Усе починалося з «благословення». Коли Катя та Андрій зібралися орендувати квартиру, Тамара Петрівна — мама Андрія — сплеснула руками так щиро, що в Каті на мить зникли всі підозри.
— Діточки! Навіщо віддавати гроші чужому дядьку? Три місяці — рівно три! — поживете у мене в другій кімнаті, назбираєте на перший внесок для іпотеки й підете у своє життя королями. Я ж вам не ворог, я ж підтримати хочу!
Перший тиждень пройшов у солодкій димовій завісі. Але вже на другому Катя зрозуміла: «три місяці» — це лише назва операції.
— Катенько, сонечко, а навіщо ти купила ці мийні засоби? — голос Тамари Петрівни пролунав з кухні, як звук тертя пінопласту об скло. — У мене є господарське мило. Воно екологічне! А твої пляшечки — то суцільна хімія, я від них задихаюся. Геть усе у смітник!
— Тамаро Петрівно, це мій гель для посуду, він не пахне, — спробувала захиститися Катя.
— Ти мені ще будеш розповідати, що пахне в моїй хаті? Андрійку! Підійди-но сюди! Дивись, твоя дружина хоче, щоб у матері набряк легень стався!
Андрій, затиснутий між двома вогнями, лише зітхнув: «Кать, ну склади в тумбочку, не конфліктуй. Це ж всього на три місяці».
Коли термін добіг кінця і Катя принесла роздруківку з варіантами квартир, Тамара Петрівна раптово схопилася за ліву сторону. Вона не кричала — вона ішла… Професійно.
— Ой, пече… Ой, не можу… Це ви через те, що хочете мене кинути одну в цих стінах? Я ж тільки звикла, що вдома люди є! Андрійку, невже ти дозволиш мені тут сконати на самоті, поки ви будете по зйомних кутках блукати?
— Мамо, ми ж домовлялися, — невпевнено почав Андрій.
— Домовлялися вони! Я їм і борщі, і прання, а вони мені — ніж у спину! Живіть тут, збирайте далі. Що таке три місяці? Тьху! От назбираєте ще трохи, щоб ремонт одразу зробити.
Минуло два роки. Катя відчувала себе не господинею, а безкоштовним додатком до швабри. Кожен її крок супроводжувався коментарями.
— Хто так ріже цибулю? Це ж шматки для гусей, а не для супу! — Тамара Петрівна вихопила ніж. — Катю, ти зовсім не дбаєш про шлунок мого сина.
— Тамаро Петрівно, ми вже два роки тут «збираємо»! Гроші на іпотеку вже є, навіть з лишком. Чому ми досі тут? — Катя відчула, як закипає.
— Бо ти нерозумна! Ціни зараз які? Космос! Треба почекати, поки ринок впаде. Андрію, скажи їй!
— Мам, ну справді, ми вже дорослі люди… — мляво вставив Андрій.
— Дорослі? Дорослі матір не перебивають! Дорослі знають, що в цій квартирі кран тече, а ти, сину, замість того щоб лагодити, тільки про переїзд і думаєш. Невдячні!
Розв’язка настала, коли Катя випадково почула розмову свекрухи з сусідкою на балконі.
— Ой, Людо, та куди вони підуть? Я ж їхні гроші «на іпотеку», які вони мені на зберігання віддавали, потроху вклала в ремонт дачі. Вони ж тепер від мене нікуди не дінуться, бо голі-босі! А Андрійко — золото, слухається маму. Катька попсихує та й заспокоїться, куди вона з підводного човна подінеться?
Того вечора у квартирі була не просто сварка — була справжня буря. Без жодного поганого слова Катя спакувала валізу за 15 хвилин.
— Катю, ти куди? На ніч дивлячись? — бігала навколо Тамара Петрівна. — Андрійку, зупини її, вона ж істеричка!
— Я істеричка? — Катя зупинилася в дверях. — Я три роки прожила в режимі «гості», хоча платила за ваші комунальні та продукти. Я терпіла ваші «поради» щодо того, яку білизну мені носити й як дихати. А тепер виявилося, що наших заощаджень на дачі вставлені вікна?
— Та я ж для вас старалася! Щоб було куди влітку на шашлики їхати! — заверещала свекруха.
— Їдьте на шашлики самі, Тамаро Петрівно. Андрію, ти зі мною чи залишаєшся доробляти паркан на дачі?
Андрій подивився на червоне обличчя матері, потім на рішучий погляд дружини. Вперше за три роки він взяв свою сумку.
