Настя стояла посеред кімнати, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки пальців. Перед нею на дивані з максимально байдужим виглядом сидів її брат Артем, а його дружина, Олена, демонстративно розглядала свій манікюр.
— Як посилки отримувати від мами з Італії — то ви перші, а як ремонтом зайнятися у її квартирі — то вже ні! — голос Насті здригнувся від роздратування.
Артем нарешті підвів очі, зітхнув і відкинувся на спинку дивану.
— Настю, не починай цей цирк знову. Які посилки? Там здебільшого кава та сир, які ми всі разом їмо на недільних обідах. Ти теж береш ці пармезани, чи я помиляюся?
— Я беру? — Настя аж задихнулася від обурення. — Я беру двісті грамів сиру, а ви вивозите звідси пакунки сумками! Оленко, на тобі зараз італійські чобітки, які мама передала минулого місяця. Вони не тиснуть? Не заважають совісті ходити по цій старій підлозі, яку треба було замінити ще три роки тому?
Олена нарешті відірвалася від нігтів і солодко посміхнулася, хоча в очах застигла крига:
— Настусю, люба, мама сама захотіла зробити мені подарунок. Це називається увага. А ремонт — це справа капітальна. У нас зараз іпотека, дитина йде в перший клас, навантаження колосальне. Ми просто не маємо зайвих коштів на «косметику» в квартирі, де ми навіть не живемо.
— Ви тут не живете, але плануєте жити, коли мама повернеться! — вигукнула Настя. — Ти ж перша казала, що вам затісно в однокімнатній. Мама гарує в тій Італії на двох роботах, передає гроші на збереження, а ви їх потихеньку «позичаєте» на свої потреби. А стіни в її спальні вже вкрилися тріщинами!
— Ми нічого не позичаємо! — Артем різко підвівся, його спокій нарешті тріснув. — Ми просто раціонально використовуємо ресурси. Мама сказала, що гроші мають працювати. А ремонт у порожній квартирі — це мертвий капітал. Кому він зараз потрібен? Тарганам?
— Він потрібен мамі! — Настя підійшла впритул до брата. — Вона приїде через три місяці. Вона хоче зайти в чистий дім, де пахне свіжою фарбою, а не пліснявою під старими шпалерами. Я вже купила шпаклівку за свої гроші. Я прошу тебе тільки про одне: прийди в суботу, допомоги зняти старий лінолеум і вирівняти стіни. Це твоя мати, Артеме!
— У мене в суботу футбол з колегами, — вставила Олена, не дивлячись на зовицю. — І взагалі, Настю, ти занадто драматизуєш. Якщо тобі так хочеться погратися в «ідеальну доньку», то займайся цим сама. Навіщо втягувати нас? Ми допомагаємо мамі іншим — ми їздимо на вокзал забирати ті самі передачі, на які ти так скаржишся. Це, між іншим, теж час і бензин.
— Ах, бензин! — Настя істерично засміялася. — Ви витрачаєте літр бензину, щоб забрати коробку вартістю в три ваші зарплати! Там техніка, там одяг для вашого малого, там делікатеси. І після всього цього ти, Артеме, кажеш, що в тебе немає часу відірвати плінтус?
— Досить! — Артем підвищив голос. — Ти просто заздриш, що мама більше спілкується з Оленою і передає речі, які подобаються нам. Ти завжди була такою: шукаєш привід, щоб виставити нас винними. Мама знає, що я її люблю. А ремонт почекає.
— Він не почекає! — Настя відчула, як на очі накочуються сльози безсилля. — Стеля в кухні жовта від протікання, яке було рік тому. Ви обіцяли забілити її ще навесні. Зараз осінь! Ви тільки споживаєте, Артеме. Ви як сарана — з’їдаєте все, що приходить з-за кордону, а коли треба щось віддати натомість, хоча б свою працю, ви миттєво стаєте дуже зайнятими і бідними.
