Михайло стояв на пероні маленького вокзалу в своєму селі, тримаючи в руках стареньку валізу, набиту найнеобхіднішим. Було раннє літо, і сонце вже пекло, ніби попереджаючи про важкі часи попереду.
Його дружина, Галина, стояла поруч, витираючи сльози хусткою. Вони були одружені вже п’ятнадцять років, але життя в селі ставало все важчим: роботи не було, гроші закінчувалися, а мрії про кращу долю не давали спокою.
— Михайле, ти впевнений? — запитала Галина тихо, тримаючи його за руку. — Сім років… Це ж ціле життя.
Він повернувся до неї, його очі блищали від хвилювання.
— Галю, я мушу. В Бельгії платять добре, побудуємо хату, дітям на навчання відкладемо. Обіцяю, щомісяця надсилатиму гроші. Ти ж знаєш, я тебе люблю.
Вона кивнула, але в голосі звучала тривога.
— А якщо щось трапиться? Якщо я не витримаю?
— Витримаєш, моя сильна. Ми ж разом пережили 90-ті, переживемо й це.
Потяг загудів, і Михайло поцілував дружину востаннє. Він сів у вагон, махаючи рукою з вікна, доки село не зникло за горизонтом.
Попереду були заробітки: будівництво, важка праця по 12 годин на день, але з надією на краще.
Минали роки. Михайло надсилав гроші, дзвонив щонеділі. Галина писала листи: “Все добре, чекаю тебе”. Але з часом листи ставали рідшими.
Через три роки вона написала: “Михайле, мені самотньо. Діти виросли, а ти все там”. Він відповідав: “Ще трохи, Галю, ще рік — і повернуся з капіталом”.
Але сім років минули. Михайло повернувся додому з валізою, повною євро, і серцем, повним надії. Він постукав у двері своєї хати, але відчинила не Галина. Там стояв незнайомий чоловік, а з кімнати вийшла Галина з винуватим поглядом.
— Михайле… — прошепотіла вона. — Я не дочекалася. Сім років — це занадто. Я думала, ти не повернешся.
Він завмер, ніби вдарили.
— Галю, як? Ми ж обіцяли…
— Я втомилася чекати. Ось, візьми ключі від старої хати твоїх батьків. Я переїжджаю до міста з… з ним.
Михайло не кричав, не бився. Він просто пішов геть, сів на лавці біля річки й заплакав. Горював місяцями:, не голився, не їв.
Сусіди шепотіли: “Бідний Михайло, заробітки з’їли його життя”.
Одного осіннього дня він пішов на ринок у сусіднє містечко. Там, біля прилавку з овочами, стояла жінка років сорока, з теплим поглядом і втомленою усмішкою.
Вона продавала яблука. Михайло купив кілограм, і вони розговорилися.
— Ви новенький? — запитала вона. — Я Тетяна, вдова. Син у мене, Богдан, десять років.
— Михайло. Теж… сам. Дружина не дочекалася.
Тетяна кивнула розуміюче.
— Життя таке. Ходімо, чаю вип’ємо.
Так почалося їхнє знайомство. Тетяна жила в старенькій хаті на околиці села, з сином. Богдан був тихим хлопчиком, любив гратися з собаками. Михайло почав заходити частіше: то полагодив двері, то пофарбував паркан.
— Тетяно, дозволь мені допомогти, — казав він. — Я будівельник, руки золоті.
Вона усміхалася.
— Дякую, Михайле. Самій важко.
Через пів року вони стали жити разом. Михайло взявся за ремонт: полагодив дах, що протікав, зробив нову підлогу, пофарбував стіни. Хата ожила.
— Дивись, Богдане, тепер у нас нова кухня! — вигукнув Михайло, показуючи на свіжі шафи.
Хлопчик обійняв його.
— Дякую, дядьку Михайле. Ти як тато.
Тетяна плакала від щастя.
— Ми тепер сім’я.
Богдан ріс швидко. У вісімнадцять він привів додому дівчину — Оксану, спокійну, як Тетяна, з м’яким голосом і вмінням згладжувати кути.
— Мамо, Михайле, це Оксана. Ми хочемо одружитися, — сказав Богдан одного вечора.
Тетяна з Михайлом переглянулися.
