— Як справи, доню? Усі грошики заробила чи як? — поцікавилася мати Тетяни, Ніна, неприємно сміючись у слухавку.
— Усіх грошей не заробиш. Але я працюю не тільки для цього.
— Так? А для чого ще?
— Для задоволення. Я люблю свою роботу, мам.
— Ой, мені не зрозуміти. От у нашої Улянки правильні мрії: заміж вийти за багатого й не працювати. А ти? До старості будеш у дівках! Обростеш своїми звітами й так і залишишся самотньою.
— Мамо! — Тетяна не терпіла ці розмови.
— Що? Хіба я не маю рації? У нас у суботу буде сімейна вечеря, Уляна приведе свого нареченого. А ти знову сама прийдеш? Соромно вже перед родичами, усі мене питають, ну коли вже онуки? Загалом, гаразд. Ти все одно приходь. Розмова є.
Тетяна хотіла покласти слухавку, але потім їй у голову спала ідея.
— Так, так. Мам, а що там, є місце для мого нареченого? Я прийду плюс 1.
— Плюс 1? Це що означає?
— З хлопцем прийду. Ну тобто з чоловіком. Наречений зі мною прийде.
— Що ж ти мені не сказала, що зустрічаєшся з кимось?! — здивувалася мати. Вона дуже сподівалася, що стосунки дочки на допомозі сім’ї ніяк не позначяться.
— А ти весь час про Уляну торочиш, мені навіть слова не даєш вставити.
— Так? Ну ти права, що про це говорити, прийдете до нас і все розкаже сам. — Мати швидко попрощалася й скинула виклик, а Таня залишилася за столом дивитися в монітор. Рядки перед очима розбігалися. Навіщо вона взагалі сказала матері, що приїде?
Та й розмова, яку анонсувала мати, була цілком передбачуваною. Навчання Уляни вимагало вкладень. Скоро новий семестр, а отже, час трусити зі старшої дочки кругленьку суму.
Тетяна подивилася на своє відображення. Утомлена, не за віком доросла жінка з пучком дивилася сама на себе з осудом. «А я ж зовсім не стара діва. Мені лише тридцять років. І я цілком нічого…» — вона розстібнула кілька гудзиків на блузці, вивільняючи комір, який ніби тиснув, різко витягнула з волосся шпильку й струснула волоссям. Струснула якраз тоді, коли до приймальні увійшов ВІН.
— Тетяно? Вибачте, я, мабуть, не вчасно…
— Заходьте, раз прийшли! — почервоніла вона, швидко прибираючи волосся назад у пучок.
За кілька днів, Тетяна поїхала до батьків.
— Ну… Представ нас своєму нареченому, — мати з цікавістю дивилася на молодого чоловіка, який стояв на порозі квартири, поруч з її дочкою.
— Мене звати Петро. А ви, ймовірно, Ніна Олексіївна? — він усміхнувся білосніжною усмішкою, від якої в Уляни пропав дар мови. Її-то наречений був не такий гарний. І костюмчик у нього був не настільки хороший!
— А я Уляна! — вона видерла руку з хватки свого нареченого й простягнула гостеві.
— Приємно познайомитися.
— Проходьте за стіл, там і поговоримо! — схаменулася господиня.
— Отже, чим займаєтеся? — одразу перейшла до справи потенційна теща.
— Мам, ти б спочатку нагодувала, а вже потім розпитувала… — Тетяні було соромно за поведінку матері.
— Ти давай, сама нареченого обслужи, а ми поговоримо поки що. Отже, я хочу знати про вас усе.
Петро глянув на Тетяну, і та відповіла за нього.
— Мамо, настав час сказати: увесь цей час я приховувала від вас правду. Петя — директор і мій начальник. Це на його гроші я так добре живу, — випалила Тетяна. Уляна, почувши це, випустила ложку з рук і витріщилася на Петра, а потім перевела погляд на сестру.
— Це що, правда?
Петро кілька секунд дивився на Тетяну, а потім кивнув.
— Так. Танечка в мене дуже цінний працівник. От я її й балую.
— Такий молодий і у вас вже так багато грошей?!
— Ну не сказати, що багато, але на дрібні радощі вистачає.
— Коли ви сказали, буде весілля? — поквапилася дізнатися потенційна теща.
— Як тільки вирішимо, ти дізнаєшся першою, мам. — Запевнила Таня. Вона перевела тему на сестру. Її новий наречений порівняно з Петром виглядав, як хлопець з вулиці. — А ви чим займаєтеся?
— Я? — зніяковів той.
— Ну так. Ви…
— Та я це… Бармен.
— О… Як цікаво, — Тетяна поблажливо подивилася на сестру, яка мріяла не менше, ніж про олігарха. Цієї миті в Петра у кишені завібрував телефон.
— Вибачте, треба відповісти на дзвінок, — Петро усміхнувся й вийшов з-за столу. Цим і скористалася мати.
— Танюшо, наречений у тебе звичайно молодий, але раз гроші є — треба брати. І сподіваюся, що підтримка сім’ї буде відповідною його багатству. Загалом, я поговорити з тобою хотіла. Ми порадилися й вирішили, що ти свою машину Уляні повинна віддати.
— У якому сенсі?
— У прямому. Улянка у нас права отримала, їй тепер їздити на метро до інституту некомфортно.
