Марія Петрівна стояла на порозі старої хати в селі, тримаючи в руках сумку з речами, які ледве вмістилися в один чемодан. Сонце вже сідало за горизонтом, фарбуючи небо в рожеві тони, а повітря було наповнене ароматом свіжоскошеного сіна.
Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, що калатало від утоми. Розлучення з Ігорем було як удар блискавки – несподіваним і руйнівним.
Квартира в місті, де вони прожили п’ятнадцять років, залишилася йому. “Ти ж знаєш, Марічко, я її купив до шлюбу,” – сказав він спокійно, підписуючи папери в нотаріуса.
І ось вона тут, у бабусиній хаті, яку успадкувала від матері п’ять років тому. Хата була старою, але затишною: дерев’яні стіни, вкриті шпалерами з квітковим візерунком, пічка в кутку, де колись бабуся пекла хліб, і маленький городик за вікном.
Вона розклала речі: кілька суконь, білизну, старі фотографії. Телефон у кишені задзвонив. На екрані – “Мама”. Марія Петрівна посміхнулася. Мама, Ольга Іванівна, завжди дзвонила вчасно, ніби мала шосте чуття.
– Алло, мамо? – відповіла Марія, сідаючи на дерев’яну лаву біля вікна.
– Марічко, доню моя! Ну як ти там? Доїхала? – голос Ольги Іванівни був бадьорим, як завжди, з легким придихом, ніби вона щойно пробіглася.
– Доїхала, мамо. Все гаразд. Хата стоїть, як і стояла. Трохи пилу, але я приберу.
– Ой, добре, добре. Слухай, а я тут подумала… Знаєш, я ж уже не молода, сімдесят п’ять на носі. Треба б мені оздоровитися, профілактику зробити. Санаторій у Трускавці, чула? Там води мінеральні, процедури, масажі. Лікар сказав, що корисно. Не хворію я, слава Богу, але ж краще запобігти, ніж лікувати!
Марія Петрівна завмерла. Вона знала цей тон – мама починала з “профілактики”, а закінчувала вимогами.
– Мамо, це ж дорого. Скільки там путівка?
– Ой, доню, не так і дорого. Двадцять тисяч на три тижні. Все включено: харчування, процедури. Я вже дзвонила, місця є. Ти ж мені допоможеш, правда? Ти ж моя старша, найрозумніша. Пенсія моя мала, а ти в місті працювала, маєш заощадження.
Марія стиснула телефон. Заощадження? Після розлучення вона ледве назбирала на квиток до села. Робота в офісі закінчилася разом зі шлюбом – Ігор був її босом у фірмі, і після скандалу вона пішла.
– Мамо, я… Я зараз не можу. Розлучилася з Ігорем, квартира його. Переїхала в бабусину хату. Грошей немає.
– Як це немає? Ти ж завжди мала! Ігор той. Ну, що він тобі не дав? А хата? Продай її, чи що. Мені ж треба здоров’я!
– Мамо, хата – це мій дім тепер. І я не продам.
– Е, ні, доню, ти мене не чуєш. Я не вимагаю багато. Двадцять тисяч – і я щаслива. Поїду, оздоровлюся, приїду свіжа, як огірок. А ти тут сиди в тій глушині.
Марія зітхнула. Вона спробувала пояснити знову, але мама перебила:
– Добре, подумаю. Але ти обіцяй, що надішлеш. Цілую, доню!
Телефон замовк. Марія подивилася у вікно. Село було тихим, тільки собаки гавкали вдалині. Вона лягла спати, сподіваючись, що мама забуде.
Але наступного ранку телефон задзвонив знову.
– Марічко! Доброго ранку! Слухай, я вже забронювала путівку. На понеділок. Треба внести завдаток – десять тисяч. Надішли на картку, га?
– Мамо, я вчора сказала – немає грошей. Я в селі, без роботи.
– Як без роботи? Ти ж бухгалтер була! Знайди щось. Або позич. Я віддам, коли приїду.
– Мамо, послухай. У мене проблеми. Крім розлучення, ще й хата… Бабусина хата. Інші діти – тітка Світлана, дядько Петро – почали претендувати. Кажуть, що мають частку, бо бабуся не залишила заповіту чітко.
– Які діти? То ж твоя хата! Бабуся тобі віддала.
– Так, але вони кажуть, що за законом – спадщина ділилася б на всіх.
– Е, нісенітниці. Ти тримайся. А гроші надішли. Я чекаю.