— Синку, ти впевнений? — запитала Тетяна. — Ви молоді.
— Так, мамо. Вона добра, як ти.
Михайло кивнув.
— Якщо любите, то благословляємо. Але пам’ятай, сім’я — це відповідальність.
Весілля було скромне, але радісне. Оксана ввійшла в дім як своя: готувала, прибирала, згладжувала сварки.
— Богдане, не кричи на маму, — казала вона м’яко, коли той сердився. — Давай краще чай заваримо.
Невдовзі появився малюк — Іванко. Хата наповнилася сміхом.
— Дивись, який красень! — вигукнув Михайло, тримаючи онука. — Наш рід продовжується!
Але щастя тривало недовго. Богдан почав заглядати до чарки. Спочатку після роботи, потім щодня.
— Богдане, що з тобою? — запитувала Оксана. — Іванко росте, а ти п’яний приходиш.
— Відчепись, — бурмотів він. — Життя важке.
Чим далі, тим гірше. Він втратив роботу, кричав на всіх.
— Тату, мамо, я не витримаю! — плакала Оксана одного дня. — Він б’є посуд, лякає дитину.
Тетяна намагалася вмовити сина.
— Богдане, зупинися. Для Іванка.
Але він тільки кричав:
— Ви всі проти мене!
Нарешті Оксана не витримала. Зібрала речі, взяла Іванка й пішла до батьків.
— Прощавай, Богдане. Я не хочу, щоб син бачив таке, — сказала вона на порозі.
Тетяна сильно переживала. Ночами не спала, плакала.
— Михайле, чому так? — шепотіла вона. — Я ж його виховувала добре.
— Не твоя вина, Тетяно. Оковита — зло.
Вона занедужала. Через рік її не стало, село оплакувало добру жінку.
Михайло залишився з Богданом у хаті. Суперечки були щодня.
— Ти не мій батько! — кричав Богдан п’яний. — Іди геть!
— Куди я піду? Це моя хата тепер, — відповідав Михайло. — А ти пий менше.
Перша дружина, Галина, давно продала свою хату й перебралася в місто з новим чоловіком. Михайло думав: “Так і доживатиму з цим п’яницею”.
Дні тягнулися. Одного вечора прибігла сусідка Світлана — жінка років п’ятдесяти, що жила далі по вулиці. Вона залишилася сама: чоловіка не стало, діти в місті.
— Михайле, допоможи! — вигукнула вона. — Криниця засмітилася, води нема.
Він пішов, подивився: листя, бруд.
— Зараз полагоджу, — сказав.
Працював годину, все почистив.
Світлана подивилася на нього.
— Ти тямущий чоловік. Залишайся в мене. Бачу, з Богданом тобі життя нема. Він вчора знову кричав на все село.
Михайло задумався.
— А твої діти? Не виженуть?
— Вони раді будуть, що мама не сама.
Він залишився. Почав ремонтувати: дах, вікна, сад.
— Світлано, дивись, нова огорожа! — вигукнув він.
Вона усміхнулася.
— Дякую, Михайле. З тобою спокійно.
Все було добре, але Михайло переживав за дітей Світлани: син Андрій з дружиною та маленькою донькою Даринкою.
— А якщо вони мене не приймуть? — питав він.
— Приймуть. Ти добрий.
Настав день знайомства. З ранку Михайло не знаходив собі місця: ходив по хаті, поправляв стіл.
— Світлано, а якщо вони скажуть “геть”?
— Не скажуть.
Загуділа машина. Приїхав Андрій з сім’єю.
— Мамо! — обійняв Світлану Андрій.
Потім подивився на Михайла.
— А це хто?
Світлана усміхнулася.
— Це Михайло. Мій… друг. Допомагає по господарству.
Андрій потис руку.
— Дякую, що за мамою доглядаєте. Ми в місті, не завжди можемо.
Дружина Андрія кивнула.
— Так, мамо, ти виглядаєш щасливою.
Даринка підбігла до Михайла.
— Дідусю, ти наш?
Михайло зніяковів.
— Ну… якщо хочеш.
Син Світлани Андрій засміялася.
— Так, доню, наш він наш!
Усі сіли за стіл. Говорили, сміялися. Михайло зрозумів: життя дало йому другий шанс.
Олеся Срібна
