— Анастасіє, прошу тебе, не забувай — Людмила Петрівна — це ж твоя мама, — сказала Тамара.
— Тамаро, ну що ти вперлася? Це ж найкращий вихід із ситуації, — втрутився брат.
— Найкращий — для кого саме? — з холодною усмішкою перепитала Тамара.
— Для всіх нас, — упевнено відповів Андрій.
— Вибачте, але для мене він абсолютно неприйнятний, — різко відказала сестрі й братові Тамара.
— Що значить — неприйнятний? — підвищила голос Анастасія. — Ти що, вважаєш, що мама повинна переїхати до мене? Чи, може, думаєш, що її має забрати Андрій? Не забувай, у нас обох — сім’ї й діти.
— Ти ж розумієш, ми живемо вчотирьох у трикімнатній квартирі: я, моя дружина Анна та двоє дітей — син і донька. І кожній дитині потрібна своя кімната! То куди, на твою думку, я маю поселити маму? — обурився Андрій.
— А у мене сім’я з трьох осіб, — втрутилася Анастасія. — Але ми чекаємо ще дитину. А ти живеш сама у своїй просторій двокімнатній квартирі, отже, саме ти маєш забрати маму до себе.
— А згадаймо, звідки у мене взялася ця квартира, — спокійно, але твердо сказала Тамара. — Мені її ніхто не дарував. Я сама її заробила.
— Ти на що натякаєш? — обурилася Анастасія.
— Я не натякаю, я говорю прямо. Я заробила цю квартиру сама. А вам, шановні, батьки купили по однокімнатній квартирі. І цього було замало — ви ще й вмовили маму, щоб вона віддала вам трикімнатну квартиру, а потім продали її й поділили гроші між собою. А тепер хочете, щоб я взяла до себе матір? Вибачайте, але я категорично проти.
— Як ти так можеш? — обурилася Анастасія. — Наша мама виховала тебе, як рідну дочку! І ти хочеш, щоб вона жила невідомо де?
— Анастасіє, — спокійно відповіла Тамара, — я вдячна Людмилі Петрівні за все, що вона для мене зробила. Але ви чомусь забуваєте, що вона — ваша рідна мати, а не моя.
У Тамари мами не стало, коли їй було шість років. Через рік у їхній квартирі з’явилася Людмила Петрівна. До того часу до них приїжджала бабуся Маша, мамина мати: прибирала, готувала, залишалася на кілька тижнів, а потім знову їхала додому. Коли батько одружився з Людмилою, бабуся перестала навідуватися — тільки забирала Тамару до себе на канікули.
Людмила Петрівна була доброю мачухою. Не можна сказати, що вона любила Тамару, як рідну, але й не ображала. Згодом у неї з’явився Андрій, а через рік — Анастасія. Тамара не ревнувала — навпаки, охоче доглядала за молодшими, гуляла з ними, допомагала робити уроки, поки батьки працювали.
Коли Тамара закінчила школу, вона вступила до університету.
— Доню, пробач, — сказав тоді батько. — Ми багато грошей надсилати не зможемо. Ну, тисяч п’ять гривень. Постарайся підробляти потроху сама.
Дівчина була вдячна навіть за це. Вона отримувала підвищену стипендію, підробляла, економила на всьому, і зрештою таки здобула вищу освіту. Тамара закінчила бухгалтерський факультет і вирішила повернутися додому — з такою спеціальністю вона без проблем знайшла б роботу у рідному місті. Їй хотілося домашнього затишку, а ще — зібрати на власне житло.
Але коли Тамара поділилася своїми планами з батьком, він, опустивши очі, промовив:
— Доню, розумієш, Андрій і Настя вже підлітки. Їм важко жити в одній кімнаті. А якщо ти повернешся, то доведеться поселити тебе з Настею — теж якось не зручно. Ти ж за ці шість років звикла до самостійного життя.
Після цих слів Тамара зрозуміла, що повертатися не варто. Вона залишилася в місті, де навчалася, влаштувалася працювати у велику компанію, винаймала невелику однокімнатну квартиру.
У 28 років Тамара закохалася. Вони з чоловіком одружилися, але через три роки шлюб розпався. Чоловік пішов до іншої. Після цього жінка залишилася сама. Багато працювала, поступово накопичила кошти й вирішила купити власне житло. Квартиру — двокімнатну — вона взяла в іпотеку, коли їй було тридцять три роки. І лише півтора року тому внесла останній платіж — тепер квартира повністю належала їй.
За ці роки Тамара бувала вдома лише кілька разів — на весіллі Анастасії, потім Андрія, а згодом, коли проводила батька в останню путь. Тоді вона навіть не говорила про спадщину, але їй одразу повідомили, що квартира заповідана Людмилі Петрівні. Іншого майна у батька не було.
З часом Анастасія з Андрієм продали батьківську квартиру. Якось вмовили матір, що їй самій важко буде жити, що вона не молодшає.
— З кимось будеш жити, — сказали тоді їй діти й вирішили продати квартиру.
Людмила відразу лягла в лікарню на обстеження, але через тиждень її мали виписати — і виходило, що їй нікуди йти. Ані Андрій, ані Анастасія не збиралися забирати її до себе. Вони були певні, що доглядати за матір’ю повинна саме Тамара.
Почалися дзвінки й повідомлення: «Як тобі не соромно, Тамаро? Ти повинна бути вдячна нашій матері! Ти живеш сама у просторій двокімнатній квартирі, поруч поліклініка. Ти маєш шанувати пам’ять батька — тож зобов’язана взяти маму до себе!»
Для них це справді було зручно. Вони навіть не приховували цього. І коли Тамара вкотре відмовила, Анастасія сказала:
— Тамаро, це не обговорюється. Через п’ять днів маму випишуть. Ми привеземо її до тебе. Подивимося, чи вистачить у тебе сумління “попросити” її з квартири.
І вони зробили саме так. Привезли Людмилу Петрівну з речами — валіза й дві дорожні сумки. Довго дзвонили у двері, потім почали стукати сильніше. На шум вийшла сусідка й повідомила:
— Тамара поїхала у відрядження на півтора місяця. Залишила мені ключі, щоб я поливала квіти.
— Чудово! — посміхнулася Анастасія. — Тоді дайте ключ, мама сама все зробить.
— Ні, ключів я не віддам, — твердо відповіла сусідка. — Тамара мене про це попередила. Коли вона повернеться — тоді й розбирайтеся. А якщо спробуєте самі відкрити двері, я одразу викличу поліцію.
Всі змушені були піти. На ці півтора місяця Настя забрала матір до себе — у неї була вільна кімната. Та коли термін минув, вони знову приїхали до квартири Тамари. Двері відчинив незнайомий молодий чоловік.
— Я вже два тижні тут живу, — сказав він. — Квартиру купив у колишньої власниці. Її адреси не знаю.
А в цей час Тамара обживалася в новому місті — її перевели у філію тієї ж компанії. Жінка нарешті відчула спокій. Для Анастасії й Андрія ж це залишилося таємницею. Вони ще довго телефонували Тамарі, але марно: вона змінила не лише квартиру, а й номер телефону.
