Дарина стояла на кухні, мішаючи каву в чашці, і дивилася, як за вікном падає перший сніг. Було ранкове 15 грудня, і вона поспішала на роботу.
Її чоловік Андрій уже пішов на свою зміну в офісі, а маленька Аліна, їхня трирічна донька, ще спала в ліжечку.
Дарина зітхнула з полегшенням: сьогодні свекруха, Марта Павлівна, мала забрати онучку на весь день. “Добре, що є бабуся, — подумала вона. — Без неї я б не впоралася з цією роботою в банку”.
Марта Павлівна приїхала о восьмій, як завжди пунктуальна. Висока жінка з сивим волоссям, зібраним у акуратний пучок, і в теплому пальто, вона одразу обняла невістку.
— Добрий ранок, Даринко! Як моя онученька? — запитала вона веселим голосом, знімаючи чоботи в передпокої.
— Спить ще, мамо, — відповіла Дарина, посміхаючись. — Я її вчора пізно вклала, бо гралася з ляльками. Обід у холодильнику, а ввечері я заберу її о сьомій. Дякую, що допомагаєте.
— Та що ти, доню! Це ж моя радість — з Аліночкою сидіти. Іди на роботу спокійно, ми тут розважимося. Може, в парк підемо, якщо сніг не сильний.
Дарина поцілувала свекруху в щоку й побігла на вулицю. Вона не знала, що цей день стане початком ланцюжка подій, які перевернуть її життя.
Марта Павлівна зайшла в кімнату Аліни й обережно розбудила дівчинку.
— Аліночко, сонечко, вставай! Бабуся прийшла!
Аліна потерла оченята й усміхнулася.
— Бабусю! А ми сьогодні печиво печемо?
— Печемо, золотко! Але спочатку одягнемося й поїдемо в гості до однієї доброї тітки. Вона тебе дуже любить і чекає.
Аліна кивнула, не підозрюючи нічого. Марта Павлівна швидко зібрала дівчинку, взяла її улюблену ляльку й вийшла з квартири.
Замість парку вони поїхали на трамваї в інший район міста — туди, де жила Ольга, колишня дружина Андрія.
Ольга відкрила двері з широкою посмішкою. Вона була стрункою жінкою років тридцяти п’яти, з довгим русявим волоссям і сумними очима.
Розлучення з Андрієм сталося чотири роки тому, коли лікарі підтвердили: Ольга не може мати дітей. Андрій хотів сім’ю, дітей, і вони розійшлися.
Але Марта Павлівна залишилася з нею в теплих стосунках — шкодувала, як свою доньку.
— Марто Павлівно! Заходьте! Ой, Аліночко, яка ти виросла! — вигукнула Ольга, обіймаючи дівчинку.
— Тітко Ольго, привіт! — Аліна простягнула ручки. — А в тебе є цукерки?
— Є, сонечко! Іграшки теж є. Ходімо гратися!
Марта Павлівна сіла на кухні, п’ючи чай, і зітхнула з полегшенням.
— Олю, ти не уявляєш, як мені легше стає, коли я вас сюди привозжу. Дарина на роботі, Андрій теж, а я… ну, в мої роки бігати за малою по парку — не те. А тут ти її розважіш, і мені перепочинок.
Ольга посміхнулася, але в очах блиснула сльоза.
— Марто Павлівно, дякую вам. Ви знаєте, як я мрію про донечку. Після розлучення… я думала, життя скінчилося. А тепер, хоч на кілька годин, я відчуваю себе мамою. Аліна така схожа на Андрія в дитинстві!
— Так, схожа. Але не кажи Дарині, благаю. Вона ж ревнива, не зрозуміє. Думає, що я з Аліною вдома сиджу або в парку. А так — і тобі радість, і мені спокій.
Вони провели день у затишку: Ольга гралася з Аліною в ляльки, читала казки, годувала печивом. Марта Павлівна дрімала в кріслі, насолоджуючись тишею. О шостій вони повернулися додому, і коли Дарина прийшла, все виглядало як завжди.
— Як день минув, мамо? — запитала Дарина, обіймаючи доньку.
— Чудово! Пекли печиво, гуляли трошки, — відповіла Марта Павлівна, посміхаючись. — Аліна втомилася, але щаслива.
— Дякую вам! Без вас я б не впоралася.
Такі візити повторювалися раз на тиждень. Марта Павлівна вигадувала відмовки: “Були в зоомагазині”, “Гуляли в сусідньому районі”. Ольга тим часом розквітала. Вона купувала Аліні іграшки, сукенки, навіть облаштувала в своїй квартирі дитячу кімнату.