— Мамо, здається, три місяці таки закінчилися. Тільки з трирічним запізненням.
Перший тиждень у зйомній квартирі здався Каті та Андрію раєм. Тиша. Своя кухня. Жодного обговорення екологічності господарського мила. Але на восьмий день телефон Андрія почав розриватися від дзвінків сусідки, Людмили Степанівни.
— Андрійку, біжи швидше! Мати твоя на підлозі лежить, двері ледь відчинила! Каже, серце розірвалося від самотності! Швидку викликали, але вона каже, що ліки не питиме, поки сина не побачить!
Коли молодята влетіли до квартири, Тамара Петрівна лежала на дивані в оточенні пустих пляшечок від корвалолу. Вигляд у неї був такий, ніби вона щойно пройшла пішки через пустелю.
— Прийшли… — прошепотіла вона, не розплющуючи очей. — Прийшли подивитися на мої останні хвилини? Андрійку, поправ подушечку… Ой, не рухай, бо в голові стріляє.
— Мамо, лікар що сказав? Тиск який? — Андрій помітно нервував.
— Лікар сказав: «Тяжка туга за рідною кров’ю». Каже, якщо в порожніх стінах житиму, то до весни не дотягну. Катю, а ти чого в дверях стоїш? Проходь, бери ганчірку, там на кухні каша пригоріла, поки мені погано ставало. Треба ж порядок підтримувати.
Катя склала руки:
— Тамаро Петрівно, ми викликаємо платну медсестру. Вона буде з вами цілодобово. Ми з Андрієм повертаємося до себе.
— Медсестру? Чужу людину в хату? Щоб вона моє срібло покрала? — Тамара Петрівна миттєво «воскресла» і сіла на дивані.
— Та я ж від однієї її присутності швидше зляжу! Тільки діти мають доглядати матір. Андрію, невже ти дозволиш цій… твоїй дружині так зі мною поводитися?
Коли «хвороба» не спрацювала (бо Катя щовечора забирала Андрія додому), свекруха перейшла до фінансового шантажу.
— Раз ви такі самостійні, — заявила вона через тиждень, — то я цю квартиру продаю! Мені забагато місця. Куплю собі однокімнатну в селі, а різницю віддам церкві на помин моєї душі. А ви як хочете — так і крутіться без спадку!
— Мамо, ти ж казала, що ця квартира для наших майбутніх дітей! — обурився Андрій.
— Були б діти — була б квартира! А так ви по зйомних кутках соромите сім’ю. Повертайтеся, я вже і шпалери в тій кімнаті обдерла — будемо разом новий ремонт робити. Я вже й майстрів покликала, завтра о восьмій ранку треба бути тут, щоб матеріали приймати.
Катя лише посміхнулася:
— Чудова ідея з продажем, Тамаро Петрівно! Село — це свіже повітря, тиск прийде в норму. А щодо ремонту… Андрій завтра на роботі, а я зайнята. Кличте тих майстрів, які вам дачу робили за наші гроші. Вони ж «свої».
Тамара Петрівна не витримала. Образ «немічної жертви» розсипався, поступившись місцем розгніваній фурії.
— Та як ти смієш мені вказувати! Я три роки вас терпіла! Ваше взуття в коридорі, твої дурні йогурти в моєму холодильнику! Я хотіла як краще, щоб ви під моїм оком були, щоб я знала, що син поїв і чи в шапці пішов! А ти його налаштувала проти матері! Андрію, вибирай: або я, або ця змія, що нас розлучає!
У кімнаті повисла тиша. Андрій довго дивився на матір, потім на Катю, яка вже тримала ключ у руках, готова піти назавжди.
— Мамо, — спокійно сказав Андрій. — Ти не помираєш. Ти просто хочеш, щоб я знову став п’ятирічним хлопчиком. Але я виріс. І якщо ти справді продаси квартиру — це твоє право. Але жити ми будемо там, де господарі — ми самі. Навіть якщо це буде курінь.
Свекруха мовчала три дні. А на четвертий зателефонувала і буденним тоном запитала:
— Катю, а ви яку затірку для плитки купували? Бо я тут вирішила у себе у ванній підправити… Може, зайдете в суботу? Я пиріжків напечу. З капустою, як Андрійко любить.