— Так! Я днями поки до зупинки йшла, вся застудилася! — кивнула Уляна. — А тобі машина не потрібна. До роботи два кроки.
— А крім роботи тобі ходити нікуди, — продовжила мати.
Тетяна навіть завмерла від такої нахабності.
— Машина мені потрібна не тільки для роботи. Це по-перше. По-друге, машина, як і квартира, в якій я живу — все належить Петру!
— Петі? Ой, та годі. Наплетеш йому, що машина в ремонті, а потім він і забуде про неї. Нову тобі купить, і всі будуть задоволені.
— Забуде? Про машину? Це не носовичок якийсь… — Таня відвернулася. Їй уже набридло дивуватися зростаючим запитам сім’ї.
Відтоді як Таня стала добре заробляти, на неї буквально насели! Батьки були впевнені, що Тетяна — велика начальниця, що в неї на рахунку величезні гроші і вона просто зобов’язана ділитися на благо сім’ї. Але тепер усе обернулося в інший бік…
— І взагалі, чому ти повинна перед ним звітувати? Машину він тобі подарував, от і віддай її нам.
— Кажу ж, машина не моя! Він мені не дарував нічого.
— Зараз не твоя, а завтра твоя! Бери його за руку й веди до нотаріуса! Хай усе на тебе перепише! Ви ж з ним майже сім’я, — підказала Ніна. — А як тільки ви одружитеся, ти до нього переїдеш, а в твою квартиру ми Уляну поселимо!
— Точно! Мені там і до інституту буде ближче! Менше витрат на бензин, — кивнула Уля.
— Так, це все, звичайно, прекрасно. От тільки вся власність оформлена на його бабусю, — швидко збрехала Таня.
— Та ну?! Вона вже напевно однією ногою на тому світі?
— Аж ніяк. Бабуля прекрасно збереглася. Більше того, вона керує компанією досі! Жінка — кремінь.
— Та не може бути! Просто не хочеш мені допомагати, — не повірила мати.
— А ти подзвони й запитай у неї. Ну все, нам з Петром час. Йому якраз, мабуть, бабуся дзвонить. Нам ще до неї сьогодні їхати. Дякую за теплий прийом.
— Зачекай, Таню! Ти про гроші на навчання забула.
— Так, щодо грошей… Я вже переказала потрібну суму в бухгалтерію інституту. Але це востаннє. Я й так уже скільки років за тебе плачу? Хоча умова була, що дам у борг на перший курс. Ти вже на третьому. З наступного семестру оплачуй навчання сама.
— Де ж мені грошей стільки взяти?! — ахнула Уляна.
— А ти вчися краще й на бюджет переводься. Або нареченого попроси. Він у тебе теж працює. — Сказавши це, Таня взяла сумку й, помахавши рукою, вийшла з кімнати.
— Ідемо, — сказала вона Петру, який посилено робив вигляд, що розмовляє телефоном.
Проводжати їх ніхто не вийшов. Сімейство бурхливо обговорювало те, як поводять себе багатії, і що рідній дочці шкода виділити трохи грошей на допомогу близьким.
— Вважайте, що переддипломну практику ви склали, — заводячи машину, сказала Тетяна Петру. Він чудово зіграв роль нареченого в обмін на печатку та її підпис.
— Ну що, тепер до моїх? — пожартував Петро.
— Ні вже! Дякую вам, але я утримаюся. Куди вас відвезти?
— Ось на цю вулицю, будь ласка, — тон між Петею та його начальницею знову став офіційним. Таня, звичайно, переживала, що пішла на таке, буквально ошелешивши проханням молоденького стажера, який невчасно прийшов по печатку про проходження практики в компанії Тані. Поки інші працювали, Петро старанно прогулював практику. А тому довелося попрацювати артистом за розпорядженням начальниці.
Тим не менше вона не жалкувала. Вона знала, що молодий стажер забуде про цю кумедну авантюру, натомість із неї більше не будуть вимагати нездійсненних завдань і постійної допомоги для молодшої сестри. І якщо треба, вона ще не один раз нагадає своїм про бабусю Петі й демонстративно виверне «порожні» кишені. На що тільки не підеш, аби тільки рідня злізла з твоєї шиї!
— Дякую. Було весело, — сказав Петя, коли машина Тетяни припаркувалася біля старого будинку.
— За печаткою в понеділок приходьте, — сказала вона, дивлячись на свій манікюр.
— Добре.
У понеділок Петро прийшов із квітами.
— Це що? Хабар? — нахмурилася вона.
— Ні. Це вам. Просто від душі.
— Так? А це вам. Теж від душі, — вона потужно поставила печатку на документ і розписалася. — Удачі вам, Петю. У бізнесі важлива не тільки чесність: іноді щастить тим, хто ризикує й добре грає свою роль.
Чоловік узяв папери й, трохи поколивавшись, набрався сміливості й запитав:
— Таню, а ви сьогодні після роботи, що будете робити?
— Працю… — почала вона, але раптом передумала. Петя виявився цілком приємним і розумних хлопцем. І хоча він був молодший за неї на шість років, чому б не сходити з ним на чашечку кави? — Після роботи я сьогодні цілком вільна.
Петя усміхнувся й допоміг начальниці вдягнути пальто. Вони обоє не будували планів, але того вечора їм просто було добре удвох.