Марія відчула, як голова йде обертом. Вона вийшла на ґанок, подивилася на город. Треба було щось робити.
Через день приїхала тітка Світлана. Вона була молодшою сестрою Ольги Іванівни, але виглядала старшою – зморшки, волосся пофарбоване в рудий.
– Марійко, привіт! – гукнула вона, заходячи без стуку. – Ну як, оселилася? Чай є?
Марія налила чаю. Вони сіли за стіл.
– Світлано, що сталося? Чому приїхала?
– Ой, племіннице, прямолінійна ти. Чула, що ти тут. І про розлучення. Шкода. Але хата… Бабусина хата. Ми ж усі спадкоємці. Мама не залишила заповіту на тебе одну. За законом – мені частка, Петру частка, і Ользі, твоїй мамі.
– Як це? Бабуся сказала мені: “Марічко, це твоє”.
– Сказала – то сказала. А папери? Немає. Треба ділити. Я не жадібна, але мені треба. Пенсія мала, онуки вчаться.
Марія відчула холод.
– Тітко, я тут живу тепер. Квартири немає.
– Ну, продамо хату, поділимо гроші. Тобі вистачить на кімнату в місті.
– Ні! Я не продам!
Світлана встала.
– Подумаю. Але ти подумай теж. І Ользі скажи – її частка теж.
Вона пішла, а Марія сіла, тримаючись за голову.
Того ж вечора – дзвінок від мами.
– Марічко! Де гроші? Я в санаторії чекаю завдаток!
– Мамо, Світлана була. Каже, що хата не моя одна.
– Що? Яка Світлана? То ж моя мама була! Хата моя по праву!
– Ні, мамо. Ти ж відмовилася від спадщини колись, пам’ятаєш? Сказала, що в місті живеш.
– Пам’ятаю, але то було давно. Тепер мені треба. Санаторій!
Марія спробувала пояснити:
– Мамо, якщо ділити, то грошей не буде ні в кого. Суд, адвокати…
– Е, не мороч мені голову. Надішли двадцять тисяч. Я поїду, а там розберемося.
– Немає в мене!
– Знайди! Позич у Ігоря того.
– Ми розлучені!
– Ну і що? Він багатий.
Розмова тривала годину. Мама плакала, кричала, благала. Марія вимкнула телефон.
Наступного дня приїхав дядько Петро. Він був старшим братом, пенсіонером, з бородою і в старій куртці.
– Марійко, здоров! – гукнув він, заходячи. – Чай з медом є?
Вони сіли.
– Дядьку, що сталося?
– Хата. Бабусина. Ми ж усі маємо право. Я в місті в комуналці, тісно. Продамо – мені на дачу вистачить.
– Дядьку, я тут живу. Розлучилася, все втратила.
– Шкода. Але закон є закон. Світлана вже дзвонила, каже, ти вперта.
– Я не вперта. Це мій дім.
– Поділим по-братськи. Тобі третина, нам по третині.
– А мама?
– Ольга? Вона в місті, їй не треба.
Марія подзвонила мамі ввечері.
– Мамо, Петро був. Каже, ділити хату.
– Що? Мій брат? Хата моя! Я старша!
– Ні, мамо. Ти ж…
– Слухай, доню. Надішли гроші на санаторій, а я приїду і всім скажу, що хата твоя. Я свідчитиму.
– Мамо, ти глуха? У мене проблеми!
– Мої проблеми важливіші. Здоров’я – на першому місці.
Марія зітхнула. Вона пішла до сусідки, пані Ганни, порадитися.
– Ганно, що робити? Родичі на хату претендують.
– Ой, Марійко, біжи до нотаріуса. Заповіт є?
– Ні.
– Тоді суд. Але дорого.
Вдома – дзвінок від мами.
– Марічко! Я в Трускавці. Путівку купила в борг. Надішли тридцять тисяч – за все!
– Тридцять? Ти казала двадцять!
– Інфляція, доню. Процедури подорожчали. І масаж додала.
– Мамо, Світлана і Петро хочуть хату ділити. Якщо суд, то все піде на адвокатів.
– Не ділитимуть! Я приїду і скажу: “Хата Марії!”
– Але ти сама хочеш гроші!
– То інше. Здоров’я!
Марія лягла спати в сльозах.
Через тиждень мама приїхала. Без попередження. З валізою і посмішкою.