— Знаєш що, — Олена встала з дивану і почала одягати плащ. — Ми не зобов’язані вислуховувати ці повчання. Ми дорослі люди. Якщо ти хочеш робити ремонт — роби. Найми бригаду, якщо в тебе є зайві гроші. А мамі ми самі зателефонуємо і пояснимо, що ти знову влаштувала істерику на порожньому місці.
— Спробуйте тільки, — прошепотіла Настя, і в її голосі з’явилася така загроза, що Артем мимоволі зупинився біля порога. — Якщо ви хоч словом обмовитеся мамі, що я «істерю», я розповім їй, куди насправді пішли гроші, які вона передала на вікна. На ті самі вікна, які досі стоять дерев’яні й гнилі, поки ви відпочивали в Карпатах.
У кімнаті запала тиша. Артем і Олена переглянулися. Тепер у повітрі пахло вже не просто сваркою, а справжньою війною.
— Ти цього не зробиш, — невпевнено сказав брат.
— Перевір, — відрізала Настя. — Субота, дев’ята ранку. З перфоратором і в робочому одязі. Або мама дізнається ціну вашої «любові» до її італійських посилок.
Брат з дружиною вийшли, не прощаючись, гучно грюкнувши дверима. Настя залишилася в тиші старої квартири. Вона подивилася на тріщину на стіні й важко зітхнула. Вона знала, що вони прийдуть. Але вона також знала, що кожна наклеєна смужка шпалер тепер буде нагадувати їй про те, як дорого коштує безкоштовна італійська кава.
Субота почалася не з аромату маминої італійської кави, а з гучного, дратівливого дзвінка у двері. Настя, яка вже дві години як була на ногах, розклеюючи малярний скотч уздовж підлоги, пішла відчиняти.
На порозі стояв Артем. Вигляд у нього був такий, ніби його вели на ешафот: старі спортивні штани з витягнутими колінами, розтягнута футболка і ящик з інструментами, який він поставив на підлогу з демонстративним гуркотом.
Олена стояла трохи позаду, тримаючи в руках дві паперові склянки з кав’ярні. На ній був дорогий спортивний костюм, який явно не призначався для будівельного пилу.
— Прийшли, як і домовлялися, — буркнув Артем, не дивлячись сестрі в очі. — Сподіваюся, ти задоволена? Весь вихідний коту під хвіст.
— Задоволена я буду, коли мама зможе розкласти речі в чисту шафу, — сухо відповіла Настя, відступаючи, щоб дати їм пройти. — Заходьте. План такий: Артем знімає старі шпалери в коридорі та виносить сміття, ми з Оленою ґрунтуємо стіни в спальні.
Олена скривилася, простягаючи Насті одну зі склянок:
— Тримай, «наглядачу». Тільки обережно, не розлий на свої безцінні шпакльовані стіни. І до речі, я не збираюся псувати манікюр. Буду допомагати там, де не треба лізти в бруд.
— Олено, тут скрізь бруд, — Настя навіть не взяла каву. — Це ремонт, а не фотосесія для соцмереж. Якщо хочеш бути корисною — бери шпатель і йди в кімнату. Там шпалери вже відмокають.
Робота почалася в напруженій тиші, яку порушувало лише шкрябання металу по бетону. Але довго мовчати в цій родині не вміли. Вже через пів години з коридору почулося роздратоване сопіння Артема.
— Настю! Ти бачила, що тут під шпалерами? Тут стіна «гуляє»! — крикнув він. — Тут треба не просто шпаклювати, тут треба сітку ставити, вирівнювати по маяках. Ти розумієш, скільки це роботи? Ми до вечора навіть одну стіну не обдеремо!
— То працюй швидше, а не роздивляйся, — відгукнулася Настя з кімнати. — Ти ж у нас майстер на всі руки, коли треба було собі вдома полиці з підсвіткою ставити. Чому тут раптом виникли складнощі?
— Тому що в себе я робив для себе! — вигукнув Артем, виходячи в кімнату з клаптем старих газет, які колись клеїли під шпалери. — А тут… Навіщо мама взагалі тримає цю квартиру? Продала б, купила б собі щось невеличке в Італії, а залишок… ну, ти знаєш.
