Чоловік зібрав речі у коричневу валізу й пішов після того, як світловолоса дівчина з’явилася у них удома зі знімком з лікарні, який свідчив, що вона при надії. Олена, з двійнятами, що хапалися за її спідницю, розгублено дивилася вслід чоловіку, який виходив з квартири. У її уяві чоловіки так не чинили. Але все виявилося інакше. Вона завжди вважала, що ощасливила Костю своєю присутністю в його житті. Але, видно, сильно помилялася.
Знали вони одне одного з дитинства, були в одній компанії. Костя був не дуже симпатичний, так що кожна бабуся відразу мріяла його нагодувати. У той спекотний літній день їм було сумно: школа залишилася позаду, університетське життя ще не почалося. Олена та її подружки були всі, як одна, стрункі та засмаглі. Хлопці — кремезні й білозубі. Окрім Кості, звісно.
— Олено, а ти знаєш, що Костя у тебе закоханий? — гучно спитав Вовка.
У Вовку тоді були закохані всі — і навіть трішки сама Олена. Тож вона голосно розсміялася, аби підіграти Вові, і запитала у Кості:
— Правда, Лєсков?
— Правда, — відповів він, вкрившись червоними плямами.
— Друзі, може, весілля зіграєте? — запропонував Вовка. — Олені ж давно ти подобаєшся, Костю.
Незрозуміло, навіщо вона тоді вплуталася в цю історію. Ніхто ж не думав, що Костя в це повірить. Олена грайливо нахиляла голову, загравала. Костя червонів, бліднув, збігав для неї по величезний букет і напої для всіх інших. Вони гуляли до світанку, і вона навіть дозволила йому раз поцілувати себе. А наступного дня, коли він прийшов і стояв на її порозі з ромашками, Олена сказала, що вони просто пожартували.
Через три дні мати знайшла Костю в лікарні. Його ледве привели до тями. Олена плакала, сидячи в палаті й тримаючи його за руку. Їй було ніяково. І на цьому почутті провини пізніше розцвіло кохання.
Мама Кості Олену не любила. Частково через ту історію, адже приховати причину розбитого серця її сина не вдалося, а частково й через те, що дівчина потягла Костю до Києва, вирішивши, що в їхньому провінційному містечку робити нічого. І навіть коли у подружжя з’явилася двійня, мати не дуже раділа.
Сімейне життя було важким. Квартира в оренді, стабільної роботи немає, малюкам потрібно багато всього, а грошей не вистачає. Батьки Олени допомагали, чим могли, проте цього все одно було недостатньою. Поступово почуття згасли й Костя повернувся до своєї матері.
Олена повільно опустилася на диван. У голові дзвеніло. Вона дивилася на весільну фотографію на стіні й думала: тепер я сама. Коли діти заснули, жінка вийшла на вулицю: їй здавалося, що у квартирі нічим дихати. Нічне повітря згущувалося, наповнене вологою й гіркотою полину. Олені здавалося, що це сон, який застав її після чергової безсонної ночі з близнюками. Костя не міг так з нею вчинити. Вона пам’ятала, як він казав:
— Якщо вийдеш за мене, я влаштуюся на роботу, щоб, розумієш, усе як треба було.
— Костя, ти серйозно? Ну яке весілля? — питала вона тоді.
А потім вона дізналася, що при надії, і він справді пішов працювати, щоб вона могла займатися дітьми. Під ногами хруснув забутий кимось пластиковий стаканчик. Серце стиснулося, захотілося повернути ті часи, коли він біг з роботи, щоб якнайшвидше побачити її й хлопчиків. Невже цього більше ніколи не буде?
Жінка металася по квартирі. Сльози не йшли. У серці давило й пекло, і Олена раптом зрозуміла, чому Костя тоді так учинив у юності.
А вранці подзвонила свекруха.
— Що там мій син утнув? — суворо спитала вона.
Олена почала розповідати. Не хотіла плакати при свекрусі, але розридалася.
— Ясно, — коротко відповіла вона й поклала слухавку.
Три дні жінка ходила, наче в тумані. Дзвонила Кості — той скидав дзвінки. У повідомленні написав, що аліменти — через суд, і що діти йому не потрібні. «Ще невідомо, чи від мене вони, чи ні», — написав він.
Олена ще більше образилася. Сльози накотилися. Що означає «від мене чи ні»? Він що, серйозно?
На четвертий день задзвонив дзвінок вхідних дверей — наполегливо й довго. Олена підскочила, вирішивши, що це Костя. Але на порозі стояв не Костя. Свекруха.
— Мамо? — розгублено спитала жінка. — Що ви тут робите?
— Мирити вас приїхала, — буркнула свекруха. — Розуму у вас не вистачає! Хтось із вас про дітей думав?
Олена хотіла сказати, що саме про дітей вона й думає, але стрималася, подумала, якщо зараз про це заговорить, то знову розплачеться.