Одного разу, через місяць, Ольга сказала Марті Павлівні:
— Марто Павлівно, я так вдячна. Аліна мене “мамою Ольгою” називає. Знаєте, я навіть думаю про усиновлення. Але поки що… це моя відрада.
— Олю, ти заслуговуєш на щастя. Андрій з Дариною… ну, вони молоді, зайняті. А ти — як рідна. Тільки мовчи, бо якщо Дарина дізнається — скандал буде.
Аліна, граючись, підбігла:
— Тітко Ольго, а ти моя друга мама?
Ольга розсміялася крізь сльози.
— Ні, сонечко, я твоя добра тітка. Але люблю тебе, як донечку.
Минали тижні. Дарина помічала дрібниці: Аліна іноді говорила “тітка Ольга дала цукерку” або показувала нову іграшку. “Звідки це?” — питала Дарина.
“Бабуся купила”, — відповідала дівчинка, як навчила Марта Павлівна.
Але правда, як завжди, виявилася несподівано. Було 20 лютого, холодний день. Дарина мала вільний ранок і вирішила забрати Аліну раніше. Вона подзвонила свекрусі:
— Мамо, я сьогодні о третій заберу Аліну. Де ви будете?
— Ой, Даринко, ми… в парку біля дому. Чекаємо тебе.
Але коли Дарина прийшла в парк, нікого не було. Вона подзвонила знову — свекруха не відповідала. Занепокоєна, вона поїхала додому, але квартира була порожня.
“Де вони?” — подумала вона. Раптом згадала: Аліна згадувала “тітку Ольгу”. Хто така Ольга? Дарина знала від Андрія, що так звали його колишню дружину.
Вона набрала Андрія на роботі.
— Андрію, ти знаєш, де мама з Аліною? Вона не в парку.
— Не знаю, може, вдома?
— Ні. І Аліна часто згадує якусь Ольгу. Це… твоя колишня?
Андрій зітхнув.
— Ольга? Мама з нею спілкується іноді. Але з Аліною? Ні, не думаю.
Дарина відчула холод у грудях. Вона знайшла адресу Ольги в старих записах Андрія (він колись згадував) і поїхала туди.
Двері відкрила Ольга, тримаючи Аліну за руку.
— Добрий день… Ви Дарина? — здивувалася Ольга.
Дарина завмерла.
— Так. А де Марта Павлівна? І чому моя донька тут?
Марта Павлівна вийшла з кухні, бліда.
— Даринко… як ти нас знайшла?
— Мамо! Що це? Ви таємно водите мою дитину до колишньої Андрія?
Ольга втрутилася:
— Дарино, заспокойтеся. Я… я просто граюся з Аліною. Марта Павлівна привозить її, бо я не можу мати дітей. Це моя єдина радість.
— Радість? — вигукнула Дарина. — Ви крадете мою доньку! Аліно, ходімо додому!
Аліна заплакала.
— Мамо, не кричи! Тітка Ольга добра!
Марта Павлівна ступила вперед.
— Даринко, послухай. Ольга — хороша жінка. Ми з Андрієм розлучилися через те, що вона не могла народити. Але я її люблю, як доньку. А з Аліною… це полегшує мені життя. Я стара, не можу цілий день бігати. А Ольга її розважає, годує. Це ж не шкодить!
— Не шкодить? — Дарина тремтіла. — Ви обманюєте мене! Я довіряла вам онучку, а ви… ви даєте її чужій жінці!
Ольга заплакала.
— Я не чужа! Я любила Андрія, мріяла про дитину. Марта Павлівна хотіла допомогти. Пробачте, Дарино. Я не хотіла образити.
Дарина взяла Аліну на руки й пішла. Вдома вона подзвонила Андрію.
— Приїдь негайно! Твоя мама водила Аліну до Ольги!
Андрій прилетів через годину.
— Що? Мама, як ти могла?
Марта Павлівна, яка приїхала слідом, сіла на диван.
— Синку, я не думала, що так вийде. Ольга така самотня. А я… втомлююся. Хотіла і їй радість, і собі спокій.
— Але таємно! — крикнула Дарина. — А якщо б щось сталося? Аліна думає, що Ольга — друга мама!
Андрій обійняв дружину.
— Мамо, це неправильно. Ми довіряли тобі.
Марта Павлівна заплакала.
— Пробачте. Я більше не буду.
Але довіра була підірвана. Дарина найняла няню, а з свекрухою спілкувалася холодно. Ольга подзвонила через тиждень:
— Дарино, пробачте. Я не претендую на Аліну. Просто… дозвольте іноді бачитися. З вашого дозволу.
Дарина пом’якшилася з часом. Вони зустрілися всі разом, і правда зцілила рани. Але таємниця назавжди змінила їхні стосунки.
Світлана Малосвітна
