тихо мовив Максим. — Він старий і немічний. Якщо ми не допоможемо, його просто не стане там на самоті.
Катерина підійшла до вікна і подивилася на голі віти дерев.
— Знаєте, що він мені сказав, коли я востаннє просила його допомогти з вашим навчанням? Він сказав: «Твої діти — твої проблеми. Я хочу жити для себе». Він і жив для себе. Смачно їв, м’яко спав, міняв жінок і курорти.
Він будував свій комфорт на вашій недоїденій їжі та моїх безсонних ночах, коли я працювала на трьох роботах, щоб ви не почувалися гіршими за інших.
— Мамо, невже в тебе зовсім не лишилося до нього жалю? — запитав Андрій.
Катерина повернулася до синів. У її погляді вже не було злості — лише безмежна, пустельна втома.
— Жаль — це почуття, яке треба заслужити. Він роками вирощував свою самотність. Він сіяв байдужість, а тепер дивується, чому на його полі не виросла турбота.
Ви дорослі люди. Ви можете піти до нього, можете віддати йому свої гроші й свій час. Я не маю права вам забороняти. Але не просіть мене про співчуття. Для мене його не існує, ще тоді, в кабінеті судді, коли збрехав, дивлячись мені в очі, що не має за що купити вам зимові куртки.
Вона зробила паузу, важко зітхнувши.
— Як постелив собі, так най має, — відрізала вона. — Він власноруч вистелив це ліжко з егоїзму та брехні.
Тепер, коли воно стало твердим і холодним, він раптом згадав, що у нього є сини? Ні, хлопці. Нехай тепер гріється тими тисячами, які він колись «заощадив» на вашому дитинстві.
Сини мовчали. Слова матері падали, мов важке каміння, розбиваючи їхні ілюзії про «нещасного старого батька». Вони вперше побачили ту рану, яку вона ховала під маскою сильної жінки всі ці двадцять років.
— Ми все зрозуміли, мамо, — тихо сказав Максим, підводячись із-за столу. — Ми… ми просто не знали всієї правди.
Катерина лише кивнула і знову взялася за рушник.
— Пироги остигають. Сідайте їсти. А про того чоловіка… більше в цьому домі не згадуйте. Кожен сам обирає, якою буде його старість. Він свій вибір зробив давно.
Наступного ранку Максим та Андрій все ж таки зважилися. Попри материні слова, які закарбувалися в пам’яті важким тягарем, почуття обов’язку — чи то просто цікавість — виявилося сильнішим
. Вони купили пакет із найпростішими продуктами та ліками й піднялися на четвертий поверх старого будинку, де жив їхній батько, Степан.
Двері були незамкнені. У квартирі панував важкий дух задавнених ліків, пилу та чогось кислого. У вітальні, на дивані з обшарпаною оббивкою, лежав чоловік. Він був настільки худим, що здавалося, ніби під старою ковдрою лежить лише скелет.
— Тату? — невпевнено покликав Максим.
Степан повільно повернув голову. Його очі, колись хитрі й жваві, тепер вицвіли й нагадували каламутне скло.
— Прийшли… — прохрипів він, намагаючись піднятися на ліктях. — Я знав, що ви прийдете. Катерина, мабуть, не пускала?
Андрій поставив пакет на стіл, завалений порожніми пляшками з-під води та брудним посудом.
— Мама сказала, що кожен сам обирає свою долю, — відповів він сухо. — Ми принесли ліки. Чому ти в такому стані? Де всі твої «друзі»? Де та жінка, про яку ти казав, що вона — твоє справжнє кохання?
Степан скривився, і ця гримаса мала бути посмішкою, але виглядала як судома.
— Кохання… Кохання закінчилося разом із моєю ощадною книжкою. Як тільки я зліг і не зміг більше «крутитися», вона вигребла все до копійки й поїхала до дочки в Одесу. Навіть мій золотий годинник забрала.
Максим почав розбирати продукти, але раптом зупинився, помітивши під ліжком стару папку. Вона була запилена, але перев’язана охайною стрічкою.
— Що це, тату? Твої документи?
Степан на мить завагався, а потім відвернувся до стіни. — То старе… Не чіпайте.
Андрій підняв папку. Всередині були не заповіти й не акції, як вони могли подумати. Там лежали вирізки з газет про успіхи Андрія в університеті, грамота Максима за спортивні змагання десятирічної давнини та… фотографія Катерини. Зовсім молодої, ще щасливої, з весілля.
— Ти збирав це всі роки? — здивовано запитав Андрій. — Навіщо? Ти ж навіть на випускний до нас не прийшов, сказав, що на зміні в ЖЕКу. Хоча ми знали, що ти тоді був у ресторані з партнерами.
Степан мовчав довгу хвилину. Його дихання було свистячим і важким.
— Я думав, що встигну, — нарешті вимовив він, не повертаючись. — Думав, що спочатку зароблю стільки, щоб ні в чому собі не відмовляти, побудую стіну навколо свого життя, а потім… потім прийду до вас королем. Куплю вам по квартирі, і ви мені все пробачите. Гроші — це сила, так я думав. А виявилося, що гроші — це дим. Вони йдуть до тих, хто сильний. А слабкому вони не допоможуть купити навіть краплю щирого жалю.
— Ти ховався за посадою двірника, щоб не дати нам зайвого шматка хліба, — гірко сказав Максим, підходячи до ліжка. — Мама мала рацію. Ти будував свій комфорт на нашій порожнечі. А тепер ти хочеш, щоб ми цю порожнечу заповнили собою?