– Доню! Я тут! Санаторій – рай! Але гроші закінчилися. Треба ще десять на зворотний квиток і на подарунки.
Вона увійшла, сіла за стіл.
– Мамо, як ти приїхала без грошей?
– Позичала в сусідки. Віддаси.
Марія налила чаю.
– Мамо, послухай. Хата. Світлана дзвонила вчора: “Збираємося на сімейну раду”.
– Яку раду? Я тут головна!
Задзвонив телефон – Світлана.
– Ольго, ти в селі? Добре. Приїжджаю з Петром. Обговоримо хату.
Мама кивнула.
– Приїжджайте. Але хата Марії.
Вони приїхали ввечері. Світлана з торбою, Петро з пляшкою.
– Добрий вечір! – гукнули.
Сіли за стіл. Мама налила чай.
– Отже, – почала Світлана, – хата. За законом – три частки. Нам по 33%.
– Ні! – крикнула мама. – Я старша, мені більше!
– Ольго, ти в місті живеш, – сказав Петро. – Тобі не треба.
– Треба! На санаторій!
Марія сиділа мовчки.
– Стійте, – сказала вона нарешті. – Заповіт є. Бабуся сказала мені усно, але є свідки. Сусідка Ганна чула.
– Усно не рахується, – сказала Світлана.
– Тоді суд, – відповів Петро.
– Суд дорого, – сказала Марія. – Краще домовимося. Я виплачу вам частки. Але поступово.
– Скільки? – запитала Світлана.
– Хата коштує, скажімо, 500 тисяч. Ваша частка – по 166. Але я дам по 50 тисяч кожному. З пенсії, з роботи.
– Мало! – крикнула мама. – Мені на санаторій треба!
– Мамо, ти ж одна з них!
– Я мати! Мені більше!
Сварка тривала дві години. Крики, сльози.
– Ти егоїстка, Ольго! – кричала Світлана.
– А ти жадібна! – відповідала мама.
Петро пив мовчки.
Нарешті Марія встала.
– Досить! Я йду до нотаріуса завтра. Зроблю заповіт на себе. Хата моя, бо я тут живу і доглядаю.
– Не вийде! – сказали всі.
Але мама додала:
– Доню, а гроші на санаторій?
Марія вийшла на ґанок. Ніч була зоряна.
Наступного дня вона поїхала до міста, до нотаріуса. Зібрала документи: свідоцтво про смерть бабусі, свої папери.
– Можна оскаржити, – сказав нотаріус. – Але суд.
Вона повернулася. Родичі чекали.
– Ну? – запитала мама.
– Суд буде. Але я боротимуся.
– А санаторій? – запитала мама.
– Мамо, ти не чуєш? У мене немає грошей. Я шукаю роботу в селі, в школі бухгалтером.
– Знайди в місті!
– Не можу. Розлучення.
Світлана і Петро пішли, обіцяючи адвоката.
Мама залишилася.
– Доню, ти ж мене любиш? Надішли п’ять тисяч хоча б. На ліки.
– Мамо, ти здорова.
– Профілактика!
Дні минали. Марія прибирала хату, садила квіти. Знайшла роботу в сільраді – півставки.
Мама дзвонила щодня: “Гроші? Санаторій?”
Потім приїхала знову.
– Марічко, я хвора.
– До лікаря!
– Ні, санаторій лікує.
Марія дала тисячу – все, що мала.
Родичі подали до суду.
Суд тривав місяці. Свідки, папери.
Мама свідчила: “Бабуся хотіла Марії”.
Але потім додала: “Але мені частка на здоров’я”.
Суддя сміявся.
Врешті рішення: хата Марії, бо вона успадкувала фактичним прийняттям – жила, доглядала.
Родичі оскаржили, але програли.
Мама плакала: “А санаторій?”
Марія зібрала 10 тисяч – позичила в сусідів.
– Їдь, мамо. Але востаннє.
Мама поїхала. Повернулася свіжа.
– Доню, дякую. Але наступного року знову.
Марія посміхнулася.
– Ні, мамо. Тепер ти допомагай мені. Хата моя, але ти можеш приїжджати в гості.
Мама кивнула. Вперше почула.
Село стало домом. Марія знайшла друзів, роботу повну. Родичі помирилися – частки не було, але мир.
А мама? Почала економити. Санаторій раз на два роки.
Історія про те, як вимоги можуть зруйнувати, але розуміння – врятувати.
Наталія Веселка