Катя вагалася. Вона знала: «пиріжки з капустою» у виконанні Тамари Петрівни — це не кулінарія, це троянський кінь. Але Андрій так благально дивився на неї, що вона здалася. «Добре, але тільки на годину. І жодних розмов про ремонт», — відрізала вона
Субота зустріла їх запахом здоби ще під під’їздом. Тамара Петрівна відчинила двері, сяючи, як натертий самовар. Жодних хусток на голові, жодного натяку на «смертельний тиск».
— Заходьте, рідненькі! Андрійку, соколе мій, зовсім схуд на тих бутербродах. Катенько, сідай, я тут сервіз дістала, чеський, — вона метушилася так активно, що Катя мимоволі напружилася.
За чаєм Тамара Петрівна була підозріло лагідною. Вона не критикувала Катину сукню і навіть не згадала про «хімічні» мийні засоби. Але щойно Андрій пішов на кухню по цукор, свекруха нахилилася до Каті й зашепотіла:
— Катю, я там у вашій колишній кімнаті розбирала речі… Знайшла твою шкатулку. І, знаєш, там якісь папірці були… Я випадково глянула — це ж чеки на ту техніку, що ви купували? Я їх приховала, щоб ви не загубили. Але віддам тільки тоді, коли ви приїдете і допоможете мені шафу пересунути. Бо в мене ж спина… сама розумієш.
Катя спокійно допила чай:
— Тамаро Петрівно, ті чеки нам не потрібні, гарантія вже вийшла. А шафу пересунути може вантажне таксі. Ми замовимо, якщо вам треба.
Свекруха зціпила зуби так, що було чути хрускіт, але посмішку втримала.
Коли вони вже збиралися йти, у двері забарабанили. На порозі стояла сусідка Люда з переляканим обличчям.
— Тома! У тебе у ванній тече! По стіні в під’їзді вже пішло!
Андрій кинувся у ванну. Справді — під пральною машинкою розтікалася калюжа.
— Ой, лишенько! — заголосила Тамара Петрівна. — Це ж труби! Андрійку, синку, ти ж не залишиш матір з потопом? Тут треба все розбирати, підлогу піднімати. Це ж на тиждень роботи! Ой, Катю, ви ж не зможете їздити сюди щодня з іншого кінця міста… Може, перевезете речі на кілька днів? Поки ремонт зробимо?
Катя зайшла у ванну, подивилася на «потоп», потім на шланг пральної машини, який був явно відкручений вручну, і на сухе коліно труби.
— Андрію, дай-но мені ключ, — холодно сказала вона. — Тут роботи на дві хвилини. Просто хтось дуже сильно хотів, щоб шланг відпав.
— Катю, що ти таке кажеш? — вигукнула свекруха. — Воно саме! Це старість! Все рушиться без чоловічих рук у хаті!
— Тамаро Петрівно, — Катя витерла руки рушником і розвернулася до неї. — Шланг не може «сам» відкрутитися проти годинникової стрілки. І ми не повернемося. Ні на тиждень, ні на день. Андрію, ми йдемо.
Цього разу Тамара Петрівна не плакала. Вона заступила двері.
— Так! Я відкрутила! І чеки я сховала! Бо я хочу, щоб моя дитина була поруч! Що це за мода така — жити окремо, коли тут три кімнати гуляють? Ви егоїсти! Ви думаєте тільки про свій «комфорт», а про матір, яка все життя поклала на вівтар, ви забули? Андрію, якщо ти зараз вийдеш за ці двері — можеш більше не дзвонити! Я квартиру на сусідку перепишу! На Люду! Вона хоч мені ліки приносить!
Андрій зупинився. Він повільно дістав з кишені ключі від квартири матері, які досі носив із собою, і поклав їх на тумбочку біля дзеркала.
— Переписуй, мамо. На Люду, на церкву, на притулок для котів. Якщо ці стіни для тебе дорожчі за нормальні стосунки з нами — нехай вони будуть твоїми. Повністю. Але без нас.
Вони вийшли в тишу під’їзду. Навіть через зачинені двері було чути, як Тамара Петрівна кричала вслід: «Ви ще приповзете! Коли гроші закінчаться, приповзете до мами!».
Минуло пів року. Андрій і Катя взяли невелику іпотеку на свою власну квартиру — нехай маленьку, зате без «датчиків руху» у вигляді свекрухи.
Тамара Петрівна дзвонить раз на тиждень, скаржиться на погоду і ціни, але більше не ідея засвіти. Вона зрозуміла: сценарії більше не працюють, а глядачі розійшлися.
Олеся Срібна