Степан раптом схопив Максима за руку. Його пальці були холодними й чіпкими.
— Дайте мені ще один шанс… Хоча б тиждень. Поговоріть з матір’ю. Нехай прийде. Я хочу просто… просто щоб вона глянула на мене без тієї ненависті.
Максим обережно вивільнив руку. У його серці не було злоби, але й тепла він не відчував. Була лише порожнеча — така ж сама, яку батько залишив у їхньому домі багато років тому.
— Мама не прийде, тату, — тихо сказав він. — І не тому, що вона зла. А тому, що вона вичерпала всі свої сили, витягуючи нас із тієї ями, в якій ти нас залишив. Ми допоможемо тобі з лікарями, наймемо доглядальницю… Гроші на це ми маємо, бо вона навчила нас працювати й не чекати ні від кого подачок.
Сини вийшли з квартири, залишивши на столі ліки й продукти. На вулиці світило яскраве сонце, але їм здавалося, що вони щойно вийшли з глибокого склепу.
— Знаєш, — сказав Андрій, коли вони сідали в машину, — я думав, що відчую полегшення або жалість. А відчуваю тільки вдячність мамі. Вона не просто нас виростила. Вона не дала нам стати такими, як він.
Вони поїхали, а в порожній квартирі старий чоловік дивився на паперову папку і розумів: його план «постелити собі м’яко» спрацював занадто буквально. Він вимостив своє життя самотністю, і тепер це було єдине, що гріло його в холодній постелі.
Вечір того ж дня видався тихим. Катерина навіть не вмикала світло у вітальні — лише настільна лампа на кухні кидала тьмяне коло на скатертину. Вона знала, куди ходили сини. Серце матері не обдуриш, та й ключі від машини Максим забрав із таким виглядом.
Коли двері рипнули, Катерина навіть не підвела голови від чашки чаю. Хлопці зайшли тихо, роздяглися в коридорі й по черзі сіли за стіл. Вони мовчали. Це була та сама тиша — коли слів багато, але жодне з них не має сенсу.
— Ну що? — нарешті запитала вона, дивлячись у вікно на вечірні вогні міста. — Побачили свого «короля»?
Максим важко зітхнув і поклав руки на стіл. — Мамо, там немає ніякого короля. Там старий, зламаний чоловік, який боїться власної тіні. Він… він збирав вирізки про нас. Зберігав твою фотографію.
Катерина раптом різко повернулася, і в її очах зблиснула та сама криця, але цього разу розбавлена гірким сміхом. — Вирізки? — перепитала вона. — О, це так на нього схоже!
Збирати папірці замість того, щоб бути поруч. Він завжди любив декорації. Зібрати папку легше, ніж купити синові кросівки чи просто прийти на день народження без запаху оковитої та байдужості в очах. Фотографію мою тримає? А ви запитали його, чому він не дивився на мене тоді, коли я на колінах просила його не продавати нашу спільну дачу, бо нам не було чим платити за ваше навчання?
— Мамо, ми не захищаємо його, — швидко сказав Андрій, накриваючи її руку своєю. — Навпаки. Тільки сьогодні, побачивши той сором і ту бідність при його колишніх можливостях, ми зрозуміли… ми зрозуміли, яку ціну ти заплатила.
Катерина завмерла. Її плечі, які вона завжди тримала рівно, раптом здригнулися.
— Він просив, щоб ти прийшла, — тихо додав Максим. — Казав, що хоче подивитися тобі в очі без ненависті.
Катерина мовчала довго. Годинник на стіні відмірював секунди, і кожна з них здавалася кроком у минуле. Нарешті вона глибоко вдихнула і витерла кутиків очей кінчиком хустки.
— Я не піду, хлопці. Не тому, що я мстива. Просто… якщо я піду туди, я зраджу ту молоду Катерину, яка вила від розпачу на цій самій кухні двадцять років тому. Я зраджу вас — тих малих хлопчиків, які чекали тата біля вікна, а він проходив повз, вдаючи, що не бачить. Моє прощення йому нічого не дасть, бо він сам себе не пробачив. Ви бачили його очі? Це очі людини, яка нарешті зрозуміла: золото не гріє, коли в хаті протяг від самотності.
— Ми найняли йому доглядальницю, — сказав Андрій. — І оплатили ліки на місяць наперед. Більше ми нічого йому не винні.
Катерина ледь помітно всміхнулася. В її усмішці була сумна гордість. — Ви вчинили як чоловіки. Ви дали йому те, чого він вам не давав — милосердя. І я пишаюся вами за це. Але пам’ятайте цей день. Пам’ятайте цей запах пустки в його квартирі. Це і є головний урок: можна обдурити державу, можна обманути дружину, можна сховатися від аліментів… але неможливо обдурити старість. Вона приходить і виставляє рахунок за кожне «я хочу жити для себе».
Вона підвелася і вперше за багато років обійняла обох синів одночасно, міцно притиснувши їх до себе.
— Тепер я спокійна, — прошепотіла вона. — Ви побачили фінал цієї казки. Більше вона над нами не владна. Давайте просто жити далі.
Тієї ночі в домі Катерини вперше за довгий час не було привидів минулого.
А десь на іншому кінці міста старий двірник-мільйонер дивився на весільне фото і знав: він справді «постелив» собі так, що тепер неможливо заснути. І жодні гроші світу не могли купити йому квиток назад, у той теплий вечір, коли він ще міг бути батьком.
Юлія Хмара