— Де мій син живе?
— Звідки я знаю…
— А мусиш знати! Коли мій Семен наліво сходив, я заздалегідь знала, що, де і як. За чоловіком слідкувати треба, любонько моя! А то думає, дітей у світ привела — і все, на цьому кінець!
— То ви до нас надовго? — промимрила Олена.
— Поки вас не помирю, — відрізала свекруха. — З дітьми у кімнаті спати не буду, мені спокій потрібен. Тож на розкладачці посплю, на кухні.
Спротивитися такому напору сил не було. Олена зітхнула й пішла діставати з балкона розкладачку. За пів години свекруха з’ясувала, де живе її син, з ким, місце роботи тієї дівчини та стан її здоров’я. Виявилося, вона очікувала дитину від Кості.
— Навіть якщо він і батько — нічого, переживеш, — повідомила свекруха. — Аліменти, звісно, доведеться платити, але жити він буде з тобою.
— Але, мамо…
— Я все сказала! І не смій сперечатися.
Костю навіть трохи було шкода: коли свекруха повернулася до Олени, вона була дуже задоволена.
— Поговорила з тою дівчиною. Твою роботу, між іншим, зробила. А господиня з неї так собі, я скажу: павутиння по кутках, килим увесь брудний. Мій Костик такого не любить, швидко звідти втече.
Олена була на такій стадії, що зовсім не хотіла жодного повернення: їй було образливо і за себе, і за хлопчаків, і незрозуміло, чому Костя так із нею вчинив. Вона ж не запускала себе, дбала про дім та дітей. Що йому ще треба? Але свекруха тиснула на Олену своїм авторитетом, і та її слухалася.
Спершу свекруха відправила Олену до перукарні та в магазин по обновки. Потім заявила, що така краса не повинна пропадати, і змусила скласти резюме.
— Хлопчаків пора в садок віддавати, вони великі. А ти не для того диплом отримувала, щоб удома сидіти. Нічого, заочно теж гарні спеціалісти виходять. Тож, плануй на роботу виходити.
Олену взяли на роботу. У садочок свекруха влаштувала дітей, сама домовлялася з директоркою. Костю змусила забирати дітей із садка.
— Мамо, раз ви приїхали, могли б і самі їх забирати, — м’явся він.
Але Костя зі своєю мамою теж сперечатися не вмів, тож скоро життя стало таким: вранці Олена бігла на роботу, свекруха відводила дітей у садок, ввечері Костя приводив хлопчаків, а Олена до цього часу мала бути вдома при параді й смажити котлети чи ще щось апетитне. Свекруха була розумною жінкою: світловолоса жінка, з якою жив її син, почала влаштовувати сцени. Костя засумував за домашніми котлетами й чистотою, згадавши заодно, що його чекають три роки підгузків і криків, а хлопчики щоразу плакали, коли тато йшов.
Не врахувала свекруха лише одного: що Олені таке життя не сподобається. Дбаючи про дім, вона ніколи не відчувала, що її працю цінують — Костя й справді любив чистоту, але вважав за належне, що дружина готує й прибирає, а діти й зовсім зводили всі її зусилля нанівець. А на роботі в неї все одразу стало виходити, і начальниця, сувора жінка з намальованими бровами, хвалила Олену й ставила її за приклад. На вихідних можна було піти гуляти в парк, а не сидіти біля телевізора, і волосся можна було пофарбувати в будь-який колір, хоч у синій. Тому, коли Костя прийшов із пониклою головою й сказав, що він так більше не може, Олена несподівано заявила:
— А я теж. Пропоную офіційно подати на розлучення. А маму можеш до себе забирати, хай вона твою нову дружину вчить, як жити.
Про останнє вона, звісно, сказала більше, щоб Кості насолити: свекрусі Олена була вдячна, хоча чесно сказала:
— Мамо, я не хочу з Костею миритися. Там дитина, йому батько потрібен. Хлопчаків він не залишає. А я й сама впораюся.
— Та як ти сама! — обурилася свекруха. — Кому ти будеш потрібна з причепом!
Олена глянула у дзеркало. Сьогодні на роботі водій їй подарував шоколадку. Просто так. Ні, звісно, вона не збиралася заводити жодних романів, але чи буде вона комусь потрібна…
— Мамо, я онукам вашим потрібна. А решта як буде.
Свекруха зітхнула, але робити нічого — довелося змиритися з рішенням Олени. Ще місяць вона в неї пожила, поки хлопчики не звикли до садка, а потім і справді переїхала до сина.
— Доведеться вчити їх, як прибирати, — повідомила свекруха. — Ти, якщо що, дзвони — якщо треба з дітьми посидіти, я приїду. Мало що, на побачення покличуть. І шоколад досить тобі їсти у великій кількості, щоб у формі була.
Олена усміхнулася. І подумала, що, може, й справді варто якось попросити її посидіти з синами…