— «Залишок» вам на нову машину? — Настя різко повернулася до нього. — Артеме, у тебе хоч крапля сорому залишилася? Мама мріє повернутися додому. Це її якір. А ви тільки й чекаєте, як цей якір підняти й здати на металобрухт.
— Ой, почнеться зараз знову моралізаторство! — подала голос Олена, яка обережно, двома пальцями, відривала шматочок паперу біля вікна. — Ми просто реалісти.
Мама там уже сім років. Вона звикла до клімату, до сервісу. Приїде сюди, подивиться на ці розбиті тротуари й поїде назад. А ремонт — це гроші, викинуті на вітер. Краще б вона ці кошти малому на коледж відкладала.
— Вона й так відкладає! — крикнула Настя, кидаючи валик у відро. — Вона кожну копійку передає! А ви як стерв’ятники. Оленко, ти хоч раз запитала її по відеозв’язку, як у неї ноги? Як її спина після того, як вона цілими днями прибирає в італійських синьйор? Ні! Ти тільки кажеш: «Ой, мамо, бачила таку сумочку в новій колекції, у нас вона втричі дорожча».
— Бо це підтримує її в тонусі! — огризнулася Олена. — Їй приємно відчувати себе потрібною, приємно дарувати подарунки. Вона від цього розквітає!
— Вона від цього вигорає, як свічка на протязі! — Настя підійшла до брата й тицьнула пальцем у його груди. — Ти, великий «раціоналізатор», хоч раз подумав, чому вона не приїжджала на Великдень? Бо не було грошей на квиток, бо вона відправила їх вам на «терміновий ремонт машини». А машина, я дивлюся, у вас та сама, тільки нові диски з’явилися.
Артем почервонів, його ніздрі роздулися:
— Знаєш що, сестричко? Ти занадто багато на себе береш. Ти рахуєш кожну мамину копійку, ніби ти її персональний аудитор. Може, це ти заздриш, що вона нам довіряє більше, ніж тобі? Може, тому ти зараз тут і бісишся, намагаючись довести свою «святість» через ці нещасні стіни?
— Довіряє? — голос Насті став тихим і небезпечним. — Вона вам не довіряє, Артеме. Вона вас жаліє. Вона думає, що ви без неї пропадете, що ви немічні й нездатні самі собі на шматок хліба заробити. І я сьогодні тут не для того, щоб показати, яка я хороша. А для того, щоб вона, коли переступить цей поріг, не розплакалася від того, що її власні діти дозволили її дому перетворитися на пустку, поки самі доїдали останню пачку її пармезану.
Олена з силою кинула шпатель на підлогу. Звук удару об бетон відлунив у порожній кімнаті.
— Все, з мене досить! Артеме, я чекаю в машині. Нехай вона сама тут дихає цим пилом і своєю благородністю.
— Ні, — Артем раптом зупинив дружину, вхопивши її за руку. — Ми домовилися. Якщо ми зараз підемо, вона виконає свою погрозу. І тоді прощавай «італійський банк».
Він повернувся до стіни й з такою силою ввігнав шпатель під шпалери, що полетіла штукатурка.
— Буде тобі ремонт, Настю. Буде ідеально рівна стеля і найкращі шпалери. Але не думай, що це нас примирить. Ти сьогодні купила нашу працю, але продала останню краплю моєї любові до тебе.
— Любов, яка купується або продається через ремонт, нічого не варта, Артеме, — спокійно відповіла Настя, піднімаючи валик. — Працюй. У нас попереду ще вся ніч.
До вечора в квартирі панувала похмура, важка робоча атмосфера. Вони сперечалися через кожну дрібницю: через марку клею, через висоту плінтуса, через те, хто піде за водою.
Це була не спільна праця, а відбування повинності. Але стіни поступово ставали чистими, оголюючи стару основу дому, яка, здавалося, сама зітхнула з полегшенням.
Настя знала — це лише початок великої битви за сімейну гідність, і перемога в ній навряд чи принесе радість. Але принаймні мама повернеться не в руїни.
Віра Лісова
